Вчора
24 лютого 2022: спогади військових, волонтерів, громадських діячів
24 лютого 2024, 09:00 0
24 лютого 2022 року – день, який ми ніколи не забудемо. Впевнені, у кожного українця є спогад з того дня. Як почався ранок 24 лютого? Як дізнались про повномасштабне вторгнення? Якими були дії цього дня? Про все це розповіли люди з різних сфер діяльності: влада, поліція, волонтери, військові тощо.
Секретар міської ради Катерина Ямщикова, яка демобілізувалась та стала виконуючою обов’язків міського голови у Полтаві.
– Я, чесно скажу, завжди не хотіла вірити в сценарій, про який говорили до 24 лютого. Зрозуміло, що про це говорилось багато. Чоловік був налаштований більше до цього. Я пам'ятаю, як перед 24 числом, ввечері, коли син спав, ми з чоловіком були на кухні, пили чай, і він розповідав цю історичну циклічність України і говорив про те, що він відчуває, що все-таки це може бути. А я розуміла, але точно вірити в це не хотіла. То якраз він зібрав ще до 24-го числа рюкзачки і мій, і сина, відповідно, з документами, з усім. Я йому завжди казала, що це нам не знадобиться.
24 крізь сон почула гул вертольотів і постійну вібрацію телефону, розплющивши очі, почала читати повідомлення, які безперестанку приходили: "У Києві вибухи…", "У Борисполі вибухи…". Перші думки після прочитаного — що то все сон… Кілька митей — і в голові вже десятки процесів. За вікном ледь світало. Стан — максимальна зібраність. Далі один за одним, пошепки, щоб не розбудити сина, набирала номери і говорила з рідними та друзями. Треба гуртуватися, треба діяти. Без паніки, але в шоку сіла на ліжку і, як завжди, потягнулася рукою увімкнути настільну лампу, щоб відірвати листочок з календаря на тумбочці біля ліжка.
"Сьогодні: 24 лютого. Вас очікують відкриття", а слідом "25 лютого. Будьте сміливими сьогодні й завжди". І відтоді то все як один величезний і надважливий день, у якому час тече крізь пальці, нервова система натягнута, мов струна, і є чітке розуміння, що зараз кожен дуже потрібен країні.
Разом зі своїми друзями ми заснували волонтерський фонд "Оборона Полтави", який опікується забезпеченням потреб ЗСУ, а у травні я вже мобілізувалась.
Детальніше про "Оборону Полтави":
– Я пам'ятаю, ми тоді дуже рано вранці з чоловіком переглянулися, і він каже, давай зараз створимо чат. І ми вирішили туди додати просто тих всіх, я б сказала, не тільки друзів, а й знайомих, перевірених, активних людей. Почали ми з 30 осіб. І потім, зрозуміло, що кожен із нас додавав людей, і вже прийшлося створювати субчати. Був загальний чат "Оборона Полтави", а потім ми робили профільні невеличкі чати, відповідно до кластерів, там, де вже працювали з запитами і їх виконували. Тобто там були кластери і малих тактичних форм, і по пошиву, і по дизайну, і по тактичній медицині, – розповідає Катерина Ямщикова.
Очільник Опішнянської громади Микола Різник.
– За тиждень до повномасштабного вторгнення ми зібралися та створили ТрО. І 24 лютого зранку тут уже були близько 200 чоловіків, дехто з них – із мисливською зброєю. Дуже класно, що ми організувалися: люди прийшли, ми розставили спостережні пункти. Тоді було складно, бо надходило багато інформаційних вкидів. Але мешканці громади зібралися, і 50 осіб на задньому дворищі зварювали "їжаки", інші збирали блоки, решта спостерігала за тим, що відбувається на підступах до селища. Ми купили рації ще до війни й комунікували через них. Перші два дні у нас військових не було. Коли приїхала полтавська тероборона, ми почали їм допомагати. Військові з обласного центру були зі зброєю, обмундирування ж для наших хлопців та боєприпаси я їздив отримувати "бусиком" у Полтаву.
24 лютого, о 16-й годині, в громаду заїхала наша артилерія. Хлопці прямували з Лебедина й перебували на марші вже добу. Вони "зламалися", і несправна техніка стояла аж до Зінькова. Її треба було сховати, бо літало дуже багато ворожих дронів. Тож ми все сховали та замаскували все, але потім їх знайшов безпілотник. Ми завезли військових в інше місце. І потім, до речі, завдяки "Нафтогазу" та їхньому крану, ми вантажили снаряди. Разом із Диканською громадою допомагали хлопцям і ліками, і харчами. Багато хто не знав, що в нас стоять військові. Але я тоді вже заспокоївся, а потім уже з’явилися танки, артилерія – був повний боєкомплект. Згодом ми зрозуміли, що Охтирку вони не взяли, тож спасибі Охтирці за те, що вони до нас не дійшли.
