Микола Різник: «Мені приємно, що до нас заходять інвестори, які фінансують розвиток громади»

1. >
2. Суспільство >
3. Микола Різник: «Мені приємно, що до нас заходять інвестори, які фінансують розвиток громади»

Очільник Опішнянської громади Микола Різник належить до категорії прогресивних керівників, які, попри виклики, які ставить війна, шукають шляхи розвитку. Про успіхи свого об’єднання, нинішні проєкти й складнощі в роботі він розповів у інтерв’ю «Колу».

– Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, про здобутки громади від часу її створення.

– Ми збільшили бюджет, податкові надходження порівняно з тим часом, коли ще не були об’єднаною громадою. Здебільшого це ПДФО (залучаємо підприємців, які працюють у громаді, сплачувати податки сюди), і, звісно, це рента, яка збільшується щороку й дає можливість нам розвиватися.

Зараз розробляємо стратегію. Один із наших основних напрямків – туризм. Ми розуміємо, що рента колись закінчиться, і громаді треба буде за щось жити, тому створюємо туристичні об’єкти. Велику увагу звертаємо на школи й садочки. Узялися також відновлювати лікарню, бо раніше вона була на балансі району.

Робимо певні нестандартні речі, які в Україні ще ніхто не робив, як-то комунальне підприємство з теплицями, облаштовуємо зараз приміщення для «Опішнянської артілі» – центру розвитку ремесел.

Попри те, що Опішня – гончарська столиця України, тут залишилося близько п’яти гончарів, ми для них створюємо простір, щоб вони там могли працювати. Коли ж розпочалася війна, цей проєкт по-новому став актуальний. До нас приїхало чимало переселенців зі Слов’янська, які вміють гончарювати, але не мають де це робити. Тепер цей проєкт готовий на 80%. Тож гончарювання отримало друге дихання.

Якщо раніше в громаді сміття взагалі не вивозили, то зараз мінімальне сортування скла й пластику присутнє, їздять сміттєвози.

– Завдяки яким надходженням наповнюється бюджет Опішнянської громади?  

– Основне бюджетоутворювальне підприємство – «Нафтогаз» та Солохівський газопромисел, там працює більшість наших жителів, це ПДФО – надходження з заробітної плати. Це дуже стабільне підприємство, навіть під час війни. У нас минулого року був брак надходжень понад 10%, а це – понад 10 мільйонів гривень. Відповідно, нас була дірка у бюджеті, бо деякі підприємства припинили працювати, а частина перейшла на іншу систему оподаткування. То в «Укргазвидобування» рента навіть виросла. І завдяки цьому якось втримали наш бюджет, хоча й було невиконання наприкінці року, але водночас ми доробили лікарню, відремонтували дороги, завершуємо артіль, будуємо сховище. 

До слова, сховище – це теж серйозні гроші. Якщо в дитсадочку воно коштувало понад мільйон, то зараз ми будуємо бомбосховище з нуля в найбільшій школі. На сьогодні вже понад два мільйона витратили. Гадаю, у 2,5 мільйона гривень вкладемося. І всі ці проєкти підтримував «Нафтогаз» не лише рентою, а й ПДФО.

– На яких підприємствах здебільшого працевлаштовані мешканці громади?

– Треба розуміти, що функція органів місцевого самоврядування – не надавати робочі місця, а створювати умови й середовище для збільшення кількості робочих місць. Якщо говорити про приватний сектор, то в нас відкрили свинокомплекс. Це і добре, і погано. Вони зараз працюють над фільтрами, щоб не було чути поганого запаху, але водночас це близько 100 робочих місць і податки у громаду. Є в нас велике підприємство «Стандартенерго», у музеї-заповіднику також понад 100 осіб працює.

Але мені приємно, що до нас заходять інвестори, серйозні й надовго, які фінансують розвиток громади та туризму. Коли я став головою, у нас не було жодного готелю. Тепер їх кілька, а це теж робочі місця для наших мешканців.

Тому робочих місць небагато, але ми їх створюємо через комунальні підприємства. Наприклад, «Опішня-благоустрій». Коли ми прийшли, його не було взагалі. Зараз там працює близько 35 людей, які зайняті вивезенням сміття, рубанням дров тощо.

– Ви говорите, що туризм – один із основних напрямків для вас. Які проєкти зараз реалізуєте?

– У нас багато туристичних проєктів. Від трикутника «Полтава – Опішня – Диканька – Сорочинці» до веломаршруту з Полтави. Наш туристично-інформаційний центр створив посібник «Що можна подивитися в Опішні?», а на окремих сторінках – інформація про Диканьку та Сорочинці. Бо здебільшого гості кілька днів побудуть і запитують: «А що поруч можна ще подивитися?»  Тому маршрутів багато: це і велопутівники, і посібник «Сім магнітів Опішні», куди входять «Старий Хутір», криниця-громовиця, сторожова вежа тощо.

– Наскільки повномасштабне російське вторгнення ускладнило роботу селищної ради?

– По-перше, фокус уваги змістився на оборону й на внутрішньо переміщених осіб. Дуже скоригувала роботу постанова №590 (про обмеження платежів під час воєнного стану – прим. авт.), тож перші пів року витрати йшли лише на оборону. Тоді, коли відбили Харківщину, ми вирішили таки щось робити: давайте трактор купимо окопи рити. Перші пів року ми взагалі думали, як вижити, як платити людям зарплатню, бо не відправляли вчителів на 1/3, адже вони не винні в тому, що почалася війна. Ми сконцентрувалися на тому, щоб зберегти об’єкти, які працювали, і людей. Потім почали приймати ВПО, хоча перший із Сум приїхав до нас уже 24 лютого.

– Можете докладніше розповісти про перші дні після 24 лютого минулого року?

– За тиждень до повномасштабного вторгнення ми зібралися та створили ТРО. І 24 лютого зранку тут уже були близько 200 чоловіків, дехто з них – із мисливською зброєю. Дуже класно, що ми організувалися: люди прийшли, ми розставили спостережні пункти. Тоді було складно, бо надходило багато інформаційних вкидів. Але мешканці громади зібралися, і 50 осіб на задньому дворищі зварювали «їжаки», інші збирали блоки, решта спостерігала за тим, що відбувається на підступах до селища. Ми купили рації ще до війни й комунікували через них. Перші два дні у нас військових не було. Коли приїхала полтавська тероборона, ми почали їм допомагати. Військові з обласного центру були зі зброєю, обмундирування ж для наших хлопців та боєприпаси я їздив отримувати «бусиком» у Полтаву.

24 лютого, о 16-й годині, в громаду заїхала наша артилерія. Хлопці прямували з Лебедина й перебували на марші вже добу. Вони «зламалися», і несправна техніка стояла аж до Зінькова. Її треба було сховати, бо літало дуже багато ворожих дронів. Тож ми все сховали та замаскували все, але потім їх знайшов безпілотник. Ми завезли військових в інше місце. І потім, до речі, завдяки «Нафтогазу» та їхньому крану, ми вантажили снаряди. Разом із Диканською громадою допомагали хлопцям і ліками, і харчами. Багато хто не знав, що в нас стоять військові. Але я тоді вже заспокоївся, а потім уже з’явилися танки, артилерія – був повний боєкомплект. Згодом ми зрозуміли, що Охтирку вони не взяли, тож спасибі Охтирці за те, що вони до нас не дійшли.

– Скільки в громаді внутрішньо переміщених осіб?

– Ця цифра коливається, але близько 1500 тисячі. До слова, у перші дні дуже добре спрацював колектив, за що я йому дуже вдячний. Дівчата поставили столи й розподілили роботу: сюди – ВПО, сюди – добровольці, сюди – гуманітарна допомога. Землевпорядниця реєструвала ВПО, бухгалтерка плела сітки. Тобто нікому не потрібно було давати наказів, кожен знав свою роботу. У нас максимальна кількість ВПО доходила до 2200 осіб. Але вже потім я з’ясував, чому в нас їх так багато. Виявилося, що ми давали контакт Марії, і вона нікому не відмовляла: вдень і вночі людей зустрічала. Спочатку ми селили їх у приватних садибах, потім – у дитячих садочках, таборах тощо. Потім, коли звільнили Харківщину, кількість ВПО зменшилася.

– У Вас за спиною висить портрет В’ячеслава Чорновола. Чому Ви обрали фото не чинного Президента чи Тараса Шевченка, наприклад, а саме його?

– Я вважаю, якби свого часу обрали не Кравчука, а Чорновола, Україна б могла піти зовсім іншим шляхом. Можливо, зараз би не було війни… Імовірно, ми б не віддали стратегічної зброї й люди раніше зрозуміли, що таке «Слава Україні!». Ми втратили ці 30 років, він ще тоді говорив речі, які ми зрозуміли лише зараз… Тому ця людина – мій кумир, і я б хотів робити щось схоже для громади й країни загалом.

Читайте також: Що нового в Опішнянській громаді: будівництво шкільного бомбосховища, утеплення лікарні й облаштування артілі для гончарів

Автор: Наталка Сіробаб