Проект «Ukraїner»: про гончарний рід, що змінив Опішню

1. >
2. Суспільство >
3. Проект «Ukraїner»: про гончарний рід, що змінив Опішню

Фото – проекту «Ukraїner»

Осередків гончарства в Україні існує близько десяти. Опішня на Полтавщині – найбільший серед них.

Це старовинне козацьке містечко (тепер має статус селища міського типу – ред.), багате на поклади глини, де на межі 19-20 ст. кожна третя сім’я займалася гончарством. В Опішні розташований Національний музей-заповідник українського гончарства – виняткова установа, де вивчають, зберігають і популяризують гончарну спадщину українців. У назві селища є деякі суперечності: на дороговказі при в’їзді зазначено Опішня. Місцеві ж називають його Опішнє чи Опішне. Про казус із назвою, гончарні традиції свого роду та розбудову музею гончарства в Опішному мандрівному проекту «Ukrainer» розповів директор музею-заповідника Олесь Пошивайло:

– Опішнє – це етнографічна назва містечка. Взагалі перша зафіксована назва його була Опочинське. Це була вотчина польського князя Вишневецького. Тому на перший картах і планах фігурує містечко Опочинське. Але й на той час місцеве населення називало його Опішнє, бо воно було крайнім населеним пунктом тогочасної Гетьманщини. Далі було незаселене, дике поле. В білоруській мові «апошні» – це крайній, останній. Можливо, саме звідси й походить назва містечка. Є документи другої половини 19 ст., де фігурує це містечко. На картах Російської імперії вказане м. Опошня, але ця назва русифікована, вигадана російськими канцеляристами, бо «Опішне» їм було складно вимовити. Тому в 19 столітті поширився топонім «Опошня». Ми ж намагаємось утверджувати стару назву і мріємо про те, шо колись Верховна Рада це уточнить і на картах вказуватимуть не Опішня, а Опішне або Опішнє.

Протягом століть жителі займалися кустарними промислами, серед яких чільне місце належало гончарству. Наприкінці 19 ст. у селищі відкрили першу в лівобережній Україні земську навчальну гончарну майстерню. Таким чином намагалися не лише зберегти гончарство, а й осучаснити його, зробити конкурентоспроможним. Адже на той час у селищі Буди (Харківська обл.) вже працював фаянсовий завод Матвія Кузнєцова. З кожним роком посуд промислового виробництва все дешевшав і ставав більш доступним.

Це стало серйозним викликом для традиційного гончарства. Щоб не втратити позиції гончарства у світі, що розвивається, майстрів заохочували до виготовлення та оздоблення переважно художньої кераміки. На початку 20 ст. до цього залучали відомих українських художників, таких як, наприклад, пезайжист Сергій Васильківський, маляр, архітектор і графік Василь Кричевський, анімаліст Микола Самокиш.

На початку 1970-х років Гаврило і Явдоха Пошивайли створили у своїй хаті перший в Україні домашній музей кераміки. Цей родинний музей став основою для розбудови їхнім онуком Олесем Національного музею гончарства. До створеного Пошивайлами музею могли заходити всі охочі й роздивлятися гончарні вироби, рушники, скатертини. Відвідували його й іноземні делегації. Подібних ініціатив, щоб проста жінка із села створила музей, онук Явдохи пригадати не може:

– Я не знаю, звідки ця тяга до створення музею з’явилась у бабусі. Мабуть, від любові до рідного ремесла, бо понад усе вона любила гончарство.

Музей гончарства

Спершу це мав бути лише музей Опішні, який потім переріс до музею гончарства Полтавщини і, зрештою, еволюціонував до загальноукраїнського.

Олесь Пошивайло згадує, що коли у 1985 році місцевий завод кераміки перебрався в інше приміщення, то звільнився будинок, який адміністрація планувала віддати під гуртожиток для робітників:

– Тоді і я, і майстри Опішного зрозуміли, що якщо ми зараз не врятуємо цей будинок, один із найстаріших в селищі, споруджений за проектом Василя Кричевського, він буде втрачений для гончарної культури України. Так ми ініціювали створення музею гончарства в Опішному.

Фонд музею налічує понад 50 тисяч екземплярів. Це найбільша в Україні колекція традиційної кераміки, і відвідувачі бачать лише близько одного її відсотка. Олесь розповідає про те, як формувалася колекція:

– Перші експонати я привіз із експедицій навколишніми селами. А коли коштів на придбання нових експонатів не було, ми почали влаштовувати симпозіуми художників-керамістів. Запрошували гончарів з усієї країни. Протягом місяця вони створювали скульптури, які залишали в музеї. Так тут з’явився парк монументальної скульптури. На відміну від традиційних вітрин, відвідувачі цього музею можуть гуляти живим парком і фотографуватися зі скульптурами.

Сьогодні у музеї працює 108 штатних співробітників і установа продовжує розширюватись, потребує нових спеціалістів. Та є відповідна постанова Кабінету Міністрів про заборону збільшення кількості співробітників бюджетних установ. Таким чином штучно обмежується розвиток культурних установ.

Гончарний рід Пошивайлів

Ідеєю заснування музею та першому досвіду музейної справи пан Олесь завдячує своїй бабусі Явдосі. За бабусиними ж настановами він почав займатися наукою.Кандидатом історичних наук став і двоюрідний брат Олеся Ігор Пошивайло, який працює у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», названому на честь збирача його колекції, українського скульптора та етнографа Івана Гончара. Родина Пошивайлів займається гончарством з другої половини 18 ст і до сьогодні:

– Мій гончарний рід є найстарішим родом, який функціонує по сьогоднішній день. Ви не знайдете в літературі жодного прізвища гончара, яке б згадувалось і у 18-му ст. і на початку 21-го ст. Дуже часто гончарні роди обривалися через суспільні катаклізми. Особливо ж гончарна традиція гинула під час репресій, голодоморів. Зараз ми намагаємося культивувати в Україні династійні гончарські традиції, а також підтримувати гончарів, заохочувати їх до творчості. Щоб гончарському роду ніколи не було переводу.

Дід Олеся, Гаврило Пошивайло, народився в Опішному в родині гончара-посудника Ничипора Пошивайла та гончарки Ганни Пошивайло. Його ж дід Тарас у останній чверті 19 ст. виготовляв полив’яний посуд, а бабуся Килина ліпила дитячі іграшки.
Гаврило виготовляв посуд, декоративні скульптури, дитячі іграшки. Його дружина Явдоха була талановитою гончарною малювальницею, оздоблювала твори свого чоловіка рослинними та зооморфними композиціями. Основними кольорами для розпису кераміки були і донині лишаються червоний, зелений, чорний і синій. Справу своїх батьків продовжує і Микола Пошивайло. Талановитий гончар, раніше творчий майстер на заводі «Художній керамік», на 87-му році життя він продовжує працювати для душі і проводить майстер-класи для відвідувачів музею.

Сьогодення музею

За останні 100 років кількість гончарів в Україні зменшилась у десятки разів. Справжніх майстрів,що працюють на гончарному колі в Опішні зараз близько десятка.Якщо раніше гончарі самі возили свої вироби на ярмарки, то тепер замість них це роблять скупники. Так, пояснює Олесь Пошивайло, втрачається зв’язок між майстром і користувачем:

– Цей зв’язок надзвичайно важливий, бо коли гончар виїздив на ринки, він вивчав смаки населення і, відповідно, намагався їх задовольнити. Майстер робив усе для того, щоб вироби мали добротний вигляд, красивий малюнок. Таким чином упродовж століть і створювалась вишукана форма опішнянських народних виробів.

До теми: Мандрівний проект «Ukraїner» розпочав публікацію відеосюжетів з експедиції Полтавщиною

Автор: Надія Кучер