Начальниця відділу ювенальної превенції поліції Полтавщини Ірина Москаленко.
– У перший день повномасштабного вторгнення ворога я перебувала у Києві на міжнародному тренінгу для тренерів з поліцейського менеджменту. Саме на 24 лютого припав останній день тренінгу – ми мали отримати сертифікати та зробити фото на згадку... Проте, склалося зовсім по-іншому.
Я прокинулася вранці від гучної телефонної розмови колеги з рідними – так я дізналася, що в Україні розпочалася повномасштабна війна. Нам нашвидкуруч видали сертифікати з методичними матеріалами й ми мали повертатися до місця несення служби.
На залізничному вокзалі ми зрозуміли, що не можемо повернутися – скасовані всі потяги та рейсові автобуси. Там було безліч людей, які не знали, чого чекати та як далі бути.
Звісно, як і кожна людина в ці години я відчувала страх! Страх за родину, за країну та наше майбутнє. У мене в голові не укладалося, як це взагалі могло статися у 21 столітті, коли ми рухаємося шляхом інновацій, можемо комунікувати один з одним, впроваджувати партнерські проєкти та використовувати безліч парових інструментів для вирішення проблемних питань. Аж раптом – війна?!
Невдовзі прийшло усвідомлення, що необхідно зосередити свої зусилля, увагу і ресурси на те, щоб спланувати подальші дії та перейти до їх реалізації. Нам з колегою вдалося потрапити на маршрутне таксі, що прямувало до Полтави.
Оскільки колезі потрібно було їхати до Дніпра, куди рейси також були скасовані, я запропонувала їхати разом зі мною, щоб потім на місці вирішити як діяти далі. Припускала навіть, якщо з Полтави їй виїхати не вдасться, то зможе зупинитися у мене.
Їхали ми у переповненій маршрутці. З кожним наступним кілометром спостерігали як активно “стягувалися” блокпости з усього, що могло підійти (стовбури дерев, плити, шини тощо), бачили заставлені мішками з піском адмінбудівлі, як тяглися довжелезні черги до банкоматів та АЗС...
У салоні з нами їхав військовий – він розповів, що його відкликали з відпустки і він зараз їде додому, щоб переодягнутися, взяти необхідні речі й повернутися на службу. Пам'ятаю його спокійний і впевнений вираз обличчя, дивлячись на яке додавалось впевненості і нам.
Всю дорогу я тримала зв'язок з рідними. Щоб хоч якось відволікти їх від тривожних думок та продумати чіткий план спільних дій: зібрати тривожні валізи, купити продукти харчування та медичні препарати та речі першої необхідності, виписати окремо найбільш важливі контакти з телефону, а дітям – взяти до рюкзаків свої найулюбленіші іграшки.
Уже в Полтаві колезі вдалося сісти на автобус до Дніпра.
Коли я прибула до місця несення служби, як і всі інші працівники поліції, я отримала завдання та сконцентрувалася на їх виконанні.
І тут уже під чітким керівництвом начальника ГУНП ми розуміли, що ми робимо далі. Після певної стабілізації ситуації в регіоні, коли був узгоджений алгоритм дій, служба ювенальної превенції активно включилася в роботу – допомога постраждалим, ВПО, благодійність, відвідування закладів освіти, перевірка їх на наявність укриттів та інше.
Начальник відділення бурових робіт Микола Розлуцький.
– Як зараз пам’ятаю: 24 лютого о 6 ранку ми усі зідзвонились і було прийнято рішення про зупинку усіх бурових верстатів. Ми підняли у "башмак" усі колони і пішли у простой. Ми десь 2 місяці, відновлювались важко. Постраждала логістика: труби, хімреагенти, долота, не було у потрібній кількості дизпалива. Ми почали відновлювати роботу з тих свердловин, які були уже у випробуванні, тобто там де був швидкий газ і небагато роботи. Потім, як з’являлось дизпаливо поступово відновлювали все більше і за кілька місяців фактично повністю відновили роботу. Ми були перші, ще ніхто ніякі роботи не починав в Україні, а ми уже бурили.
