Одинадцять місяців тому на фронті зник безвісти книжковий дизайнер і поет з Полтави: спогади дружини про коханого

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Одинадцять місяців тому на фронті зник безвісти книжковий дизайнер і поет з Полтави: спогади дружини про коханого

Вони познайомилися у Львові, закохалися у Києві, одружилися у Полтаві, обвінчалися в Житомирі, а розлучив їх Донбас.

Микола у лютому 2023 року став на захист України, та його бойовий шлях був недовгим – під час першого бою воїн зник безвісти. І ось уже майже рік рідні та друзі не мають жодної інформації про нього.

Весь цей час його дружина Марина не опускає руки, займається пошуками коханого та виховує двох донечок, які так чекають на повернення тата.

Історія кохання Марини і Миколи досить незвична, адже вони зустрілися за сотні кілометрів від міста, де жили, а потім жили разом у різних містах і в кожному були щасливі. Марина розповіла про їхнє знайомство, кохання, дітей, війну і про те, що зараз дає їй сили жити.

Географія кохання

Марина з Житомира, Микола – з Полтави. А познайомилися вони у 2007 році у Львові, де щороку відбувається книжковий фестиваль «Форум видавців». Вона на той час працювала у видавництві, а Микола був «людиною книги».

«Ми обоє приїхали у Львів на форум і там познайомились. Зазвичай, він проходить у вересні, там відбувається багато заходів, зустрічей, читань. Микола поет. Я редакторка, працювала у видавництві і на форумі продавала книжки на стенді видавництва. А ввечері ми мали вільний час, ходили на всякі заходи, зустрічі, це була така тусівка молодих поетів, митців, і серед них був Микола», – згадує Марина.

Вдруге вони зустрілися цілком випадково у Києві. Сталося це в кафе «Пузата хата», куди вони зайшли повечеряти після роботи.

«Нам відразу було про що поговорити. Це була дуже приємна зустріч і змістовна розмова».

Наступна зустріч відбулася вже на роботі: Микола працював у видавництві як дизайнер і в книгарні при видавництві продавцем, а Марина влаштувалася в книгарню консультанткою. І так сталося, що вони стали працювали разом. Вони подружилися, а вже з цієї дружби зародилися стосунки.

«У нас було одне дуже романтичне літо. Коли на вихідних в книгарні було мало відвідувачів, покупців, ми собі вигадали, що можна дивитися кіно мовою оригіналу, англійською переважно. Ми щотижня вирішували, яке кіно будемо дивитися. Це така маленька традиція, з якої я зрозуміла, що з цією людиною я почуваюся як удома. Мені з ним дуже затишно, дуже комфортно, я є собою, мені не треба із себе когось вдавати. І оце відчуття затишку, воно справді переросло в таку міцну любов і кохання. У нас були платонічні стосунки. Вечорами ми ходили гуляти літнім Києвом, піднімалися на Щекавицю, читали вголос книжки одне одному, готували разом. А потім я зрозуміла, що саме так я уявляю свого ідеального чоловіка. І зрозуміла, що це взаємно. Це був взаємний потяг», – згадує ті щасливі миті Марина.

Освідчення біля ЗАГСу в Полтаві

Микола освідчився коханій в своєму рідному місті – в центрі Полтави, на вулиці Соборності. Це був другий день нового 2013 року. Пара приїхала до Полтави, щоб навідати батьків чоловіка.

«Про бажання одружитися ми говорили раніше, розуміли, що готові вже до цього кроку. Того дня ми йшли по Соборності. І Микола каже: «Ти знаєш, а в моєї сестри 16 лютого день весілля. І моя бабуся народилася 16 лютого. А може, й ми 16 лютого одружимося? Таке буде сімейне свято». Я питаю, а де в Полтаві ЗАГС? На що Микола відповідає, що ось, поряд. Кажу, то ходімо», – і так пара подала заяву на одруження.

Три весілля

У Миколи з Мариною було не одне весілля, а цілих три. Почали з Полтави, як і хотів чоловік – 16 лютого. Його батько був у тяжкому стані після інсульту, тому вирішили з поваги до нього одружитися саме в цьому місті. Тут була офіційна частина з найближчими рідними і полтавськими друзями.

Друге весілля було у видавництві, де працювали молодята. Святкування було особливим і трохи незвичним.

Микола з Мариною на святкування взяли багато настільних ігор, підготували відео, музичні кліпи, караоке. Співали пісні Тараса Чубая і гурту «Плач Єремії», гуртів «Мертвий півень», «ВВ», «The Beatles», «The Doors», Девіда Бові, блюз.

Замість звичних страв – шведський стіл, замість тамади – приємне спілкування з цікавими людьми.

Третє весілля було в Житомирі. Тут пара обвінчалася. Як розповіла Марина, вони вирішили, що їхній зв’язок настільки міцний, що готові дати обітницю одне одному перед Богом. Потім священник, який їх обвінчав, похрестив і їхніх двох донечок.

Творчість

Творчість завжди була невід’ємною частиною життя родини. Зокрема, Микола навчив кохану грати на бас-гітарі.

«Микола — людина мистецтва. Не тільки пише, він ще й грає на гітарі і сам складає пісні. І у нього був гурт, який називався «Рінджигл». Чоловік мені сказав, що так називається старий сільський автобус. Гурт був домашній, щоб пограти для своїх. Це завжди мистецтво в насолоду, а не на показ. Тобто слухачі, читачі – це завжди важливо для митця, бути почутим однозначно, але це для такої камерної аудиторії, не для масової. Хлопці шукали бас-гітариста, а я завжди хотіла навчитися грати на гітарі. Я вирішила спробувати. Почала відвідувати уроки гри на бас-гітарі, ще мене вчив Микола, і ми навіть встигли зіграти один концерт у Полтаві, на розігріві у гурту «Контрабас», соліст якого Сергій зараз теж у війську».

До речі, на своєму мистецькому весіллі пара замість першого танку виконала разом пісню: Микола співав і грав на гітарі, а Марина підігравала на бас-гітарі.

Спільне життя і незвичні імена дітей

Після одруження подружжя встигло пожити в трьох містах. Спершу це був Київ. Саме тут Марина завагітніла первістком.

«Це була дуже сподівана дитинка. Після одруження ми вирішили, що будемо пробувати завагітніти, а там як вийде. І влітку, я знаю, що це сталося влітку, в прекрасному місті Судак у Криму, в мені з’явилася Соломія. Ми дізналися про це якраз напередодні Миколиного дня народження. Всі плакали, щасливі були. Це був вересень. А в листопаді почався Майдан, Революція Гідності. Я на той час викладала в університеті імені Бориса Грінченка, мої студенти теж виходили туди зі своїми очікуваннями і вимогами, бо всі хотіли в Європу, ніхто не хотів рухатися назад. Поки я розуміла, що це не становить небезпеки для дитини, теж ходила на Майдан узимку. Далі моїм обов’язком стало приймати друзів удома і годувати їх».

Після виходу в декрет родина переїхала до Житомира. Це було спільне рішення народити дитину саме на батьківщині її мами.

Першою в родини з’явилася донечка Соломія. Вирішили, що це ім’я поєднує в собі і західні традиції, і полтавські.

«Коли ми дізналися, що дівчинка мала з’явитися в нас, стали думати над ім’ям. Чому Соломія? Я навчалася в Києві і одного прекрасного дня в гуртожитку чую, як хтось гукає з кухні «Соля, Соля». А мені тоді було ще не знайомо, що таке те «Соля». І мені стало так цікаво, так гарно воно мені прозвучало, Соля. Вийшла на кухню подивитися і побачила таку прекрасну русалку польову. Це була львів’янка, дівчинка з русявим, довгим хвилястим волоссям, яку звали Соломія. І мені так сподобалась ця Соля, що я подумала, може, колись так назву свою доньку».

Коли Марина розповіла про ідею імені Миколі, він зауважив, що й у Гоголя була Солоха, це ж теж Соломія. Пара посміялася над полтавською Солохою і над львівською Соломією. І вже незабаром на світ з’явилася маленька Соля.

Через два роки у родині з’явилася ще одна донька. Її назвали дуже незвичним ім’ям – Ізидора. Так звали наймолодшу сестру Лесі Українки.

Ідея з іменем прийшла раптово. Марині хотілося, щоб ім’я було співзвучне Соломії – з чотирьох складів, той самий ритм. І от до рук подружжя потрапила книга про Ізидору Косач.

«І ми почали про це говорити: ну це так, незвично, іноді навіть дивно, а хтось скаже, дивакувато. Батьки мої були спочатку категорично проти, аж до фрази, що ми зіпсуємо життя дитині. Але потім, коли моїй мамі хтось закинув її ж слова, що це за ім’я таке, вона з гордістю сказала, що вона одна на всю Україну. Можливо, й не одна, але точно рідкісне ім’я, навіть у часи Лесі Українки. Олена Пчілка попросила саме доньку Лесю та сина Михайла обрати ім’я для наймолодшої дитинки. А вони – «Мишелосія» – тоді захоплювалися іспанським епосом, звідти й ім’я – донна Ізидора. Це було наше спільне рішення з Миколою. Ми отримали і свій знак. Донечка народилася 19 липня, ми зазирнули в святці, які там імена цього дня. І що ви думаєте, знаходжу, що 19 липня день святого Ісидора (Сидора). Це ж нам був останній знак, що так воно і має бути. І для нас це дуже важливо, бо це живе втілення ідеї української культури, яку не можна знищити. Навіть якщо і замовчувати, саджати в табори, створювати неможливі умови для існування, нищити війнами, як зараз. Її й хрестили Ізидорою, тому що є в святцях таке ім’я».

Найкращий батько у світі

За кілька років родина переїхала до Полтави, де живуть і зараз. Жінка говорить, що місто відразу їй сподобалося і тут вона себе почуває як вдома, легко і комфортно. Микола працював книжковим дизайнером як фрилансер, а Марина спершу продовжила викладати в університеті дистанційно, потім раз у тиждень їздила до Києва читати лекції для студентів. Та згодом змінила роботу на вчителя англійської та української в науковому ліцеї Полтави.

Марина без вагань говорить, що Микола найкращий батько у світі. Завжди ставився до дівчаток як до подружок. Він любив дружити. За її словами, у сестричок настільки закріпився образ чоловіка, який дружить, що коли Миколу мобілізували, а в гості приходили друзі-чоловіки, то вони їх просили пограти з ними в якусь гру.

«За що я Миколі дуже вдячна, і чого зараз дуже бракує, і найбільше, мабуть, я сумую за цим, що він хвилями творчості захоплював і їх. Вони завжди щось вигадували, малювали. Вони робили маленькі книжечки, писали каліграфію чорнилами, сиділи тикали на медіа-клавіатурі мелодійки, чи дули в гармоніку, багато у нас різних інструментів. Бринькали на гітарі чи укулеле, вигадували комічні пісеньки й реготали. Разом придумували історії. Соломія зараз, можливо, навіть не розуміючи, звідки це у неї, але вона пише книги і малює ілюстрації до них. Це Микола їх навчив свободи творчості».

Війна

Про ескалацію на фронті знали і розуміли, передбачали, що окупанти можуть піти з Криму на Херсон, проте не вірили, що все буде настільки масштабно і зачепить навіть Київ.

Початок повномасштабного вторгнення застав родину у Полтаві. Того ранку вони прокинулися від численних повідомлень на телефоні.

«24 лютого о 05:30 я прокинулася від того, що мені дзенькав вайбер. Оскільки я була класною керівницею в школі, подумала, що це мені батьки пишуть. Але чому о 5:30? Виявилося, що це був чат з моїми київськими подругами, які переписувалися, питали, як усі, розповідали про те, як вони, де вибухнуло, що горить, що бачать. І тут я зрозуміла. Одразу до новин, а там повідомлення, що Житомир бомблять. Розбудила Миколу словами, що почалася велика війна».

Родина заздалегідь зробила дітям закордонні паспорти, на випадок якщо доведеться їхати з країни. Та між собою вирішили, що такою відправною точкою для них буде, якщо ворог прорве оборону Харкова чи Сум. Та навіть коли окупанти зайшли на Полтавщину, вони не поїхали, бо вірили в міць ЗСУ і «Гадяцьке сафарі».

Через рік, у лютому 2023 року, Миколу мобілізували. Представники ТЦК вручили йому повістку на вулиці. Він був готовий, знав, що цей момент рано чи пізно настане.

«Він однозначно розумів, що буде у війську. Говорив, що сам не піде, бо відчуває відповідальність за малих донь і самотню маму, але якщо покличуть, відмовлятися не буде. На нього дуже впливали особисті втрати – загибель на війні друзів і знайомих. Та його історія у війську виявилася короткою. Він пройшов підготовку в Десні, на Чернігівщині – курс молодого бійця і навчання на навідника БМП, бойової машини піхоти, він був тим, хто керував гарматою».

Микола розповідав, що навчання на навідника йому сподобалось, він побачив у цьому сенс, знайшов мотивацію, він не був розгублений і загублений. Він так само дуже чітко розумів, що зараз це його місце, і він робитиме на цьому місці найкраще, що може.

Після того як Миколу мобілізували, їм вдалося побачитися двічі. Зараз Марина прокручує ту останню зустріч у голові:

«Останнього разу, це якраз був Великдень, ми пекли пасочки, фарбували яйця. І я зараз думаю, яка я наївна була. Мій чоловік іде до війська, зараз війна. Очевидно, що ця думка має бути десь отут, що він може загинути. Але її не було, в мене навіть якогось найменшого натяку не було, що це наша остання зустріч».

Перший і останній бій

Після закінчення навчання Миколу направили під Авдіївку. 26 квітня, у середу, о 18:30 чоловік подзвонив Марині і повідомив, що прибув на місце. Це був останній зв’язок з ним, після цього телефон був поза зоною.

В очікуванні на повідомлення від коханого минуло три пекельні дні. У неділю Марина подзвонила до обласного ТЦК та СП, та їй не дали ніякої інформації і порадили подзвонити в понеділок. Тоді вона стала шукати інформацію в інтернеті, що робити, якщо військовий не виходить на зв’язок понад три дні. Заспокоювала себе тим, що бойові завдання можуть тривати й довше, хоча Микола щойно прибув після навчання, і бойового злагодження ще не пройшов. У понеділок Марина під час вікна між уроками пішла до Полтавського обласного ТЦК та СП за інформацією, де виявилося, що саме в цей час до неї поїхали представники центру комплектування, щоб повідомити, що Микола зник безвісти.

Далі був похід у поліцію, де вона заповнила всі необхідні документи, а Миколина мама здала ДНК. Марина подала інформацію до Національного інформаційного бюро, Міжнародного Комітету Червоного Хреста, Координаційного штабу, Об’єднаного центру при СБУ, Уповноваженому з питань осіб, зниклих безвісти, Уповноваженому з прав людини, до різних громадських організацій, які допомагають у пошуках зниклих безвісти і полонених військових.

Пізніше Марині вдалося з’ясувати обставини того дня. Саме 26–27 квітня ворог штурмував позиції українських військових під Водяним і зрештою захопив їх. Під час бою Микола разом з іншими евакуював поранених і потрапив під обстріл. Через кілька днів нашим воїнам вдалося відбити ці позиції. Коли вони туди зайшли, то тіл не побачили, отже, окупанти забрали з собою і полонених, і тіла полеглих українців.

Жінці вдалося навіть поспілкуватися з військовим, який був на тій позиції в той день. Він розповів, що 27 квітня о 17:00 Микола був живий і не поранений. А о 21:00 позиції були захоплені. Наразі це вся інформація.

Коли Марині надіслали речі Миколи, виявилося, що його рюкзак не розпакований – аптечка і турнікет так і залишилися в ньому.

Татусь-повертусь

Марина вирішила, що спочатку не розповідатиме донькам про татове зникнення, лише що він не на зв’язку. Та протягом тижня дівчата чули неодноразово в телефонних розмовах слова «зник безвісти», «полон» і запитали маму, що це означає. Жінка розповіла, що тепер тато в полоні, і їм треба буде набратися терпіння й чекати на нього.

Дівчатка переконані, що це тимчасово і тато повернеться.

«І настільки залізна була в них оця впевненість, що мені не треба було їх якось додатково втішати, переконувати в тому, в що вони самі повірили. Вони малюють для тата малюнки, придумали, що на Миколая кладе їм під подушку подарунки тепер Микола. А коли на циферблаті годинника з’являються однакові цифри, загадують бажання і скандують «татусь-повертусь, татусь-повертусь». Вірять, що цієї весни тато обов’язково повернеться. У них є така залізна впевненість, що це все тимчасово. Але зараз, коли минуло 11 місяців, вони частіше і сумують, і плачуть, і кажуть, як їм не вистачає тата. Наскільки мені стає сил, обіймаю їх, цілую, кажу, що, звичайно, тато повернеться, і наше завдання чекати, пам’ятати, розповідати свої історії, бо коли ми пам’ятаємо, розповідаємо, коли тато з нами емоційно, це його підтримує».

Сили жити далі

Великою підтримкою для Марини є її родина та численні друзі її та Миколині, яких вона навіть не знала особисто. Допомагають справитися з емоціями і зустрічі з психологом.

«Це все з нами до кінця життя. Ці всі наші втрати, смерті друзів, невідомість, що з Миколою. Можливо, він не повернеться до закінчення війни. А хто знає, коли війна закінчиться? А чи закінчиться війна? А що може ще статися? Ми не знаємо відповіді на жодне це питання. Треба навчити себе жити в цих страшних обставинах, щоб не закопуватися в горі, а щоб якось вміти мріяти, бачити радість у житті. Вчити дітей хорошому, не тільки вбивати москалів, не тільки казати, що в нашому домі не буде звучати ця гнила мова, тому що це мова вбивць, а й казати, що світ прекрасний, що в ньому є не тільки оця нечесть, що в ньому багато хорошого, доброго і радісного. Іноді це непросто, треба докладати окремих зусиль, щоб про це згадувати, що є радість і треба радіти й любити».

Марина згадує, що Микола під час останньої зустрічі на Великдень говорив, що навіть у такій великій біді і горі, як ця війна, все одно треба радіти, пам’ятати, що є радість у житті, яку треба множити.

Тому зараз Марина всіляко наповнює своїх доньок прекрасним і добрим і в такий спосіб хоче заповнити оцей час очікування на повернення тата.

«Те, що я, на жаль, не можу дати, так як давав це Микола, це творчість. Бо я іншого характеру, я не настільки творча людина. Я тепер намагаюсь це збоку притягувати і компенсувати. Дівчата ходять на скрипку, народний спів, ліплення. Кажу їм, що ми в цьому світі, щоб створювати щось прекрасне».

А Соломія з Ізидорою переконані, що тато повернеться і на них чекає щасливе життя, як і раніше.

Фундація «Мрія» консолідує увагу суспільства заради підтримки родин та дітей загиблих, полонених та зниклих безвісти військових! Полтавське представництво базується у місті Кременчуці і підтримує родини загиблих, зниклих безвісти та полонених військових, які проживають на території Полтавської області. «Розкажи свою історію світу» – проект Полтавського представництва Фундації «Мрія», у якому ми намагаємося донести історії дружин військових, у яких війна відібрала чоловіка, а у їх дітей – батька.

Тільки разом ми вистоїмо і подолаємо всі страшні виклики долі на нашому земному шляху!

Кожен має усвідомлювати ціну, сплачену сім’ями військових - ворог відібрав найцінніше у них! Найменше, що кожен українець може - це потурбуватися про родини тих, хто віддав своє життя заради всіх! Давайте підтримувати наших військових і їх родини!

Читайте також:

Історія кохання полеглого Олега Приходька очима дружини: «І поки в мене буде на це вистачати сили, я хочу і я буду говорити»

Сергій «Козак» Козачинський в спогадах дружини: від першої зустрічі до останнього бою

Пам’яті Євгена Струцького: Не дожив до народження доньки місяць

Легендарний льотчик Денис Кирилюк: яким він був в пам’яті дружини

Автор: Марина Левчук

• #зник безвісти
• #новини Полтави
• #війна