Сергій «Козак» Козачинський в спогадах дружини: від першої зустрічі до останнього бою

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Сергій «Козак» Козачинський в спогадах дружини: від першої зустрічі до останнього бою

Вони познайомилися ще в школі, та лише через декілька років зрозуміли, що кохають один одного і хочуть створити родину. В їх житті було все: романтичне освідчення, таємне весілля, народження донечки, мрії про щасливе життя, чисельні проводжання на війну та постійне очікування на повернення додому… Та все це перекреслила війна.

Сергій Козачинський, з співзвучним позивним «Козак» родом з Карлівки, як і його дружина Наталія. Щасливі сім років подружнього життя зруйнувала війна, яка була в їх житті з моменту одруження.

Сергій Козачинський із 2014-го року був в зоні АТО. Пішов туди добровольцем. За період служби отримав кілька державних нагород, зокрема, нагрудний знак «За вірність народу України». Життя воїна обірвалося 3 липня 2022 року. Це сталося поблизу села Мазанівка, що на Донеччині. Він отримав смертельне поранення в бою. Чоловікові було 33 роки. Донечці подружжя на той момент було 6 років.

Двічі в одну річку увійдеш

Сергій з Наталею познайомилися ще в школі. Вона якраз перейшла в п'ятий клас, а він був у восьмому. Іноді заходив до її однокласників, спілкування обмежувалося лише дружніми привітами. Після 9 класу Сергій пішов зі школи, а дівчина залишилася. Вкотре доля їх звела в 2010, Наталія якраз здала випускний екзамен, а юнак вже повернувся зі строкової служби в армії. Після випадкової зустрічі в місті між ними зав’язалися стосунки. Він супроводжував її на випускному вечорі, проте через рік, коли вона поїхала навчатися до Харкова, вони перестали спілкуватися.

За кілька років вони знову випадково зустрілися, цього разу в харківському супермаркеті, де Сергій працював. Це був 2013 рік. Вони знову почали спілкуватися і знову це тривало недовго.

Та доля вирішила, що вони повинні бути разом і в 2014 році вони знову випадково зустрілися в рідному місті, щоб більше не розлучатися.

«Якщо чесно, як я з ним почала зустрічатися, він мені взагалі не подобався. Чого я з ним почала зустрічатися, сама не знаю. Любив він мене. Такий був він... Ну, не такий, як всі. Дуже уважний. Багато уваги приділяв», – розповідає Наталія.

Публічне освідчення

Сергій нерідко дивував кохану ефектними вчинками. Одним з таких була його пропозиція одружитися. Сталося це в Харкові за кілька днів до нового 2015 року, коли Сергій приїхав в невелику відпустку із зони АТО.

Спершу він зателефонував Наталії, яка на той момент працювала в дитсадку, щоб вона визирнула у вікно, бо там на неї мав чекати сюрприз.

«Він мені подзвонив і каже, що до мене приїдуть хлопці, які йдуть у відпустку і передадуть подарунок. І я чекала, коли дивлюся, хтось йде в формі, з бородою. Я придивляюся і бачу, що то йде Сергій. Він відпросився у командирів, щоб йому дали відпустку. Привіз іграшкового ведмедя і букет троянд».

Ввечері Наталія з друзями та Сергієм пішли в караоке. Оскільки в чоловіка не було цивільного одягу, то йому довелося позичити його в хлопців з Наталиного гуртожитку. В якийсь момент Сергій покинув компанію, а повернувся вже з квітами, підійшов до мікрофону, покликав кохану, став на одне коліно і сказав: «Виходь за мене. Ми з тобою дуже довго один від одного тікаємо. Я хочу щоб ти була зі мною». І дівчина сказала йому «Так». Те, що її обраниць служить в АТО, її не лякало. Як розповіла Наталія, обранець завжди говорив їй, що він «фартовий» і вірив в цей фарт.

Як він сам розповів їй потім, що рішення освідчитися було досить спонтанним, напередодні він зайшов до торгового центру, побачив ювелірний магазин і придбав обручку.

Після звістки про вагітність не виходив на зв'язок кілька днів

Після такої ефектної пропозиції стосунки у пари розвивалися дуже стрімко. Вони разом зустріли новий рік і як потім виявилося, тоді ж під серцем у Наталії зародилося нове життя.

Коли дівчина зрозуміла, що стане мамою подзвонила коханому повідомити цю новину. Згадує, що плакала під час розмови, Сергій відразу запитав, що сталося. Вона привітала його і повідомила, що скоро вони стануть батьками. І після цього зв'язок обірвався і телефон Сергія понад три доби був поза мережею.

Лише через кілька днів він вийшов на зв'язок, перетелефонував Наталії і розповів, що була напружена ситуація на місці їхньої дислокації, тому не міг говорити. Перепитав, чи це правда про вагітність, а потім з впевненістю заявив, що у нас буде дівчинка. І він в цьому був на 100% впевнений. Він хотів дівчинку. Навіть не було розмов, що буде хлопчик.

Таємне одруження

А вже 17 квітня 2015 року пара таємно одружилася. Звісно, їх рідні знали про наміри стати під вінець, а от коли саме це станеться стало для всіх сюрпризом.

Пара закоханих пішла в РАЦС, щоб дізнатися, що потрібно для одруження, коли їх запитали, коли вони хочуть взяти в шлюб, ті, не вагаючись відповіли, що сьогодні, адже їм пропонували наступну вільну дату аж на травень. Маючи на руках довідку про вагітність, їм дозволили розписатися. Обручки та квіти придбали того ж дня, а от весільного вбрання не купували. Сергій був в спортивному костюмі, а Наталя в коричневій сукні. Про розпис не знав ніхто, батькам вже показали свідоцтва і обручки на руках.

А вже 1 травня влаштували святкування для найближчих друзів та рідних.

«В мене не було весільної сукні, у нього не було весільного костюма. Тим не менш ми були щасливі і нам це не заважало жити разом скільки років. І я вам скажу, що якби він не загинув, то ми б з ним прожили і до золотого весілля».

Лише один день народження доньки проведений разом

Перед народженням доньки підрозділ Сергія вивели на ротацію і він зміг побути з коханою певний час перед пологами і півроку після народження доньки. Наталя говорить, що в чоловіка був особливий зв'язок.

«Козак» сам зголосився бути присутнім на пологах і пройшов цей тяжкий шлях з першої і до останньої хвилини з дружиною. Пологи були важкими і чоловікова підтримка буда дуже потрібною Наталі. Він не відходив від неї ні на мить і коли маля з’явилося на світ, теж був поряд щохвилини. Доньку назвали Богданою, спершу обрали інше ім’я, але після таких тяжких пологів зрозуміли, що вона їм Богом дана.

Так сталося, що це був перший і останній день народження Богданки, коли вони були всі разом.

«Додому виписали нас через три дні. Він довго дивився на Богдану і казав, що не вірить в те, що сталося з нами. Він мене по імені ніколи не називав, подивився так на мене і на маленьку і каже: «Зая, це наша дитина?» – пригадує щасливі миті Наталія.

Сергій був дуже дбайливим батьком, допомагав купати, міняв підгузки, клав собі на груди, щоб заспокоїти, Дуже він любив свою Богдану, проте не міг проводити з нею багато часу, багато їздив у відрядження, а в 2016 році підписав новий контракт і знову вирушив в зону АТО. На честь доньки назвав свою БРМ «Богданою».

В ті короткі періоди, коли Сергій приходив у відпустку з фронту, родина багато часу проводила разом, найбільше полюбляли рибалити. Наталія сміється, що у чоловіка було три захоплення: родина, військова служба і риболовля і цим хобі він захопив і дружину з донькою.

Загалом більшу частину подружнього життя пара була на відстані, іноді виїзди в АТО тривали безперервно 9-11 місяців. Та родина постійно була на зв’язку, щодня зідзвонювалися,

«Він постійно питав, як Богдана. Я знаю ситуації, коли діти довго не бачать батька, вони його забувають, то у нас такого не було. Я постійно Богдані розказувала, що ось папа, показувала фотографії, ми постійно були на відеозв'язку. Богдана знала, що це її батько. Сергій навіть частіше з нею говорив, ніж зі мною. Йому її дуже не вистачало, так само і Богдані не вистачало батька і не вистачає зараз... І коли він приїжджав додому, вона так цього чекала, бігла, зустрічала».

Богданка дуже схожа на свого батька. Це і погляд, і характер, манери. Вона досить жорстка, ображати себе не дасть і може постояти за себе. Вони з татом були справжніми друзями.

«Всі друзі говорили, блін, Наташко, він тебе так любив. Це було правдою. Хоч він ніколи мені не казав, що він мене любить, всього пару разів. Відповідав: «Я ж біля тебе, чому мені тобі кожен день так казати? Чому мені казати, що я тебе люблю чи ще щось?» Якось, у квітні, вже після повномасштабного вторгнення він був у госпіталі, я поїхала до нього і все чіпляюся з питаннями чи любить мене. Відповідає, що ні. Я тоді питаю, чого ж він зі мною живе стільки років – «Та тому що люблю!». Він був гарним другом, всім допомагав, нікому не відмовляв».

День який розділив життя родини на до та після

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла в різних місцях, Наталія з донькою були в Карлівці, а Сергій – на Донбасі. Жінка відразу подзвонила йому, він саме ніс службу на блокпості. Заспокоїв її, сказавши, що війна триває вже 8 років і він, як і усі ці 8 років буде захищати їх. Думки їхати з країни не було. Сергій дав дружині настанову жити далі, попри все, що відбувається в країні.

Жодних поганих передчуттів у Наталії напередодні загибелі чоловіка не було. Десь за тиждень до трагічної події з ним не було зв’язку понад 5 днів. Наталія знала багатьох військових з його бригади, тому почала шукати і всім телефонувати. Того разу все обійшлося, він вийшов на зв'язок і повідомив, що їх вивели відпочити. 2 липня Сергій подзвонив дружині і повідомив, що його везуть в госпіталь через проблеми зі спиною. Але чоловік відмовився залишитися в медзакладі довше, бо на нього чекало відповідальне бойове завдання. То була їх остання розмова.

Наступного дня у чаті, який створили дружини з підрозділу Сергія, з’явилося тривожне повідомлення «Чий Козак-сапер?». В роті було два бійця з позивним «Козак», щоб відрізняти їх, Сергія Козачинського називали «Козак-сапер», адже строкову службу він служив сапером і розумівся на цьому. Далі були повідомлення зі співчуттями і вибаченнями – Сергій загинув, єдиний з тієї групи. Ворожий уламок пробив сонну артерію, він помер миттєво. Ще шестеро воїнів отримали поранення.

Далі були численні дзвінки побратимам і знайомим, щоб перевірити цю інформацію. На жаль, все виявилося правдою.

Наступного дня Наталія розповіла доньці, що тато дуже поранений, що він загинув, вона не наважилася сказати. Та донька розуміла, що все погано, адже бачила стан мами.

Жінка до останнього не могла повірити в загибель чоловіка, вона навіть дзвонила водієві, який віз тіло до Дніпра, щоб той ще раз перевірив, чи дійсно то Сергій. Він передзвонив і каже, що так, везе її чоловіка.

На упізнання Наталія поїхала з молодшим братом Сергія Ярославом, який теж на війні з 2014 році. Коли він вийшов з моргу по його обличчю вона зрозуміла, що вже все, це точно її чоловік.

6 липня Сергія з усіма військовими почестями поховали в рідній Карлівці. Богдану на похорон не взяли, лише наступного дня мама повела її на кладовище до тата. Дівчинка дуже плакала, адже там дізналася, що він загинув.

«Я її підвела до могили і кажу, це твій папа, він загинув на війні. Але він завжди, буде біля нас».

Сергій, який щодня знаходився на крок від смерті, дружині не давав якихось настанов, єдине, що просив, раптом щось станеться забрати його речі, щоб вони ніде не валялися і їх ніхто не викинув, щоб все було вдома, особливо переживав за надувний човен. На похороні Наталії повернули все, крім того ж таки човна. Лише через певний час їй таки вдалося виконати волю чоловіка і привезти цей човен додому. Не змогла вона і позбавитися речей чоловіка. В домі все нагадує про нього. Є такі речі, які не потрібні і давно вже можна було їх викинути, та в Наталії не піднімається рука.

Життя після

Наталії з Богданою допомагають її рідні брати, молодший брат чоловіка, подруги, адже були моменти, кола вона впадала в депресію і опускалися руки. Спробувала знайти допомогу у психолога, але після кількох курсів терапії зрозуміла, що їй це не допомагає.

«Мені важко було бути серед людей, серед чоловіків, які тут живуть мирним життям, ухиляються від армії. Мені важко було спілкуватися. Всі розуміли мій стан і намагалися підтримати, але той хто не пройшов це не міг зрозуміти», – ділиться Наталя.

Не справившись зі своїм болем, Наталія звільнилася з роботи і почала активно волонтерити. На її рахунку десятки закритих зборів і поїздок на передову. Спілкування з військовими і волонтерами дає сили Наталі жити далі. Розуміння того, що вона може комусь допомогти на передовій, дає енергію вставати вранці. Ну і, звісно, головний мотиватор жити далі для Наталії – це її донька Богдана. Донечка дуже чутлива до стану мами, їй передаються її переживання, тому жінка намагається триматися ради неї. Вони разом їздять на кладовище, але намагаються менше говорити про загибель тата, бо для них обох це дуже болюча рана.

Богдану дуже підтримує її дядько Роман, брат Наталії. Він часто забирає її до себе, відчуває її настрій і ловить моменти, коли їй потрібна саме чоловіча підтримка.

Наталія досі не справилася з болем втрати, говорить, що час не лікує і навіть не притуплює рани, та вона щиро вдячна чоловікові за всі щасливі моменти, які вони пережили разом, за доньку, яка так схожа на нього.

В пам'ять про свого чоловіка Наталія зробила два татуювання. Одне з них на ключиці – остання записка, яку він їй написав, та портрет свого «Козака» на руці з написом «Кохай», так він завжди лишиться з нею. Фізичний біль від татуювання на короткий час приглушає біль душевну.

«Вже майже два роки минуло, а я досі не розумію, що він там, в могилі. Для мене, він просто кудись поїхав. З першого дня, коли ми його поховали, я вийшла із кладовища і сказала: «Ти для мене не помер, ти не загинув, ти поїхав на війну. Ти був вдома і ти поїхав».

Фундація «Мрія» консолідує увагу суспільства заради підтримки родин та дітей загиблих, полонених та зниклих безвісти військових! Полтавське представництво базується у місті Кременчуці і підтримує родини загиблих, зниклих безвісти та полонених військових, які проживають на території Полтавської області. «Розкажи свою історію світу» – проект Полтавського представництва Фундації «Мрія», у якому ми намагаємося донести історії дружин військових, у яких війна відібрала чоловіка, а у їх дітей – батька.

Тільки разом ми вистоїмо і подолаємо всі страшні виклики долі на нашому земному шляху!

Кожен має усвідомлювати ціну, сплачену сім’ями військових - ворог відібрав найцінніше у них! Найменше, що кожен українець може - це потурбуватися про родини тих, хто віддав своє життя заради всіх! Давайте підтримувати наших військових і їх родини!

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтавщини
• #Карлівка
• #війна