В’ячеслав Шерстюк, історик, директор археологічного центру, а наразі головний сержант взводу безпілотних авіаційних комплексів. Після повномасштабного вторгнення він не тільки змінив професію, а й одружився та став батьком.
– Якщо трішки раніше, то ми ще за місяць до цього, наприкінці січня, ходили, як я кажу, штурмували наш воєнкомат з приводу того, що він провалив насправді організацію ТрО місцевого. Ми трошки там пошуміли, їх розворушили, але виявилось, що ті вимоги, які вони тоді ставили, там були набагато більші, ніж навіть для контрактних військових. Тому це питання знову зависло, але ми принаймні бачили в очі всіх тих наших потенційних майбутніх військовослужбовців, нашого військового Полтавського ТрО.
24 прокинувся від того, що мені зателефонувала наша бухгалтер з роботи і спитала: "На роботу іти чи ні? Що будемо робити?", а я питаю: "Сьогодні вихідний чи що, звісно працюєм", тоді вона розповіла в кількох словах, що сталось. Це було уже десь 6:30. Я розумів, що це може бути, але до останнього сподівався, що ні. В той день голова була не те, що свіжа, але холодна. То зібравшись на роботу, всім іншим написав, щоб не з'являлися, а самі зібралися невеликим колективом, я, заступник, бухгалтер, зібрали документи всі, спустили, сховали аби на випадок бомбардування зберегти всі знахідки, археологічні колекції. Це десь зайняв час до обіду. Я на велосипеді був, тому мені було зручно пересуватися. Я забрав свій робочий квадрокоптер і поїхав туди, де хлопці мені дали точку збору нашого майбутнього батальйону. Нині це 144-й Полтавський ТрО.
Після обіду ми всі зібралися. Відразу нас позаписували, хто, кого, куди, відповідно до документів, які в кого були. Взагалі я ні дня не служив у війську, в мене було тимчасове посвідчення. Звісно, відразу відправили звичайним стрільцем, а потім потихеньку почали розбиратися, я картографією займався, БПЛАшкой… Трошки пізніше уже в інший розділ відправили. Звісно, перший час гралися в Арестовичів, думали, що 2-3 неділі і все.
Юлія Костенко-Пуха, депутатка Полтавської міськради, колишня випускова редакторка телеканалу PTV, прес-офіцерка Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова. Нині в декретній відпустці.
– Я прокинулася від дзвінка моєї сестри Світлани, яка сказала, що там стріляють і щоб я погуляла з собакою, адже війна почалася. А я перед цим дуже важко хворіла на коронавірус і це мав бути мій перший робочий день після лікарняного. Я погуляла з собакою і поїхала на роботу, переформатовувати ефіри, я на той момент працювала редакторкою телепрограм на телебаченні. Ми розуміли, що треба щось робити, адже все, що готували заздалегідь, стало неактуальним. Щодо того, чи готувалася до війни, в мене сім'я, де медики, військові та військові медики. Тобто всі дотичні, так чи інакше. Ми чули, що може початися війна, розуміли, що це колись таки станеться, рано, чи пізно. Мене питали знайомі, чи буде війна, чи ні. Я не могла точно дати відповідь. Вже напередодні думала, що вірогідність 50 на 50. Але чесно, не вірилося, що буде прямо аж отак. Хоча мені, скільки себе пам'ятаю, сниться війна. Що вона буде і все.
Ветеран АТО, нині службовець ЗСУ, член громадської організації "Єдність та братерство", Дмитро Пономаренко.
– До 24 лютого займалися громадською організацією і уже було зрозуміло, що буде повномасштабка тільки не зрозуміло коли саме. Оскільки сам брав безпосередню участь в АТО, то рюкзаки були давно зібрані. З 23 на 24 вночі сидів в телеграмі, очікувався виступ головного х*йла, після виступу якого телеграм-канали зірвалися, і буквально за 30 хвилин я почув звук ворожого літака у себе над будинком. Потім почав телефонувати друзям та побратимам з тим, що пора мобілізуватися.
Далі день був досить сумбурним, багато задач і щоб дозбиратись і щоб вирішити питання з близькими, евакуйовуватись чи ні. Всі питання вирішились протягом пів дня, а тоді мобілізувався через військову частину.
Різниця між АТО і зараз досить велика. Щільність вогню набагато більша. Зараз застосовується все, що є в наявності. І масштаби зовсім різні. В АТО теж були свого часу досить серйозні, сильні бої.
Читайте також: Друга річниця повномасштабної війни: Згадуємо депутатів з Полтавщини, які загинули за Україну
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь