«Розвідка для батальйону – це як очі і вуха», – боєць 16-го ОМПБ із позивним «Дід»

«Розвідка для батальйону – це як очі і вуха», – боєць 16-го ОМПБ із позивним «Дід»
14 жовтня 2016, 09:28   0
Фото Анни Чапали

На війні можна зустріти робітника, підприємця, лікаря, художника, вчителя – просту і хорошу людину. Але чомусь серед бійців немає податківців, прокурорів, митників, дітей міністрів і народних обранців, – усіх тих, хто має можливість заплатити, щоб не витрачати «дорогоцінні кілограми» на сухому пайку в АТО...


Із Анатолієм познайомились у липні цього року в Авдіївці. Його по-доброму всі звуть «Дідом». Тоді він категорично не хотів розмовляти. Постійно повторював, що йому нічого про себе розповісти, є молодші хлопці, про яких слід написати. Приїхавши вдруге до батальйону, «Дід» нас зустрів щирою усмішкою. Хлопці кажуть, що то він такий добрий, бо скоро демобілізується.

Сам Анатолій із Київської області. Говорить, що кожен чоловік повинен дім побудувати, сина виховати, дерево посадити та ще і змію вбити, тобто зло побороти. Усе виконав, лише зло лишається непобореним. До війни «Дід» займався сільським господарством.

 

– Коли колгоспи порозганяли, пішов в охорону. А зараз – тут. Точніше, повістка прийшла не мені, а синові. Але у нього хороша робота і зарплата не погана. Зараз працює у Києві на фірмі програмістом. Тож вирішив йти до воєнкомату, щоб мене відправили замість сина. Ось така історія. Спочатку не хотіли брати, бо контузія. А воєнкоми зробили нормально все… Це я правду говорю, – розпочав розмову «Дід».

Спочатку відправили на навчання в Одесу, на полігон. Потім забрали у розвідку, бо у військовому квитку написано, що служив там. Із липня 2015-го – на війні. Уже більше року. Спочатку поїхав в Зайцеве. Говорить, що саме там була, так би мовити, підготовча школа. Знайомились з усім: звикали, згадували, навчались.

– Звичайно, не порівняти Афганістан і те, що тут (довелось Анатолію бачити і ту війну – авт.). Там видно противника. Навіть колір очей розрізняєш, а тут тільки прислухаєшся, де бахне. А стріляти ми не можемо. Коли ідеш в розвідку, то жодного пострілу. Бо то вже не розвідка, а партизанщина якась. Наше завдання – спостерігати, прислухатись і вичисляти. У крайньому разі можна відкрити вогонь.

«Дід» та його побратими найперші зайшли в Авдіївку, на «промку».

– Ми повинні були закріпити один об’єкт, а решта йшла за нами. Попереду були лише сапери. Мали зробити вхід, а інші – по периметру. Ну, зайшли і сиділи там два тижні, бо в оточенні були. Відстрілювались. Боєприпаси закінчувались. Нам на допомогу «Урал» направили. Його підірвали. Тож довелось санками боєприпаси возити, а хто і на плечах ніс, – говорить військовий.

Анатолій розповідає, щоб розвідником стати, потрібно постійно навчатись.

– Зараз і технології змінились. Розвідка для батальйону – це як очі і вуха. Без неї нічого не виходить. Бував і на тій «ворожій» стороні, і на ростяжці підривався. Дякувати, встиг відскочити. Шахтеру чи простому робочому точно цього всього не потрібно знати і вміти. Вони – мирні люди. Їм аби робота була. Трудяга ніколи автомата не візьме в руки. А тут полізла всяка нечисть, яка працювати не хотіла. Ми коли на дачі ходили, то нам зрозуміло було: де дійсно працьовиті люди жили. Видно, коли все надбано самотужки, коли в будинку тепло й затишно, а коли навпаки – оселі схожі на музейні кімнати, що хочеш є…”, – обірвав розмову розвідник.

Важливо не забувати про те, що за кожною військовою одиницею стоїть людина зі своєю історією, яка поділила власне життя на «до» і «після» початку неоголошеної війни. Адже поряд із мирним та спокійним життям, яке панує у більшості міст України, є зовсім інша сувора реальність. Там фрази «покидати дім» і «повертатись додому» набувають зовсім іншого сенсу.

Автор – Анна Чапала

Суспільство 14 жовтня 2016, 09:28

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції