Вчора
Михайль Семенко: великий експериментатор, урбаніст і шибайголова
23 жовтня 2022, 08:50 0
24 жовтня в підвалах Жовтневого палацу в Києві розстріляли нашого земляка, поета Михайля Семенка. Про непересічного українського футуриста, який виступав проти провінційного мистецтва й якого, як і багатьох українських письменників, перемололи жорна сталінської репресивної машини – далі в матеріалі.
Здебільшого, коли йдеться про Полтавщину, згадують, що наш край дав світу Івана Котляревського, Миколу Гоголя, Остапа Вишню, і незаслужено оминають увагою Михайля Семенка.
Народився майбутній поет 31 (19) грудня 1892 року в селі Кибинці на Полтавщині в родині волосного писаря та письменниці-самоучки, яка друкувалася під псевдонімом Марія Проскурівна. Усі діти в сім’ї (а їх було троє) були досить обдаровані. Брат поета Василь, художник, разом з Михайлом зачинав в Україні футуристичний рух. Інший брат Олександр та сестра Олександра теж писали вірші, але зовсім молодими померли від туберкульозу.
Початкову освіту Семенко здобував у Хорольській гімназії, а після її закінчення навчався в Курському реальному училищі. 1911-го він вступає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Саме тут 1913 року Михайль Семенко вперше почув виступ Володимира Маяковського.
1914-го захоплений футуризмом Семенко їде за своїми кумирами до Києва.
На початку цього року в столиці поет разом із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном засновує перше футуристичне об’єднання. Усі учасники взяли собі екзотичні імена – Михайль, Базиль, Павль – і це згодом увійшло в моду серед українських футуристів (Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, і навіть Микола Бажан іколи підписувався ім’ям Нік).
Спалив «Кобзар» та потрапив у немилість
У лютому цього року в передмові до своєї восьмисторінкової збірочки «Дерзання» поет пише маніфест «Сам», у якому посягає на найсокровенніше – «Кобзар» Шевченка. «Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… – ідеться в маніфесті. – А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш, що захистить його твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств… Я палю свій «Кобзар»». Саме це й спричинило негативну оцінку нової книги Семенка.
Оприлюднення маніфесту зробило поета ізгоєм серед українських митців і критиків – Євшана, Сріблянського, Вороного, Чупринки... Його обзивали «ідіотом», «харцизом», «хамом», «прокаженим», «символом українського розкладу і цинізму». Газети не брали рецензій, а книгарні відмовлялись друкувати твори. Власне, із багатьма з митців у Семенка були напружені стосунки.
Насправді письменник не мав наміру «плюндрувати» творчість Шевченка. Він волів змінити ставлення до нього, хотів вивести його з міщанського сприйняття.
Михайль Семенко чи не найперший усвідомив потребу «європеїзації» української поезії, вивільнення її з тенет епігонства й хуторянства.
Щодо текстів «Дерзань», то тут Семенко апробує футуризм та шукає власну інтонацію, невимушену й близьку до розмовної, засвоює нові мотиви, зокрема урбаністичні та еротичні. Але найцікавішими, напевне, на той час були його урбаністичні тексти, де місто зображене мінливою живою істотою.
Вулиця мокра морок ліхтар
Відблиски світла випадок кут
Ковнір піднявши рухається цар
Ходить ходою бризкає жмут
Зрідка візник торохтить нудливо
Зник знову тихо краплить
Мариться ліжко знемога злива
Серце мовчить
Автомобіль в нім заснулий сідок
Парасолька повія вітер проникує
Зроблю ще крок
Скрикує.
(15. IX. 1914. Київ)
Із початком Першої світової війни Михайла мобілізували до царської армії (за іншими даними, Семенко хотів виїхати до Америки, але 1914 року затримався у Владивостоці).
Із 1916 до 1917-го поет служить телеграфістом у Владивостоці. Там митець знайомиться зі своєю першою дружиною Лідією Горенко. У шлюбі з нею він прожив три роки. Виховували двох дітей – доньку Ірину та сина Ростислава.
Владивостоцький період означений інтимною лірикою та імпресіоністичними картинами природи.
Наприкінці 1917-го Михайль разом із дружиною ешелоном повертаються в Україну. Молода родина кілька місяців мешкає в батьків поета в Кибинцях.
До Києва Семенко приїхав наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, і активно долучився до літературного процесу, став одним з ватажків відродження й розвитку національної літератури.
Загалом у 1918-1919 роках Михайль Семенко випустив дев’ять поетичних книг.
Влада в ті роки хаотично змінювалася, неспокій не залишав киян, а з приходом білої армії Семенко докладно розказав Валер’янові Поліщуку (український письменник, поет і прозаїк, літературний критик, публіцист доби Розстріляного відродження – прим. авт.) свою біографію й передав пакет із недрукованими віршами. Тоді поета й заарештувала «денікінська контррозвідка», як він пізніше розповідатиме в слідчій справі, через звинувачення в приналежності до комуністичної партії. Денікінці вилучили книги та рукописну поему «Океанія». Поема зникла назавжди, пізніше опублікували тільки уривок на дві сторінки. За два тижні Семенка відпустили з Лук’янівської в’язниці: нібито батько поета попросив чи то поета Еринбурга, чи оперного співака Леоніда Собінова взяти його на поруки.
Після футуристичної літературної групи «Фламінґо», яку Семенко заснував разом із художником Анатолем Петрицьким, було створено «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), із того часу на футуристів почали зважати.
Одеський період
Згодом Семенко виїхав працювати на Одеській кінофабриці та майже на два роки зник із літературного життя. В Одесі він познайомився зі своїм новим коханням, акторкою Наталею Ужвій, яка тоді, 1925 року, виступала в одеському театрі, а з 1926 почала зніматися в кіно. Михайль подбав про працевлаштування на кінофабриці Юрія Яновського, Миколи Бажана, там же працював і Ґео Шкурупій – усі вони з Семенком писали кіносценарії. Поет починає віддалятися від родини. Через два роки подружжя Михайла й Лідії розійшлося.
Нестерпний у побуті
1928-го Михайль переїхав до Харкова, який із початку 1920 року став столицею УСРР. Там поет одружився з Наталею Ужвій. «Тепер бійки й скандали приймала на себе велика артистка «Березоля». Усі в «Слові» (харківський будинок, у якому мешкав письменник) про це знали, але вгамувати сердитого Семенка ніхто не міг. Вдача в нього була лиха», – пише донька Костя Буревія (український поет, драматург, театрознавець і літературний критик, перекладач – прим. авт.) Оксана у своїх спогадах. Від другого шлюбу Семенко мав сина Михася, на рік молодшого за Ростислава. Сучасники розповідали, що в побуті Семенко не був «подарунком». Оксана Буревій змальовує поета досить неоднозначно. «Свою першу дружину вчительку Семенко називав «просвітянкою», бив нещадно за те, що в школі вона вчить дітей любити Шевченка, не генія – Семенка. Сусіди пробували заступитися, але і їм діставалося, бо були грішні – петлюрівці та сіоністи, що ховають золото (це було в 1920-х роках, коли в комунальній квартирі, крім Семенка, мешкала родина Волошиних і подружжя лікарів-євреїв). Дитину Семенкову дружина не наважувалась тримати вдома. Дівчинка (Ірина Семенко) плакала – Михайль скаженів. Тому хвора дитина місяцями перебувала в дитячому будинку-санаторії». Невідомо, чи достовірні ці свідчення, адже Семенко був із Буревієм у поганих стосунках.
При цьому спогади самої Ірини про батька досить теплі. Вона так про нього розповідала: «…Він був байдужий до побуту, до «комфорту», до страв, але дуже любив свої письменницькі «знаряддя». Любив подорожі, що давали йому відчуття волі й незалежности від побуту. Вдягався просто, але зі смаком. Його «форма» – майже завжди костюм і краватка; взимку в останні роки його життя – хутряне темносіре кепі й коричневе хутряне пальто з оленя… Зі мною розмовляв завжди українською вибагливою мовою, навіть тоді, коли в багатьох сім’ях моїх шкільних товаришів почали говорити більш по-російськи».
Дискусії з Хвильовим
Жартівливий «некролог» створив друг поета художник Анатоль Петрицький після в’їдливих звинувачень у часописі «Літературний ярмарок» постійного опонента Семенка – Миколи Хвильового. Мовляв, «Спершу ви займалися деструкцією, потім ви займалися конструкцією, а поезії немає, поета Семенка немає». Відповідь була гідною – у некролозі в траурній рамочці зазначалося: «Труп Семенка знайшли на вулиці. Його вбито якимсь тупим знаряддям (можливо, «Літературним ярмарком»)». Коли Семенко з поплічниками робили цю містифікацію, де було їм знати, що їхнє життя скоро опиниться в справжній небезпеці.
«Нову ґенерацію» самоліквідували 1932 року, та основне її ядро ввійшло до Спілки радянських письменників України. А 1933-го застрелився Хвильовий, не витримавши розстрілів соратників і згадавши в передсмертній записці Семенка: «Отже», як говорить Семенко… ясно».
Михайля Семенка арештували 26 квітня 1937 року в Києві в готелі «Континенталь». В арештованого вилучили різні предмети, зокрема книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник Державного годинникового заводу імені Кірова за №52663 з ремінцем, а також 265 рублів. Михайла Васильовича звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року.
В останньому слові Михайло Семенко просить дарувати йому життя. 23 жовтня поетові оголосили смертний вирок через розстріл. 24 жовтня вирок виконано в одній з київських в’язниць. Так скінчилося життя ще одного поета-оспівувача індустріальної доби.
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь