13:20
Кохання на війні та вагітність під бронежилетом: історія полтавської редакторки, яка знайшла свою долю в зоні бойових дій
14 лютого 2024, 08:00 0
В День усіх закоханих ми хочемо розповісти про пару, яка, можливо, б ніколи не зустрілася аби не війна. Проте під постійними обстрілами, щодня ризикуючи власним життям, вони не лише зустрілися, покохали один одного, а й дали нове життя.
Про кохання та почуття на фронті, про вагітність під постійними обстрілами і в бронежилеті, про страх смерті і бажання подарувати любов дітям розповідає полтавська редакторка, депутатка Полтавської міської ради, яка змінила цивільне життя на роботу прес-офіцеркою Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова Юлія Костенко-Пуха.
Друге прізвище – це прізвище її чоловіка, Олексія Пухи, який є керівником двох благодійних фондів, один з яких працює для забезпечення потреб військових на фронті та БО БФ «Місія допомоги Полтавщини», яка направлена на допомогу військовому госпіталю в Полтаві (для потреб медиків та пацієнтів).
Чоловік з 2014 року на фронті, спочатку як волонтер, потім як доброволець Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова, водій-санітар швидкої, фельдшер, сертифікований інструктор з тактичної медицини, учасник бойових дій.
В мирному житті Олексій займався навчанням для бізнесу.
Саме в ПДМШ і зав’язалося їхнє кохання, розповідає Юлія. З нею ми зустрічаємося в парку неподалік її будинку у Полтаві, коли вона прогулюється з чотиримісячною Мирославою. Але про все по-порядку.
Розпочинаємо розмову з подій майже дворічної давнини – ранку 24 лютого.
– Я прокинулася від дзвінка моєї сестри Світлани, яка сказала, що там стріляють і щоб я погуляла з собакою, адже війна почалася. А я перед цим дуже важко хворіла на коронавірус і це мав бути мій перший робочий день після лікарняного. Я погуляла з собакою і поїхала на роботу, переформатовувати ефіри, я на той момент працювала редакторкою телепрограм на телебаченні. Ми розуміли, що треба щось робити, адже все, що готували заздалегідь, стало неактуальним. Щодо того, чи готувалася до війни, в мене сім'я, де медики, військові та військові медики. Тобто всі дотичні, так чи інакше. Ми чули, що може початися війна, розуміли, що це колись таки станеться, рано, чи пізно. Мене питали знайомі, чи буде війна, чи ні. Я не могла точно дати відповідь. Вже напередодні думала, що вірогідність 50 на 50. Але чесно, не вірилося, що буде прямо аж отак. Хоча мені, скільки себе пам'ятаю, сниться війна. Що вона буде і все.
Змінила редакторське крісло на мультикам і посаду прес-офіцерки на фронті
Юлія зізнається, що рвалася на фронт постійно, але її зупиняла певна відповідальність за робочий колектив, родину та собаку, адже дві її сестри вже були на війні, вони фельдшерки в ЗСУ
– Я розуміла, що це моя відповідальність, і ці люди, і ця тварина. Але все одно хотілося більшого. І в травні я поїхала в Харків на зйомки в Салтівський район (найбільший район Харкова, який найбільше постраждав від російських обстрілів, - ред.) Там все було в згарищі, я вперше таке бачила. В 14-15 роках я була в Маріуполі після деокупації, але там були значно менші руйнування. Коли ми розмовляли у Харкові з місцевим жителем, то почули свист, хтось крикнув нам, щоб ми лягали на землю. Ми побачили ракети, які летіли десь в центр міста. Після цього мене трішки трусило, але ми зробили свою роботу, записали інтерв’ю з письменниками Юлією Ілюхою та Сергієм Жаданом. Ми там два дні були. Ночували в мого товариша, засинала і думала, прокинуся чи ні. А коли приїхала сюди, в Полтаву, а тут так тихо. І так захотілося більшого. Бо Харків — це ж цивільний. А є ж люди, яких сьогодні ввечері або завтра вже не буде… І мені так хотілося показувати ці історії, цих людей. І я розуміла, що я фізично витримаю. Морально, думаю, теж витримаю. Сподівалася і шукала можливості.
На роботі у Юлії почалися певні розбіжності в баченні кінцевого продукту і вона звільнилася. Через деякий час, в листопаді 2022 року, вона зустрілася з Геннадієм Друзенком, одним із співзасновників ПДМШ і він їй запропонував роботу прес-офіцеркою.
– Він сказав, що має до мене пропозицію, адже їм потрібна прес-офіцерка. Я кажу, що зрозуміла, що вам потрібна саме я, адже шукають не прес-офіцера, а саме прес-офіцерку. Ми потім з ним домовилися, що він мене на тиждень візьме туди. Я подивлюся, куди він мене кличе. Ми поїхали спочатку в Дніпро, там була база передислокації. Потім поїхали в Карлівку, яка була на той час не захоплена. Потім – в Слов'янськ, в Лиман. Я подивилася на це все і погодилася. І 26 листопада я поїхала вже на першу ротацію.
Кохання з першого погляду чи першої чашки кави
Вперше свого майбутнього чоловіка Юлія побачила в Лимані під час ознайомчої поїздки з Друзенком. Зізнається, що запам'ятала його обличчя і очі, хоча навіть не знала, хто він та як його звати. Він же на неї особливо не звернув увагу, адже прес-офіцери постійно змінюються, багато хто відмовляється чи не витримує.
– Наступна наша зустріч була, коли я вже їхала на ротацію. Мені повідомили, що на вокзалі зустріне і відвезе, куди потрібно, Олексій Пуха. Я ж редакторка, тому загуглила хто це, але я ще не зрозуміла, що це саме той чоловік, очі якого я запам’ятала в Лимані. Адже війна нас сильно змінює, там не догляду за собою і реальна людина значно відрізняється від фото до перебування на передовій. Він мене пригостив кавою і коли їхали я йому розповіла, що його очі запам’ятала при першій зустрічі… Стосунки в нас зав’язалися практично миттєво.
Колеги по ПДМШ на стосунки пари відреагували спокійно, розповідає Юлія і говорить, що насправді військові романи на війні виникають досить часто і всі вже звикли.
– Бувають різні ситуації. Трапляється, що люди сходяться, розходяться. Всяке буває. Я так думаю, що почуття на війні трішки не так сприймаються. По-перше, вони там сильніше виражаються, але там немає таких наслідків. Я б сказала, що ти не думаєш про те, що буде потім, після повернення до цивільного життя. Ніхто не знає, чи повернешся взагалі з війни, тому ніхто не прогнозує так далеко. Так ніхто далеко не думає.
Вагітність бід обстрілами
Коли в розмові торкаємося теми вагітності, Юлія розповідає про обіцянку, яку дала собі після початку великої війни.
– Коли почалось повномасштабне вторгнення, а я ж язичниця, я не християнка, я звернулася до своїх богів і попросила захисту всім моїм рідним. І просила захисту для Полтави й Опішні, бо тут живуть мої рідні. Натомість пообіцяла подарувати життя дитині. Тільки я не знала як. Можливо, я так собі бачила, що візьму дитину. Скільки ж дітей без батьків лишається? Чогось так собі думалося на той час. І коли я зрозуміла, що я вагітна, у мене іншого виходу уже не було. Моїх рідних зберегли. Полтаву зберегли, Опішню зберегли, і продовжують берегти. Дякую їм, цим вищим силам, які б вони не були, вищому розуму чи богам, чи як хто каже.
Звісно вагітність під час війни дещо шокувала, але вона зрозуміла, що все сталося, так як має бути.
– А коли я сказала про це чоловікові, насправді, він здогадувався вже по моїй поведінці, хоча я нічого не казала. Він був шокований, тому що йому лікарі сказали, що він вже не зможе мати дітей. У нього були певні проблеми зі здоров’ям. А він все життя хотів дівчинку. В нього два сини ж було, і він дівчинку хотів третю. І думав про те, що він візьме дівчинку після війни. А коли дізналися, що в нас буде саме дівчинка, то все, це була велика радість для всіх нас, дуже раділи наші рідні.
Практично всю вагітність Юлія проходила в бронежилеті. На щастя, перебіг вагітності був досить легким.
Робота в ПДМШ проходила під постійними обстрілами. Одного разу ворожий снаряд влучив у будівлю, де знаходилася Юлія з журналістами, які приїхали знімати сюжети про роботу медиків на передовій. На щастя, вони встигли спуститися в підвал, коли почули перший приліт десь в кілометрі від них. І таких випадків було досить багато, говорить Юлія та згадує історію, коли до них постійно приходив чоловік, який виявився ворожим коректувальником.
– До вибухів звикаєш, але не скажу, що перестаєш боятися. Я лякалася, насправді, щоразу. Але постійні нічні обстріли навчили мене спати чутливо і швидко прокидатися до донечки.
Юлія пішла в декрет по графіку – в сім місяців вагітності, далі було одруження з Олексієм і через 10 днів на світ з’явилася донечка з символічним для всіх українців ім’ям – Мирослава.
– Ми вибирали довго ім’я з чоловіком. Мені у ві сні прийшло це ім'я. Таке враження, що вона сама вибрала це ім'я.
Не можемо спитати і за депутатську діяльність, адже Юлія Костенко є депутаткою від ЄС в Полтавській міській раді. Вона розповідає, що завдяки тому, що комісії та сесії проходять в змішаному форматі, вона долучається до них, паралельно доглядаючи доньку. Якщо ж до неї звертаються жителі громади з тими чи іншими питаннями, намагається вирішувати їх в телефонному форматі, якщо ж це не вдається, то звертається до колег.
Наостанок питаємо її думку щодо того, чи народження дітей під час війни на часі чи варто це все відкласти на час після перемоги.
– Я якраз сьогодні читала в якомусь пабліку для мам пост про те, що жінка хоче народити дитину, але боїться через війну. Наші прабабусі, бабусі народжували під час війни. І народжували в таких умовах жахливих. Але, якби вони не народжували, нас би не було тут. І України б, напевно, не було. Але, якщо бояться люди народжувати під час війни, хай не народжують. Бо хвора неврозом мама гірша для народженої дитини, ніж ненароджена дитина. А якщо готові нести відповідальність, мається на увазі, щоб бути готовими, мати шляхи відступу, виїхати, зібрати якусь там копійку, щоб розуміти, що я за це житиму. Тобто треба розуміти, усвідомлювати, де ти живеш. Плюси і мінуси є в усьому. Все питання у відповідальності.
Ми поспілкувалися лише з Юлією, адже в її чоловіка Олексія сталося горе – в Ірландії загинув його син. За цією жахливою звісткою прийшла інша потреба: компенсація всіх витрат на лікарню, де намагалися врятувати Данила, на похорони, на кремацію, бо тіло не вивезти, на десятки документів. Тисячі євро і тижні часу.
Тож якщо матимете бажання – лишаємо реквізити, за якими можна допомогти родині:
5375411420018306
PayPal [email protected]
Дякуємо кожному і кожній! У єдності сила!
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь