Владика Федір: «Зміна держави починається зі зміни себе»

21 листопада, 16:00   0

Десять років тому Полтавська єпархія Української православної церкви Київського патріархату отримала нового очільника – єпископа Полтавського та Кременчуцького Федора.
Рукопокладення відбулося 12 листопада 2006 року у Свято-Володимирському Патріаршому кафедральному соборі Києва. Незабаром Владика Федір приїхав у Полтаву.
Про свої перші враження від міста, зміни у церкві та державі, які постаті вважає взірцем та про наукові інтереси Владика розповів в інтерв’ю «Колу».

Пробував відмовитися він сану


– Владико, 10 років тому вас возвели у сан. Що пам’ятаєте про той час, чи сильно хвилювалися?
– Звичайно, хвилювався. Висвята в сан – це ціла процедура: під час богослужіння собором єпископів висвячують ще одного єпископа. Враховуючи, що я був досить молодим за віком, із малим досвідом. До цього лише близько восьми місяців був секретарем Патріарха. За цей час побачив, що таке єпископське служіння, коли у Патріарха робочий день починався о 8-й годині, а міг завершитися і о 23-й, і о півночі. І це безкінечний потік людей – зі справами, конфліктами, які можуть виникати всередині церкви, адже люди церковні не святі. Усе це лягає на плечі Патріарха. Коли я це побачив, то зрозумів, як це складно. До цього сприймав інакше: єпископ служить, його облачають, коло нього крутяться на богослужінні, руку цілують і шапку красиву одягають, а він благословляє усіх двома руками.
На той час я був ченцем Михайлівського Золотоверхого монастиря, потім – ченцем Феодосіївського монастиря. І є в церкві, тим більше в чернечому житті, таке поняття як послуг – не прагнути до санів чи висот, але коли тебе кличе церква на служіння – смиренно схиляєш голову і йдеш, куди кличуть. Якщо смиренно це приймаєш, то далі Господь допомагає нести цей хрест.
– Тобто висвята в сан не була несподіванкою?
– Справа в тому, що коли тебе, викладача Київської духовної академії, призначають секретарем Патріарха і намісником монастиря, то значить тебе готують до висвяти. І я це розумів. Навіть пробував відмовитися, але опиратися і наполягати було б гріхом. Тому чекав своєї долі, хоча й до кінця не розумів, що на мене чекає.

Освячення церкви в Лубнах із Патріархом Філаретом, 3 жовтня 2015 року

Освячення храму в Лубнах, 3 жовтня 2015

Перше враження від Полтави – засилля російської історії та нівелювання української


– У той же час після призначення відбулося ваше знайомство із Полтавою. Яке враження на вас справило місто?
– Коли приїхав у сані єпископа, то це був мій другий візит. Був у місті за рік до цього. Спеціально тоді залишився на день, відвідав музеї, ходив містом. І тоді мені Полтава дуже сподобалася – це дійсно особливе місто, історичне. Єдине, що мене тоді засмутило, що всі пам’ятки присвячені Російській імперії, Петру І, «перемозі російської зброї». Засмучувало, що спеціально затерте, знівельоване все те, що було справжнє, українське. За ці роки українська культура потроху постає із небуття, місто відроджується.

Коли приїхав у Полтаву єпископом, враження в мене вже були сформовані, і вони підтвердилися за ці десять років – позитивні враження про місто. Хоча різне було – і конфлікти, бо люди скрізь – це люди, і знайомство із гарними особистостями.
Що стосується Полтавської єпархії, церковної сторони життя, то на той час церква була пригнічена, виживала в умовах боротьби. Влада становленню не сприяла, а навпаки всіляко чинила перешкоди. Якщо стояло питання передачі культової будівлі, занедбаної церкви, то нівелювалося бажання української церкви, швидко реєстрували громаду Московського патріархату і швидко приміщення передавали тільки їм. І єпархія була в складному стані. Звичайно, за десять років багато чого змінилося, але ще багато роботи. У багатьох населених пунктах служби відбуваються у пристосованих приміщеннях, у деяких районних центрах взагалі немає української церкви. Але церква розвивається і зростає.

Відкриття Свято-Миколаївської церкви в селі Опішня, червень 2015 року

– А наскільки за ці десять років змінилися ви? Як вплинув сан єпископа?
– Це дуже змінило, загартувало. Показало багато недоліків, які в мене є. Навчило смиренню, бо коли все виходить, то відчуваєш себе досконалим. Коли ж не виходить вирішити якісь проблеми, то тоді приходить смирення і потреба в Богові, просиш його допомогти. Це багато в чому мене змінило і я вдячний за це.
Хоча, звичайно, якби мені зараз поставили завдання стати єпископом, то я більш наполегливо відмовлявся від цього хреста. Але, якщо треба для церкви – то, звичайно, треба.
Водохреще, 2015 рік

Найтяжча сторона служіння єпископа – адміністрування


– Ви сказали, що побачили під час роботи секретарем Патріарха, як важко працювати. Тобто єпископ – це не тільки служитель, а й адміністратор. Із якими проблемами на цій посаді зіштовхнулися, чи важко взагалі бути менеджером у церкві?
– Для мене це найтяжча сторона єпископського служіння, бо треба приймати рішення, треба розумітися у вирішенні конфліктів, які часто виникають. Наприклад, приходять парафіяни, які жаліються на священика, при цьому, одних він влаштовує, а інших – ні. І в цьому треба розібратися, прийняти правильне рішення, і щоб воно було на користь церкви. І це лише один приклад. Я не адміністратор, і це дуже важко, це найбільше вчить смиренню. Але, звичайно, за десять років і тут я чомусь навчився, вже багато питань вирішувати набагато легше, ніж на початку. Що стосується богослужінь, то для мене це ковток свіжого повітря. Коли приходить час служити літургію, то це те, що мені подобається – це спілкування із Богом, торкання до Божої благодаті. Це те, що зміцнює, додає сил цілий тиждень займатися рутиною.

Літургія до дня пам’ять Сорока Севастійських мучеників у Свято-Миколаївській церкві, 22 березня 2015 року

Літургія до дня пам’ять Сорока Севастійських мучеників у Свято-Миколаївській церкві, 22 березня 2016 року

– На вашій посаді у рамках адміністрування співпрацюєте і з владою. Що можна зараз на рівні Полтавщини сказати про взаємодію церкви і держави?
– Взаємодія гарна. Влада, звичайно, намагається тримати нейтралітет. Працювати однаково із представниками усіх конфесій. Але якщо у нас є потреба, і влада може піти нам на зустріч, і це все законно, то нам допомагають. І працювати набагато легше, українська церква дихає вільно. І влада є партнером, а не тією силою, яка душить, заважає працювати, як це було донедавна.

Панахида за загиблими героями, похованими на Алеї слави в Полтаві, квітень 2015 року

Багато навчився у Преподобного Паїсія Величковського, залишилося втілити в собі

Освячення пам’ятної дошки Паїсію Величковському, 29 листопада 2015 року

– Попри зайнятість ви не полишаєте наукову діяльність. Що зараз досліджуєте, якими темами цікавитеся?
– До мого призначення у Полтавську єпархію, я був викладачем Київської духовної академії, займався наукою, викладав студентам, то зацікавленість наукою не зникла із часом. Заняття наукою – це моє хобі. Звичайно, на нього доводиться виділяти час десь із 12-ї до 1-ї, 2-ї ночі. Інколи є можливість виділити хвилину вдень, інколи в машині, якщо дорога рівна, є змога попрацювати.
Сьогодні мої наукові інтереси звузилися до вивчення постаті Паїсія Величковського, полтавця з діда прадіда, людини, яку знають в усьому світі. Його постать досліджують і римо-католицька церква, і світські науковці, і православні історики та богослови. Постать Преподобного поглинула мене повністю. Вишукую усе, що пов’язане із його діяльністю. Це, перш за все, його твори, листи, повчання, які він давав братії або людям, які зверталися до нього у листах. Його твори полемічні, в яких він захищає практику Ісусової молитви, багато пояснює про хресне знамення, говорить про церковну Унію, як до цього ставитися православному християнину. Це і його життя, біографія, постаті, які пов’язані із ним. Наприклад, він сімнадцять років жив на Афоні, і сьогодні можна твердити, що саме він зробив величезний вплив на відродження чернечої духовності на святій горі.
Вивчаючи Преподобного Паїсія я багато чого навчився. Залишається лише одне – втілити все це у своєму житті, ті поради, як досягнути єдності із Богом і святості.
– Тобто для вас це взірець. Можливо, є ще постаті, які вас надихають?
– Свого часу мене дуже цікавила постать Святителя Петра Могили, митрополита Київського. До речі, є така думка, що Україна подарувала Молдові й Румунії постать Паїсія Величковського, а Молдова подарувала Україні постать Святителя Петра Могили, адже він походить із роду молдовських господарів. Він, будучи військовим, повністю змінив своє життя, прийняв сан і багато зробив для України. Ми говоримо про цілу епоху Петра Могили, коли він захищав українську духовність, просвіту.
Цікаві для мене церковні постаті ІІІ-IV століть – це період святих отців. Коли в церкві з’являлися постаті величні, які захищали православну церкву й віру взагалі. Коли Римська імперія припинила гоніння християн, імператор Костянтин підписав Міланський едикт, згідно з яким у 313 році християнство прирівняли до інших релігій. Тоді це віросповідання захопило всю імперію. Але почалося викривлення вчення: хто такий Ісус Христос – Бог чи людина, вчення про Трійцю – як це, коли Бог триєдиний, три особи і єдина природа. Тут церква повинна була дати відповідь, протрактувати свою віру. І у цю справу зробили неабиякий внесок великі святителі, отці церкви – Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Григорій Богослов та інші святі.
Панадиха за загиблими на Майдані, роковини розстрілів людей у Києві, 20 лютого 2015 року

Молебень за Україну в Свято-Успенському соборі на другу річницю Революції Гідності, 21 листопада 2015 року

Україна зробила великий крок до створення єдиної помісної церкви


– Важлива віха у житті Полтавської єпархії – це відновлення Свято-Успенського кафедрального собору, що відбулося коли ви вже стали єпископом.
– Коли мене призначили в Полтаву, то кафедральний собор розташовувався у дзвіниці. Це була маленька Успенська церква, із якої взагалі розпочалося відродження Київського патріархату в Полтаві. У дзвіниці вміщувалися максимум 50 людей. Ця тіснота не давала можливості розростатися громаді й церкві. Відбудова собору була одним із пріоритетів, бо це дозволяло більшій кількості людей приходити на службу, рости приходу. Відбудовували дуже важко, але я бачу як Бог за молитвами Пресвятої Богородиці, адже це її дім – Успіння Богородиці – все тут зробив. Ми тільки встигали за цим процесом.
Побудова собору – це заслуга усієї полтавської громади й Анатолія Кукоби, який тоді був міським головою. Собор збудували, але фактично це були тільки зовнішні роботи і вікна вставлені. Не було підлоги, на верхніх поверхах тільки перекриття і більше нічого. Ці площі величезні, було дуже складно все облаштовувати, але ось на сьогодні ми вже й іконостас завершуємо, намагаємося усувати недоліки будівництва.
– До призначення на Полтавщину, ви встигли послужити і на Західній Україні, і на Київщині. Говорять, що у західних областях люди більше вірять, більше ідуть до церкви, ніж тут, у нас. Наскільки приходи відрізняються?
– Це правдиво. Наприклад, в моєму селі, де народився і прожив сімнадцять років, церкву збудували 1768 року. І вона не те, що не зруйнована, а й жодного разу не закривалася. І там збережене не тільки величезне матеріальне надбання – ікони, книги, а й духовні традиції – культура, богослужіння. Усе це збереглося, бо радянська влада там фактично не попрацювала. І я народився безбожником, я не ходив до церкви із самого народження. І піти – це було моїм осмисленим вибором. Оця традиція ходити до церкви, не працювати у свята, поважати богослужіння і церковні традиції у нас були збережені. А далі на Закарпаття, Прикарпаття, то там ще більше збережені ці традиції. Дуже прикро, коли їздиш по Полтавській області, у яке село не заїдеш – була церква і знищена до основи. Так зруйнували за 70 років радянської влади 1700 храмів. Три покоління виросли без церкви, втратили потребу ходити на богослужіння. Але завдяки бабусям і дідусям, які берегли традицію, не змогли викорінити її повністю, і сьогодні поволі, складно, але церква відроджується.

Покрова, 2015 рік. До Полтави привезли пам’ятник Івану Мазепі


Покрова, 2015 рік

– Наскільки на цей процес відродження впливає те, що зараз відбувається у країні? Чи пішли люди до церкви шукати відповіді, підтримку? Чи можна говорити, що нація віднаходить духовність і віру, єднаючись у боротьбі?
– Складно сказати. Духовність – це глибоко внутрішній процес і його не завжди видно ззовні. Не скажу, що дуже збільшилася кількість прихожан, але те, що цих людей більше протягом дня, більше на богослужіння – то це однозначно так. Думаю, що війна, скорботи, страждання відіграли в цьому велику роль.
У нас з’явилися парафіяни, які раніше ходили в храми Московського патріархату. Вони зробили свідомий вибір, адже не згодні із позицією московської церкви в Україні, а вона така: у нас громадянська війна, про агресора ніхто не говорить. Взагалі у тій церкві багато років проповідували, що молитися українською не можна, бо ця мова «базарна», що Україна без Росії пропаде, що помісна церква в Україні відразу стане католицькою. Усі ці казки вбивалися в голови протягом 25 років незалежності. Сьогодні складно із цим боротися. Є серед прихожан Московського патріархату патріоти. Вони не згодні із позицією церкви, але у Київський патріархат вони все одно не підуть, бо ми для них розкольники, неблагодатні, «філаретівці».
– Але позиції Київського патріархату зміцнилися. У нас є все ж можливість отримати в Україні єдину помісну церкву?
– Ця війна і в цьому плані зробила дуже багато. Підтримка української церкви зросла. Люди, якщо навіть не позиціонують себе вірянами, то підтримують українську церкву, є її прихильниками. І зараз ця цифра становить 15 мільйонів українців, і вона зростає. Бог так зробив, що через оцю проблему, через війну, українці згуртувалися, показав хто є хто у цій державі, хто яку позицію займає стосовно держави. Ми зробили істотно великий крок вперед, щоб створити в Україні помісну церкву.

Звіт волонтерів Полтавського батальйону небайдужих за два роки роботи, 24 березня 2016 року

Немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друга свого


– 2014 року створили волонтерську організацію, зокрема, завдяки вашому сприянню. Тобто у соборі не тільки молилися за мир, а взялися активно допомагати армії, бійцям. Подекуди виникає питання, чи не суперечить це принципам церкви.
– По-перше, в такий час нічого не робити просто не можна, якщо ти нормальна людина, якщо тобі не байдужа ця держава, народ. Бачу, скільки людей допомагали – хтось пляшку води приніс, хтось віддав старі ключі для ремонту техніки. І це нормально, що нормальна людина не може бути байдужа, коли її держава в небезпеці. Не кажучи про те, що багато хлопців, звичайних чоловіків, які ніколи себе не проявляли, взяли зброю і пішли захищати.

Передача коштів, виручених з продажу картин, дружинам загиблих бійців,

І так само обов’язок церкви, яка служить своєму народові, бути в перших рядах на захисті своєї держави. І це не суперечить церковному вченню, бо церква благословляє воїнів на захист своєї Батьківщини. Не благословляє загарбницькі війни, бо це гріх, а захищати свою державу і народ – це подвиг. У цьому реалізується заповідь Ісуса Христа: «Немає більшої любові, як хто душу свою покладе за друга свого». Тобто воїни ідуть не вбивати, а віддати своє життя. Вбивати їм доводиться, бо інакше неможливо зупинити зло.
Тому дуже радий, що церква не була осторонь. Якщо ми допомогли одному, двом, десятьом нашим воїнам, то це наш внесок у перемогу, збереження нашої держави і життів воїнів. Ми вдячні усім людям, які підтримують діяльність Полтавського батальйону небайдужих і приносять до собору продукти, речі, кошти.

Ярмарок Полтавського батальйону небайдужих на Стрітення, 2015 рік

Ярмарок Полтавського батальйону небайдужих на Стрітення, 2015 рік

– Неодноразово із волонтерами на Схід їздили і ви. Більше як волонтер чи служитель церкви?
– Це поєднується – і щоб передати допомогу, поспілкуватися із хлопцями, оцінити ситуацію на фронті, дізнатися про потреби, і щоб здійснити духовну підтримку. Вона часто обмежується простим спілкуванням із військовими, врученням іконок, хрестиків, окропленням святою водою, але це для них підтримка, це не менш важливо. І добре, що я можу це зробити.

Проводи бійці батальйону «Полтава» на Схід

Проводи бійці батальйону «Полтава» на Схід

Освячення автомобіля для бійців АТО

– Як хлопці сприймають, що ось приїхав архієпископ Полтавський та Кременчуцький?
– Там, мабуть, дуже рідко хтось розбирається в санах: приїхав «батюшка» – то й «батюшка». Але я радий, що коли ти кропиш святою водою, то хлопці самі підходять, просять ще там чи там окропити, питають, чи є ще іконки. І це таке служіння на елементарному рівні, але я дуже радий, що таким чином можна їх підтримати. Колись навіть сповідував хлопця прямо там, у польових умовах, але йому було потрібно.

Нагородження волонтерів Полтавського батальйону небайдужих медалями «За жертовність та любов до України» в резиденції Патріарха Філарета,

Революція себе не виправдала, але ми сталу на дорогу, з якої вже не зійдемо


– На вашу думку, що потрібно, аби Україна змінилася?
– На всім потрібно змінюватися. Це є також принципом духовного життя. Людина ніколи не знаходиться у статичному стані, це завжди динаміка – або ти міняєшся в кращу сторону, або стаєш гіршим. Або ти піддаєшся спокусам, то ти котишся вниз і тягнеш за собою свою родину, свою державу, якщо говорити, наприклад, про хабарництво. Цей гріх страшний, бо він руйнує не тільки людину, а руйнує державу, руйнує справу поколінь попередніх і наступних. Якщо людина не покається, а це складно, бо це пристрасть, яка захоплює людину – легкі гроші, то це великий гріх, за неї майбутнім поколінням доведеться розгрібати завали. Але покаяння можливе і зміна можлива.
Нам всім – від керівників держави до простих громадян потрібно мінятися на краще, робити над собою зусилля. А це починається із того, що ми перестаємо смітити у себе під ногами, наводимо порядок у дворі, на вулиці. Із таких простих речей – виховувати культуру, повагу, привітність один до одного. А це ж найпростіше – бути привітними: наступили собі на ногу, то вибачся перед людиною, яка наступила. І всі будуть щасливі, а не так як зараз у нас – конфлікт одразу, хамство.
– Але ж є певні зміни в суспільстві за ці два-три роки?
– Зміни є, але їх дуже тяжко відстоювати. Корупція повертається, мені здається. Багато хто розчарований, що революція не досягла свого результату. Але ми стали на ту дорогу, з якої не зійдемо, ми хочемо змінити цю державу, систему.
Не знаю, що ще потрібно робити, щоб змінити цю країну, але впевнений – вже є певна критична маса активних людей, які не хочуть втекти з України, а змінити систему тут. Ми просто повинні зрозуміти, що якщо ми всі криві, то не зможе один президент змінити все довкола.
– За ці 10 років, чи є якесь досягнення, зміна, якою ви пишаєтеся більше всього?
– Говорячи про особисті досягнення, то, певно, це коли я прокинувся за 5 хвилин до будильника. Але і це не моє досягнення, це організм спрацював. Ще особисте досягнення, коли я кілька разів на зустрічі не спізнився, бо просто приїхав завчасно. А взагалі, за ці десять років Бог багато чого зробив у цій єпархії: відкриваються нові церкви, запрацювали недільні школи, організовуємо дитячі табори, працює волонтерська організація, яка і церкві допомагає реалізовувати багато соціальних проектів. Підтягуються освічені священики – добрі пастирі, яких, на жаль, не вистачає, що є великою проблемою, але вони все ж з’являються, приходить молодь до церкви. І це все зробив Бог руками багатьох і багатьох гарних людей.

Біографічні дані:


Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (у світі Валентин Леонідович Бубнюк) народився 21 липня 1978 року в селі Липне Ківерцівського району Волинської області у родині вчителів.
1995-го закінчив Липненську ЗОШ І-ІІІ ступенів і того ж року вступив до Волинської духовної семінарії УПЦ КП. 1999 року вступив до Київської духовної академії.
6 травня 1999 року Високопреосвященнійшим митрополитом Луцьким і Волинським Яковом (Панчуком) рукопокладений у сан диякона, а 23 травня того ж року – у сан священика.
Із червня до листопада 1999 ніс священицьке служіння на парафії Вознесіння Господнього в селі Рокині Луцького району Волинської області.
15 листопада 1999-го перейшов до кліру Київської єпархії для продовження свого навчання на стаціонарному відділенні Київської духовної академії.
З благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета прийнятий до кліру Київської єпархії та призначений настоятелем парафії Святого Іоанна Золотоустого с. Півні Фастівського району Київської області.
18 квітня 2002-го призначений штатним священиком Свято-Покровського храму на Солом’янці міста Києва.
У червні 2003 року закінчив Київську Духовну Академію і здобув науковий ступінь кандидата богословських наук, захистивши дисертацію «Зовнішня діяльність Російського Святійшого Синоду наприкінці XIX–початку ХХ століття».
26 серпня того ж року прийняв чернечий постриг з ім’ям Федір від намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія (Рудюка) і був зачислений до числа братії цього монастиря. 29 серпня призначений помічником інспектора та викладачем Київської Духовної Академії.
27 квітня 2004 року призначений на посаду секретаря Вченої ради КДАіС.
10 березня 2005-го Священним Синодом УПЦ Київського Патріархату призначений Головою Синодального управління у справах молоді.
9 березня 2006 указом Святійшого Патріарха призначений намісником Свято-Феодосіївського ставропігіального монастиря Києва та Секретарем Святійшого Патріарха.
20 жовтня 2006-го рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату обраний єпископом Полтавським і Кременчуцьким.
А 12 листопада того ж року у Свято-Володимирському Патріаршому кафедральному соборі Києва хіротонісований на єпископа Полтавського і Кременчуцького.
Удостоєний вищих церковних нагород: Ордену Святого Юрія Переможця (14 грудня 2006 року).
23 січня 2012 Указом Святійшого Патріарха Філарета зведений у сан архієпископа.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (Указ Президента України від 22 липня 2008).
У червні 2015 отримав премію імені Панаса Мирного Полтавської обласної ради у номінації «Благодійна та громадська діяльність» за організацію надання допомоги учасникам АТО.

Автор: Ольга Матвієнко

Інтерв'ю 21 листопада, 16:00

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції