Церемонія вручення Golden Pen of Freedom Award 2025: виступ Оксани Бровкo

1. >
2. Суспільство >
3. Церемонія вручення Golden Pen of Freedom Award 2025: виступ Оксани Бровкo

Краків, 4 травня 2025 року

«Дякую. Сьогодні я стою тут — з тремтінням у голосі й великою відповідальністю в серці.

Ця нагорода — не про мене. Вона — про всіх, хто продовжує писати, знімати, передавати правду, навіть коли поруч падають ракети.

Це був 1957 рік. Моя прабабуся Степанида Бровко надіслала листа до Кремля, до Москви. Вона шукала свого чоловіка, якого заарештували за антирадянську діяльність 20 років тому, у 1937-му. Вона не знала, що вже за тиждень після арешту радянські кати розстріляли його. Вона не знала, що ніхто не скаже їй правду. Вона просто не втрачала надії.

Мій прадід працював на залізничній станції в маленькому селі на Запоріжчині.

Поколіннями наша родина жила там, з XVIII століття. Сьогодні — село окуповане росією.

Наразі інші дружини інших заарештованих, полонених чи зниклих безвісти українців пишуть ті самі листи в пошуках своїх чоловіків. Вони шукають їхні імена чи обличчя на фотографіях у російських Telegram-каналах, вдивляються в списки тіл, повернутих під час обміну військовополоненими.

Майже 90 років потому така сама трагедія сталася з моєю колегою — українською журналісткою Вікторією Рощиною. Вона поїхала на окуповані території, щоб задокументувати життя під російською окупацією. У 2023 році її незаконно заарештували, катували електричним струмом, штрикали ножем, її вага впала до 30 кілограмів. Потім вона зникла. Лише в лютому цього року родина отримала її тіло з росії.

Нічого не змінилося. Нічого не зміниться, допоки росія існує в своєму нинішньому вигляді.

Я приїхала до вас із країни, де журналістика — це не просто професія. Це — спосіб вижити. Я стою тут, бо вижила. Але це не означає, що я в безпеці.

В Україні навіть тиша — тимчасова. І саме тиша лякає найбільше. Бо журналістика під час війни — це вже не про заголовки. Це — про те, щоб триматися за саме життя.

Дозвольте показати вам, як виглядають наші «новини»:

«Без нього ми б згоріли» — школяр із Сум рятує людей під час обстрілу.

Дітей вивозять до російських таборів для примусового перевиховання.

Чорно-білі мішки для тіл: волонтер ділиться найважчими моментами своєї роботи.

Це — реальні заголовки українських місцевих газет, надрукованих минулого місяця. За кожним із них — не просто текст, а зруйноване життя, знищений дім.

Ми боремось не лише за територію. Ми боремось за право називати речі своїми іменами.

Це — війна.

Це — російські злочини.

Це — незалежна Україна.

Ми — українці.

Я стою тут — не одна. Я стою разом із сотнями українських журналістів: тими, хто продовжує працювати. Тими, хто в ув’язненні. Тими, кого вбили. І тими, кого досі не знайшли.

Ви часто запитує мене: «Як ви витримуєте все це?» Моя відповідь дуже проста: ми пишемо не тому що ми сміливі. Ми пишемо, бо мовчати — неможливо. Ми зберігаємо пам’ять про те, ким ми є — для себе і для світу.

Я не просто очільниця медіаасоціації. Я — мама чотирьох дітей, які ростуть у війні.

Жінка, яка щоранку перевіряє маршрут ворожих дронів, перш ніж відпустити дітей до школи. І щодня запитує себе: що буде, якщо для нас завтра не настане?

У перші дні вторгнення мені не писали «Привіт». Мені писали: «У мій дім влучила ракета. Куди бігти?», «Я втекла з окупації. Що далі?»

Разом із колегами ми евакуйовували редакції. Шукали бронежилети – не для фронту, а для журналістів. Starlink — не для армії, а для новин. Забезпечували житло, техніку, фінансування. Шукали папір і завозили його в країну — щоб медіа могли продовжувати друкуватися.

Кожну редакцію ми рятували як точку опору. Бо там, де мовчить журналіст — починає говорити окупант. І за це право говорити — ми платимо щодня.

За останні три роки в Україні: 332 медіа припинили роботу, 97 журналістів загинули — 12 із них під час роботи, понад 30 медійників залишаються в ув’язненні.

Поки журналіст у Лондоні пише про новий музей — журналістка у Сумах біжить на місце ракетного удару. Поки ведуча в Осло аналізує вибори — редакторка в Краматорську, без світла й інтернету, намагається випустити завтрашній номер. Це — різні реальності. Але спільна відповідальність.

У світі, де дезінформація поширюється швидше, ніж правда, де машини імітують людський голос і обличчя справжня журналістика стає нашою останньою лінією оборони.

Сьогодні війна в Україні. Завтра вона може бути в вашій країні. І знову першими скажуть правду журналісти. І знову вони стануть мішенню. Тому журналістика має бути готовою — всюди. І захищеною — всюди.

Нещодавно ми говорили з Любою, 20-річною воєнною репортеркою з Сумщини. Вона сказала: «FPV-дрони літають над нами постійно. Мій шолом привертає їх увагу. Я його знімаю — щоб вижити».

Ось як виглядає журналістика в Україні.

Саме тому ця нагорода — не перемога. Це — відповідальність.

Напередодні я міркувала про цитати українських лідерів, які могла б використати сьогодні. Але обрала рядок із душі України — з гімну:

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу.

І саме за це ми боремось як медіаорганізація. Ми підтримуємо сотні локальних незалежних редакцій, щоб українці виживали не лише як особистості, а як нація.

Ми не годуємо тіла — ми годуємо розум. Ми не воюємо з солдатами — ми боремося з пропагандою і дезінформацією. Ми публікуємо незалежні новини. А це і є те, що формує свідомість вільної нації.

Свобода не передається у спадок. Вона не падає з неба. Її потрібно виборювати — щодня. Кожним словом. Кожним вибором. Іноді — ціною власного життя. Україна це доводить.

Сьогодні, як ніколи, нам потрібні сильні, ясні, солідарні голоси — ваші голоси.

Дякую, що ви з нами».

Читайте також: Об’єктивність під час війни. Перевір, що ти знаєш — пройди ТЕСТ

Джерело - АНРВУ

• #війна
• #новини України
• #Асоціація незалежних регіональних видавців України