#PROSTOBOSO по Україні: двоє друзів босоніж ідуть 2 тисячі кілометрів

1. >
2. Суспільство >
3. #PROSTOBOSO по Україні: двоє друзів босоніж ідуть 2 тисячі кілометрів

Фото Ольги Матвієнко

Мандрівка може бути різною. Не обов’язково пройти певний шлях за конкретний проміжок часу, несучи на плечах купу речей, які наче потрібні, але водночас зайві. Новий підхід до подорожування вирішили випробувати на собі й показати іншим двоє друзів – 27-річний Іван Онисько із села Сущин Житомирської області та 29-річний Юрій Регліс із села Чижівка Житомирської області.

84 дні і 1703 кілометра тому (станом на 30 вересня – авт.) вони вирушили із Ужгорода. Саме тоді, 8 липня, хлопці розпочали мандрівку Вишиваним Шляхом, запланувавши подолати 2080 кілометрів пішки, босоніж, без речей, їжі та коштів. Мета – дістатися Харкова. Шлях планують завершити на Покрову 14 жовтня.

Про проект без рамок #PROSTOBOSO, українську гостинність, чотирилапу супутницю та «босоногу» філософію Юрій та Іван розповіли під час триденної зупинки в Полтаві.

До речі, слідкувати за пригодами Юрія та Івана можна у блогу в Фейсбуці, куди вони щоденно викладають фото, відео та тексти із описом пригод – PROSTOBOSO

Вишиваний Шлях – унікальний пішохідний та веломаршрут в Україні

Маршрут Вишиваний Шлях – перший свого роду в Україні. Проте у світі безліч подібних туристичних стежок завдовжки кількасот і навіть тисяч кілометрів.

Ідея об’єднати ниткою маршруту Захід та Схід України з’явилася в українського мандрівника Анатолія Циркуна. Він 2011 року пройшов Шляхом Святого Якова в Іспанії і замахнувся створити із однодумцями щось подібне в Україні заради популяризації внутрішнього туризму. Відтак 2016 року проект реалізували – на карті проклали трек через 10 областей України довжиною 2080 кілометрів.

У червні відбулося своєрідне відкриття Вишиваного Шляху – його подолали двома велосипедними групами, які рухалися маршрутом назустріч.

На карті видно, що стежка пролягає не тільки через великі міста – Лівів, Київ, Полтаву, а й блукає, ніби нитка за голкою у вишивці, між невеличкими мальовничими селами, охоплюючи безліч архітектурних та пам’яток природи.

Проїхати велосипедом – справа складна, але не хитра. Інше – випробувати шлях пішки. Пропозицію висунув Іван, на що його товариш Юрко радо погодився.

«Простобоса» подорож непростих хлопців

Іван Онисько – знавець німецької мови. Працював перекладачем та туристичним гідом. Встиг побувати у 28 країнах світу. Не менший досвід у мандрівках в Юрія Регліса, не дивлячись на доволі прозаїчний фах управлінця та економіста. Він встиг змінити багато місць роботи – від менеджера з персоналу до керівника громадської організації «Пошта Майдану».

Познайомилися під час Революції Гідності. Оскільки обидва тяжіють до мандрівок, то здружилися.

Першим про Вишиваний Шлях дізнався Іван Онисько десь у квітні. Хлопець захопився ідеєю побачити Україну по-новому, почав придумувати унікальний спосіб подолати непересічний маршрут. Спочатку думав пробігти, зовсім як Форест Гамп в однойменному фільмі. Запропонував це Юрі.

– Ми на той момент не бачилися близько року й мовчки бігти було б не так цікаво. Тоді Юра запропонував не бігти, а йти, і не взутими, а босими. Так ми могли б більше поговорити, більше побачити, – розповідає Іван.

Піша мандрівка на таку відстань, хоч босими, хоч взутими – це неабияке випробування. Хлопці виявилися непогано підготовленими – обоє загартовувалися.

– Хоч наша подорож і називається «Простобосо», але ми з Іваном не прості хлопці, – зазначає Юрій. – Час від часу ми практикували такі штуки, як обливання, Іван практикував голодування, тому в нас не було остраху захворіти, та і зараз немає.

Юрій минулого року декілька тижнів прожив у Карпатських горах. Щоранку виходив до джерела і обливався крижаною водою. Іван практикував моржування на балконі, коли жив півроку в Австрії – взимку після холодного душу мокрим вискакував на балкон і робив зарядку, поки не висохне.

Івана та Юрія підтримують родини.

– Звичайно, наші мами хотіли для нас звичайного такого плану – щоб ми одружилися, народили їм онуків, – жартує Юрко. – Але якщо ми вже робимо те, що робимо, то вони нас підтримують. У мене є дві сестри, в Івана є сестра, то і вони, і мами наші приїжджали до нас на різних етапах подорожі. І чим більше ми подорожуємо, то тим більше мамам це подобається.

Мама Юри пошила для хлопців вишиванки, в яких вони розпочали і планують завершити шлях, мама Івана подарувала брилі.

«Босонога» філософія

Головна філософія мандрівки, певно, відсутність філософії. В одному із міст жінка, побачивши на перехресті Івана та Юру, вигукнула: «Ви належите до категорії людей без серйозної зайнятості!». І хлопці не заперечують ні таке, ні інші означення своїх постатей та своєї мандрівки. Але є кілька принципів, які чітко визначили.

Звичайно, найголовніша особливість подорожі відчайдухів – відсутність взуття. Навіть зараз, коли на вулиці холодно, відмовлятися від своїх принципів не збираються. Хоча для ніг мандрівка виявилася не надто легкою – із часом шкіра на підошвах протерлася, з’явилися тріщини. Іти стараються переважно ґрунтовими дорогами, оминаючи асфальт. Пригадують, що чи не найприємніше було ходити по карпатській траві.

Не менш цікаво, що в дорогу хлопці не брали ні їжу, ні кошти, а також спальні мішки чи каремати для відпочинку. Фішка в тому, аби отримати це все від людей, яких зустрінуть на шляху.

– Ми йдемо без грошей, тож жодного разу не купували їжу. Ми думали, що нам доведеться просити їжу, але жодного разу такого не було. Щоразу їжа приходить до нас, бо люди гостинні і нас пригощають. Було страшнувато перед початком, адже зараз складна економічна ситуація, люди нарікають, тож хвилювалися через те, як до нас ставитимуться. А погане ставлення – значить у нас не буде місця для ночівлі й не буде, що їсти, – пояснює Іван. – Але все вийшло якомога краще. І ми втратили трохи ваги, але то від навантаження, а не від недоїдання. Часом, нам дають стільки їжі, що ми не встигаємо все з’їсти.

Юрко додає, що за 84 дні жодного разу не спали на вулиці. І ті 36 разів, що не мали місця для ночівлі, погодженого заздалегідь, запросто знаходили притулок у місцевих мешканців, хоча й отримували під час пошуків по п’ять-шість відмов. Не завжди ночівля була комфортною – доводилося спати і в покинутих амбулаторіях, і в лікарнях, школах, церковній хаті, у сінниках, покинутих хатах. Часто виділяли кімнатки із одним невеличким ліжком або й без ліжок. Але завжди мали дах над головою, вечерю, змогу випрати сорочки.

Зважаючи на це, хлопці не можуть назвати найбільш гостинне місто чи село, скрізь зустрічали розуміння місцевих.

Мандрівники мають ще спільну рису – вони вегетаріанці, при тому Іван їсть рибу, а Юрко не їсть ні рибу, ні яйця, хоча обидва вживають молочні продукти. Юрій жартує, що на Лівобережжі Іванові неабияк щастить – тут їм постійно дають рибу:

– Особливо Полтавщина радує Івана. Було дуже дивно, коли в один день нам дали одну банку кільки в дорогу, на другий – дві, а на третій – три.

Із собою мають лише дві невеликі полотняні сумки, в яких несуть нехитрий скарб – пляшки для води, зубні щітки й пасту, невелику відеокамера «Манюню», пару телефонів, зарядки, дещо з аптечки, дощовики.

– Ми схожі на тих, хто загубився у часі на два століття. Можливо, так і є. Але ми із радістю використовуємо блага цивілізації, які допомагають. Маємо телефон з навігатором, куди вбитий маршрут, по якому йдемо. Є камера, на яку знімаємо наші пригоди. У Дрогобичі познайомилися зі священиком, який згодом нам прислав павер-банк (акумулятор – авт.), – розповідає Іван.

Хоча хлопці категоричні щодо коштів у мандрівці, але часто люди дають і кошти. Перший такий випадок стався ще на Закарпатті. У дорогу гостинні господарі дали пакет із їжею, в якому товариші згодом виявили 50 гривень.

– Ми могли спалити їх чи викинути, але поклали в кишеню. Потім були випадки, коли знову давали гроші. І в нас подвійний стандарт, – сміється Іван. – Коли в нас питають, чи нам треба гроші – то ми відмовляємося, але коли протягують вже купюру, то беремо. Ми принципово не купуємо їжу. Але використовуємо кошти для поповнень рахунку на телефонах. Ми могли б просити поповнювати, але з іншого боку, якщо нам вже дають гроші, то ми їх використовуємо.

Практично все необхідне у подорожі отримують від людей. Так згодом в обох, після настання холодів, з’явилася термобілизна.

До речі, єдиний механічний засіб пересування за 84 дні – ліфт у Мукачевому, яким скористалися через закриті на ремонт сходи. Загалом хлопців часто спокушають і пропонують підвезти, але марно.

Космічний пес Боса

Хоча хлопці більшість часу в дорозі проводять вдвох, жартують – жодного разу це не набридло і вбити один одного бажання не виникало.

– Те, що ми йдемо вдвох є основою проекту. Ми дуже класно взаємодіємо. Ми не просто йдемо разом, а й сидимо разом, їмо разом, лягаємо спати разом, часом, вкриваючись однією ковдрою. Крім того, до нас приєднуються на день-два супутники. А ще з нами іде Боса, – пояснив Юрій.

Боса – космічний пес. Так її називають Юрко з Іваном. Власне й кличку теж собака отримала від нових господарів, яких обрала сама – просто прибилася до них на 25 день подорожі при виході зі Львова. Оскільки того ранку на Львівському радіо для мандрівників поставили пісню Гайтани «Самотня Босса» і вона весь день крутилася на язиці, довго думати над собачим ім’ям не стали. Згодом з’ясували, що Боса проміняла на мандри доволі сите собаче життя. У Львові вона жила в родині, де її пестили і варили такі любі її собачому серцю макарони з реберцями. Господарі впізнали свою Емму (така її справжня кличка – авт.) по фотографіях у соцмережах і побажали гарної дороги.

Попри прогнози, Босій сподобалося іти й вона невдовзі стала першою відомою українською твариною, яка подолала 700 кілометрів пішки зі Львова до Києва. На жаль, на 64 день, учергове відвідавши ветеринара через загрозу здоров’ю собаки, підтвердили невтішний діагноз – Боса захворіла на чумку. Проте завдяки допомозі друзів та лікуванню, за два тижні вона знову приєдналася до мандрівників.

Український кумис і цілунки полтавок

У Полтаві в Босої не помітно жодних ознак хвороби. Щоправда, її не пустили у Полтавську облдержадміністрацію і їй довелося чекати на Юрка з Іваном на вулиці. Чекання було виправданим, адже після цього вона отримала від нової знайомої полтавки сосиску.

До речі, полтавську гостинність відчули й Іван з Юрою. Ще задовго до приходу в місто вони мали місце для ночівлі.

– Ще на десятий день подорожі нам написала дівчина і сказала, що у Полтаві нас прийме. От мали гарну вечерю із борщем та варениками. Сьогодні теж маємо, де ночувати і нам пообіцяли полтавські галушки, – розповів Іван.

Саме місто зустрічало хлопців холодним дощем і не надто гостинними вигуками комунальників.

– Нас вже так, навздогін, назвали «чудіками», – сміється Юрко. – Але потім ішли по вулиці, зустріли маму з двома дітками, привіталися, зав’язалася розмова. Олена нас запросила на чай. У неї чудові жваві діти – Тімур й Аніта. 4-річній Аніті дуже сподобалася борода Івана, вона її постійно смикала, гралася. І ось на прощання ми обіймалися, а ми любимо обійматися, Аніта потягнулася до бороди Івана, той думав, що вона його знову смикне, а дівчинка просто взяла його і двічі поцілувала.

Тепер Іван жартома розповідає друзям, що вони прийшли у Полтаву і тут його зацілували дівчата, проте згодом додає, що його нова шанувальниця молодша на 23 роки.

Загалом із Полтавщини хлопці мають неабиякі враження.

– Чи не найбільше нам запам’яталася «вписка» у мами Валі у Великих Сорочинцях. Це виявилася така традиційно привітна і гостинна пані, головний принцип у якої, щоб гості були добре нагодовані, – говорить Іван. – А найбільше вразив кумис. Я не знав, що в Україні виробляють кумис. Нас пригостив сільський голова Дібрівки Ян Квілінський. Там виготовляють всього 60 літрів на день десь із квітня по жовтень. Для мене це було відкриттям.

Незабаром двоногі й чотирилапа учасники проекту #PROSTOBOSO фінішують у Харкові. На їхній карті залишився зовсім коротенький відрізок шляху. Головне, що радять мандрівники ймовірним послідовникам, які наважаться пройти Вишиваний Шлях, – менше думати про кількість кілометрів, а кожного дня йти в своє задоволення, поступово долаючи ділянку за ділянкою.

«Шлях у тисячу лі починається з маленького кроку», – проголошує китайська народна мудрість.

Автор: Ольга Матвієнко