«Чоловік випхав нас із дітьми з дому, аби врятувати. Моє село зруйнували росіяни» – українка, яка знайшла прихисток в Іспанії

1. >
2. Суспільство >
3. «Чоловік випхав нас із дітьми з дому, аби врятувати. Моє село зруйнували росіяни» – українка, яка знайшла прихисток в Іспанії

«Ти прокидаєшся, а у твоєму дворі гармата. Чуєш гуркіт – а згодом бачиш, що половини сусідської хати вже немає. Вирви серед села від ракет… Однак не можеш покинути рідне село, дім, бо «а раптом оце пекло завтра скінчиться?» Не скінчилось досі.

Нині села Інни, де вона з дітьми та чоловіком жила, майже немає – російські окупанти зруйнували, розбили, розгромили… А жінка з села в Запорізькій області мусила рятувати від війни дітей і себе в далекій країні.

Інна Рибчинська ніколи не була ніде, крім України. Вона керувала дитсадком у своєму чималому селі Кам’янському. І не думала-не гадала, що стане шукати прихистку в інших краях. Тепер Інна з синами в сонячній Іспанії.

Про сподівання, поневіряння, відчай і досвід пошуку порятунку розповіла нашому виданню.

– 24 лютого ми прокинулись від гуркоту, звуків вибухів. пізніше дізнались, що російській війська бомбили вокзал у Мелітополі, військові склади, аеропорт та військове містечко в місті Запоріжжя. Було дуже страшно і тривожно. Цього дня до садочків та шкіл дітей уже не приймали, бо президентом України був оголошений воєнний стан. Дуже швидко наближався ворог, окуповуючи міста та села: Енергодар, де найбільша Запорізька атомна станція, місто Дніпрорудне, місто Василівка – вони вже були під окупантами. А от у селі Кам’янське, в якому я жила з двома синами та чоловіком, мамою, були українські війська. Також тут жила родина моєї сестри. Через наше село Кам’янське Запорізької області проходить траса Харків-Сімферополь. Коли почалось повномасштабне вторгнення, то в селі з’явилось дуже багато українських військових, вони селились у будинках тих, хто вже виїхали з села на той час, та в інших будівлях. Збройні сили України – це наш захист, але для ворога – ціль, тож по селу били градами, – ділиться Інна.

Жінка каже, що, як і всі мирні жителі, її рідні не звикли до свисту куль, залпів градів, тож із першого дня вторгнення, з 24 лютого, сім’я ночувалb в погребі – обладнали там місце для життя, принесли обігрівачі, повітряні тривоги пересиджували також там.

– Спочатку було дуже холодно і страшно, на наступний день ми намагались облаштувати там сховище для більш безпечного перебування дітей. Добре одягалися, бо все ж сиро і холодно, так одягнуті й спали. Принесли обігрівачі, утеплили стіни, але через 3 дні була зруйнована Василівська РЕС: влучив снаряд і вона загорілась. У самому селі були знищені стовпи, лінії електропередач. Дроти з електоопор валялися на землі. Отже, зникло світло, а з ним і тепло у нашому сховку, ми залишились без електрики, – згадує Інна Рибчинська.

Як розповідає жінка, ні телефон зарядити, ні чаю нагріти електрочайником, ні їжу приготувати.

– У нас була газова плита, тож ми могли готувати чи розігрівати їжу, ділились нею із сусідами. Пробули з дітьми в таких умовах з 24 лютого до 5 березня. Потім дізнались, що оголосили «зелений коридор», яким наші хлопці вивозили з села дітей, жінок, літніх людей та чоловіків до Запоріжжя. Спочатку я хотіла відправити лише дітей, а потім коли побачила, що маршрутки забиті жінками з дітками – хто в чому був, кого як застала війна та евакуація, то я теж вирішила їхати до друзів у Запоріжжя.

За словами Інни, вона вагалась, їй було дуже важко, адже в селі лишалась її мама, якій 70, вона три роки як втратила зір, а лишати відмовлялась. 

– Тому мені було тяжко зробити цей вибір, лише умовляння чоловіка змусили мене їхати з дітьми. Наступного дня, 6 березня, нам вдалось умовити маму, і наш сусід, який вирушав у Запоріжжя, вивіз її до молодшої сестри. А 7 березня до нас у двір влетів величезний снаряд. Пошкодив кущі троянд, інші квіти. Від сильного вибуху вилетіли всі вікна та двері, хата лишилась повністю без даху. А літня кухня та підсобні приміщення повністю зруйновані. Чоловік важко вибирався із села, де перебувати вже було небезпечно: машиною Червоного хреста доїхав до Степногірська, довго чекав, а потім машиною, яка везла гуманітарну допомогу, дістався до Запоріжжя. Моє село Кам’янське стало лінією розмежування українських та російських військ…

Рибчинські в Запоріжжі жили у квартирі знайомих, які перед цим виїхали на захід України. У місті було значно тихіше,сім’я відігрілась, хоч всі й приїхали в чому були. Як згадує Інна, крім сигналів повітряної тривоги, на той час у Запоріжжі вибухів та пострілів вони, на щастя, не чули. Але в цей час відчували невизначеність: страх за майбутнє і за життя дітей, відсутність власного житла. А от варіант їхати за кордон навіть не розглядали.

– Я знала, що у чоловіка є чимало родичів у Польщі, вони часто зідзвонювались, та особисто я їх ніколи не бачила. Однак чоловік сказав, що до Запоріжжя наближаються війська, стає досить неспокійно, треба їхати – рятуватись, бо щодня рівень напруги наростає. А в Польщі нас зустрінуть родичі, тому перейматись немає за що, все буде добре, – згадує жителька Кам’янського.
Інна боялась, адже ніколи не була за кордоном, не знає іноземних мов, але і чекати, зволікати, бачити, як здригаються щоразу діти, було страшно.

Те, що у Кракові є родичі чоловіка, Інну трохи заспокоїло. Вирішила таки їхати з дітьми. До Польщі вирушили автобусом прямо до Кракова.

– 23 березня ми перетнули кордон у Львівській області. Їхали добре, хоча в автобусі було багато маленьких діток, які плакали, та однак це були гарні умови порівняно з тими, у яких діставались люди евакуаційними потягами – переповнені, до туалету не дійти – таке я читала у новинах та чула від інших біженок. Нас поселили в готелі з дворазовим харчуванням. Але це тимчасове житло, на кілька днів, а родичі все ніяк не виходили на зв’язок. Жити більше ніде, як тут, тож я продовжила термін проживання в готелі на пару діб за власні кошти, а далі – невідомість, грошей платити за проживання не мала. А польські родичі чоловіка мовчали, хоча їм дзвонили і я, і чоловік, – ділиться жінка.

Страх огортав перед невизначеністю й невідомістю, а вертатись додому не могли, бо не було куди. Коштів також мінімум. А ще депресивний настрій, туга – все це заважало думати в бік пошуку житла: на знала де, як і кому потрібна. Своє нажите вмістилось в сумку, на вулиці тепло, а в Інни зимові чоботи, в яких вирушала з дому і в яких ховалась від градів у погребі. Намагалась у готелі шукати житло самотужки, чоловік також шукав. Але не виходило знайти помешкання в Польщі.

У готелі жили такі ж українки, які рятувались з дітками від жахів війни. Коли їх хтось забирав – поляки у родини, волонтери, чи вони їхали далі в інші країни, Інна все думала: «А ми? Як нам бути?» .

До слова, у готелях, які приймають українців і можуть надати безкоштовно житло на кілька діб (від 2 до 7, іноді більше, але то залежить від міста і власників готелю) є інформація для біженців: як звернутись до лікаря, де шукати допомогу волонтерів, психологів тощо. У готель поляки приносили дещо з гуманітарної допомоги, речі можна було взяти біля рецепції: одяг для малечі (і новий, і той, що був у вжитку, але в гарному стані), засоби гігієни, нову білизну іноді, взуття трохи, цукерки, печиво.

Тим часом звертались до волонтерів і Інна в Польщі, і чоловік удома, аби знайти житло родині в країнах Європи. Чоловік забронював через волонтерську організацію «Сильні разом» (Вроцлав, керівник – Сергій Гуменюк) виїзд до Іспанії, але для цього жінка з синами мала дістатись до Вроцлава, бо звідти в сонячну країну везли групу українок з дітьми. Інна придбала квиток на залізничому вокзалі і в зазначений день вирушила до Вроцлава (квитки залізницею по Польщі для українців безкоштовні, у міських автобусах проїзд був безкоштовним, тепер – по-різному, є платий, залежно від міста).

– Не передати словами, як мені навіть у Польщі, де мова дуже подібна до української, було страшно та дискомфортно через мовний бар’єр та відсутність досвіду перебування за кордоном: щось купити у магазині чи аптеці, їхати у транспорті... Тож що й казати, як я боялась їхати в Іспанію, а ще така тривала дорога! Чужі люди, попередження в готелях, що й тут є шахраї, щоб ми були обачні та обережні. Нам довелось перетинати Польщу, Францію, Німеччину, їхали комфортабельними автобусами, з нами була перекладачка. Також їхали й волонтери з Іспанії та наша українка – Василина Гонзалес. Нарешті 2 квітня ми з дітьми та іншими українцями були в Іспанії, – згадує перипетії Інна Рибчинська.

Інна каже, що раділа за тих, хто їхав з ними і людей одразу забирали родичі, знайомі, друзі.

– А були й такі, як ми з дітьми – хто їхав на чужину до незнайомих людей. Нас привезли на невеличку віллу поблизу Мадрида, де ми чекали свій шанс – коли візьмуть у сім’ю. Боялась, що це будуть за люди, які в них правила життя, адже в мене діти – два хлопчики – Савелію 10 років, Глібу – 8, – згадує Інна. – А 3 квітня по нас приїхали Оскар та Мар. Ми були і налякані, тривожні, і водночас раді. Удома нас чекали ще дві доньки родини – Клара та Ельза, близнючки, яким 7 років. Нам пощастило, бо ж це дуже гарна родина, у якій поважають кожного члена сім’ї. Нас прийняли зморених, змучених довгим переїздом та холодом. Іспанці нам подарували тепло, спокій, залучили до свого затишку, людського тепла, чого так бракувало, відколи ми поїхали з рідного дому. Тож ми у захваті від спільних обідів, походів. Нас не залишили на самоті під час оформлення купи паперів у міграційній службі, медичних питань, запису дітей до школи. Родина нас дуже підтримує і в усьому допомагає. Мені так було тривожно спочатку, я навіть уявити не могла, що чужі люди будуть так підтримувати нас, біженців. Тепер знаю, що так буває.

Інна додала, що в Іспанії діє фундація «Мадріна», яка опікується матерями з дітьми – забезпечення житлом та їжею.

Як говорить Інна Рибчинська, ніяких окремих виплат біженцям в Іспанії немає.

– Все лягає на плечі сім’ї, яка прихистила українців, проявила благородство, щирість, душевне тепло, велику людяність. Оскар та Мар допомогли нам протягом першого тижня оформити всі документи, отримати страховку дітям та мені, медичні документи, записати дітей до школи та на музичні і спортивні заняття, – зауважила Інна. – Отже, звернення до лікарів з цими документами для нас безкоштовне.

Як розповіла Інна, і син, і вона вже звертались до лікарів в Іспанії.

– Син пошкодив пальця, граючи в футбол. Це було вже пізно ввечері. Лікар оглянув, зробив рентген, зафіксував пальця. Я теж зверталась до лікаря, аби виписали мені рецепти на ліки від тиску та алергії, адже вдома я приймала такі, але ті, що були з дому, вже скінчились, а за наявності рецепту можна купити ліки зі знижкою.

Днями Інна написала:

– Із сьогоднішнього дня мої хлопчики залишаються на групі продовженого дня для більш корисного використання часу та для мовної практики поза уроками. Також ми ходимо в музичну школу, де Савелій буде займатися з педагогом на ударних. Прикольний учитель, зовсім молоденький іспанець з типовою зовнішністю для такої музики. А ще один день у них буде музикотерапія з педагогами-психологами.

Зазначимо, що так щастить не всім: нерідко українці, котрих взяли родини в різних країнах, розповідають журналістам, що живуть за досить жорстких правил родини, яка приймає: свій графік, свої методи та частота прибирань, прання, готування, постійний контроль з боку надавачів помешкання тощо. І не всім під силу новий стрес – зміна країни, оточення, звичок, при цьому переживання за дім та рідних, країну. Тому біженки змінюють країни та міста, адже не витримують якихось нюансів.

Ранок починається з новин: як там удома і чи не закінчилась війна

У багатьох українців і вдома, і поза домом ранок починається з новин: а раптом війна закінчилась, ЗСУ вигнали окупантів з України. І можна летіти додому!

А тим часом удома в Інни неспокійно та страшно – це жінка бачить у новинах, у відео.

– Василівка – районний центр, де розташоване моє рідне село (якого вже майже немає, воно за 10 км), тепер під росіянами. Зняли наші прапори, повісили триколор. Попризначали нових мерів (до цього та дама на базарі м’ясом торгувала), відділів освіти немає, а ми входили до їх числа. Людей не випускали з Василівки, на Великдень обстріляли тих, які прийшли посвятити паску. Поряд села, і майже в кожній хаті провели обшуки, перевірили документи, залазили на горища, в гаражі, яка техніка подобається, таку позабирали. Місцеве начальство, якщо відмовляється йти до мера, приводять на БТРах під дулом автоматів, – ділиться жінка новинами, які отримувала з України.

Тут відео, в яокму журналісти The New York Times зробили репортаж про бойові дії у Запорізькій області та про сміливих українців і в яких умовах доводиться їм жити під кулями та ракетами:

Де українкам та українцям шукати допомогу, якщо потрапили в Польщу

Нині українців приймають багато країн Європи, там створили гарні умови, аби біженця могли відпочити з дороги та допомагають з пошуком помешкань. У кожному великому місті є волонтерські центри, які можуть знайти житло, надають їжу, можливість прийняти душ, надають прихисток хоча б на добу.

Важливо, тут мова йде про безкоштовне житло для біженців!

Волонтери є на кордоні, там надають тимчасове житло та гарячу їжу, засоби гігієни. Також допомагають дістатись до великих міст чи містечок.

Зазвичай волонтерські центри допомоги розташовані біля вокзалів чи безпосередньо на них, про це є інформація українською. У великих містах (адже саме через них курсує найбільше транспорту з біженцями) чимало вказівників українською, а це допомагає дезорієнтованим розуміти, куди і що там.

Тут заповнюєш анкету і чекаєш на дзвінок, якщо маєш прихисток і хочеш знайти постійне житло на кілька місяців чи хоча б місяць.

У готелях, які селять українців, також завжди є інформація про організації, центри допомоги, а також де взяти гуманітарку.

Сайти та спільноти: практично кожне місто та містечко має групи в соціальних мережах, де люди пропонують допомогу українцям – житло, хай і тимчасове, поки волонтери підберуть варіанти, одяг, побутові речі, іграшки для дітей, самокати тощо. Також у спільнотах біженці й ті, хто вже давно живуть в Польщі (чи в інших країнах) діляться досвідом, інформацією, де шукати стоматолога, як передати речі додому чи отримати з України тощо.

«Українці в Кракові» https://www.facebook.com/groups/1674603946117262/ (можна шукати інші міста, зазвичай групи з такою чи схожою назвою).

«Допомога Україні» – https://www.facebook.com/groups/683793819641997
величезна група, де багато корисної інформації.

Сайт «Українського дому» (https:uk.ukrainskidom.pl) – один із сайтів, що пропонує широкий спектр допомоги для українців. Заповнюєш анкету на сайті і чекаєш дзвінка, фахівці підбирають варіанти. Це може бути не скоро, адже Польща переповнена українцями (хоча чимало з них все ж повертаються в Україну, як тільки стає безпечно вдома).

«Український клуб у Кракові» – також спільнота для українців і про українців https://www.facebook.com/zustricz/?
У деяких містах, таких наприклад, як Явожно, інформація про підтримку українців є на зупинках – вказані номери телефонів, що дуже зручно тим, хто прибув до міста і шукає прихистку.

Платне житло радять шукати через польський OLX, але є багато нюансів, аби орендувати житло, тому мало українців можуть собі це дозволити, поки не мають роботи.

Фото Ніни Король та надані.

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

До теми:

«Життя або речі, ми вибрали життя й почали планувати втечу з пекла» – родина з Маріуполя.

Автор: Ніна Король

• #переселенці
• #діти
• #війна
• #біженці