«Мені пропонували державні посади»: Сергій Волинський про вірність присязі, полон і політику

1. >
2. Інтерв'ю >
3. «Мені пропонували державні посади»: Сергій Волинський про вірність присязі, полон і політику

Герой України, легендарний оборонець «Азовсталі», полтавець Сергій Волинський, дав ексклюзивне інтерв'ю Раміні Есхакзай. В ньому він відверто розповів про оборону Маріуполя, прорив на «Азовсталь», російський полон і звільнення, підтримку військовополонених, анексію Криму, мобілізацію, ТЦК, роль ТрО, життя після служби та своє бачення майбутнього України.

Також Сергій Волинський відповів на запитання про відповідальність за втрати на війні, можливу політичну кар’єру та головні уроки, які українське суспільство має винести з цієї війни.

Публікуємо вам частину інтерв’ю, а повню версію можна подивитися на ютюб-каналі інтерв’юерки.

Ти військовослужбовець, як мінімум, в третьому поколінні, але зараз ти не служиш. Чому звільнився зі служби і чим ти зараз займаєшся?

Так, я звільнився зі служби. Після повернення з полону, після повернення в Україну. Мені не знайшлося місця в морській піхоті. Мене пропонували призначити з пониженням по посаді. Я це сприйняв як на особистий рахунок. Я думаю, що на той час це був командувач морської піхоти. Але накази, звісно, спускалися від главкому.

А у вас з Содолем якийсь конфлікт?

Гарне питання. Я не можу назвати це конфліктом, але в моїй уяві і в моєму сприйнятті, він вчинював багато таких речей, які суперечать честі і гідності офіцера. Конкретно я вважаю, що ця людина має велике відношення до маріупольської трагедії і до трагедії в Кринках. Я не хочу вдаватись в подробиці, але якщо широко подивитися на цю історію, то моя думка така.

Як ти бачиш вирішення подібних ситуацій?

Я вважаю, що час Юрія Івановича ще настане. Я думаю, що коли повернеться командний склад 36-ї бригади з полону, потім будуть всі можливості здійснити розбір тих заходів, які там відбулися, послухати доповіді командирів і начальників, які діяли згідно його інструкцій. Я не вважаю, що намагання були даремними. Я вважаю, що це вже були крики про допомогу, які вилились в публічність.

Як ти вважаєш взагалі, публічність допомагає війні?

Я вважаю, що військові можуть використовувати це як інструмент, коли інші способи не працюють. Тобто виходити в паблік і розповідати, що є проблеми. Якщо цього вимагає ситуація, то так.

Чи пропонували тобі після звільнення якісь державні чи військові посади?

Мені пропонували державні посади, але ті посади, які мені пропонували, я не бачив себе на цих місцях. І не впевнений, що ті керівники, які мені пропонували ці посади, були готові до мого залучення в ці процеси.

Давай повернемося до твоєї нинішньої діяльності. Чим конкретно ти зараз займаєшся? От можна простою мовою, будь ласка?

Так, я радник в двох великих державних акціонерних товариствах, а також очолюю спілку ветеранів серед гірників і металургів. Також є велика соціальна частина. Це благодійний фонд «Сталеві» і спортивний напрямок «Сталеві Вовки». Ми опікуємось ветеранами війни. У більшій мірі це стосується військовополонених, яких звільнили з полону. Ми забезпечуємо їхнє лікування, становлення, реінтеграцію, навчання і в деяких випадках навіть працевлаштування.

Тебе дуже важко було спіймати на інтерв'ю. Ти по різних містах їздиш. Це все, що стосується роботи радником? Ти там отримуєш зарплату, це якась офіційна посада? Чи це знову таки волонтерство?

Ні, звісно, це офіційна посада. І в одному, і в другому випадку я опікуюся ветеранськими колективами. В більшості вони складаються з морпіхів. Ми готуємо робочі склади, які працюють в червоних зонах, безпосередньо біля лінії бойового зіткнення, які безпосередньо наражені на небезпеку через удари противника. Ми займаємося тими, де медична підготовка, діємо в кризових ситуаціях і такими іншими речами. В іншому підприємстві ми забезпечуємо фізичну безпеку групі правління.

А ти відчуваєш перед собою якусь відповідальність через медійність?

От я знаю ряд медійних військових, на яких молоде покоління хоче бути схожими. І в приватних розмовах вони казали, що коли приходить молодий юнак і каже, що я хочу бути як ти, а як я – це бачити смерті людей, це бачити, як помирають близькі, це важко. І це от картинка, яка героїчна, а насправді воно ж психологічно і фізично не так.

Десь якщо я можу послугувати комусь гарним прикладом, це для мене буде за честь. Але я не пов'язую свою соціальну відповідальність з медійністю. Для мене це дві різні речі, і вони абсолютно не пов'язані між тобою.

Чим відрізняється життя військового від цивільного?

Усім. Наприклад, тому, що я знаю людей цивільних, які пішли служити.

А от що відчуває військовий, який став цивільним? Ще є такий, як ти, який з 15 років навчався на військового.

Цивільне життя дуже різноманітне і різнобарвне. Напевно, мені було складно знайомитись з цивільними людьми, з цивільними професіями. Це одночасно дуже цікаво. Це був максимально новий досвід для мене. Але це надихає нові звершення. Це точно констатує, що твоя самопожертва, твоя служба не є даремна.

Наша країна сповнена фантастичними людьми. Ми надталановиті в усіх сферах, за які беремося.

А де ти береш той адреналін, який отримуєш від виконання бойових задач? Де його взяти в цивільному житті?

Я думаю, що після того, як в тебе з'являються діти, ти маєш зовсім іншу відповідальність перед світом, перед родиною, перед самим собою. І казати про адреналін, якісь історії на хлопський розум, вони стають неактуальними. Мені здається, що бути військовим, а тим паче військовим керівником, це максимально відповідальна, серйозна робота, яка в першу чергу має з собою нести спокійний, холодний розум, точно впевненість в своїх діях і підтримку колективу, яким ти керуєш. І тому казати, що ми служили для того, щоб набрати цей адреналін, я б не став.

Це не взаємопов'язане, але в будь-якому випадку там інші емоції, тому що є чорне і біле, немає цих напівтонів, тому що кожен крок може коштувати іншій людині чи тобі життя. Я постараюсь відповісти на приклади. До прикладу матрос-кулеметник має всього один сектор для стрільби і додатковий сектор для забезпечення безпеки свого сусіда.

До прикладу командир відділення вже має в своєму підпорядкуванні 10 таких секторів і займає маленьку смугу. І з кожним щаблем або з кожною посадою, з кожним якимось новим видом діяльності ти бачиш трохи інший ракурс і ставиш перед собою нові завдання, які перед собою передбачають нові інструменти.

Твоя сестра в одному з інтерв'ю, коли у неї запитали, який Сергій батько, навела цитату, що коли ти виховуєш свого сина, ти виховуєш свого онука. Ти думав в голові, як ти відреагуєш, коли твій син скаже, що теж хоче стати військовослужбовцем?

Я дуже стараюся бути класним батьком. Під час моєї військової служби мене майже не було в його житті. Я з'являвся на два тижні на рік і потім на якісь рандомні вихідні для того, щоб провести з ним час. Більшість часу я віддавав військовій службі, морській піхоті, Маріуполі, фронту і безліч цих завдань, які перед мною ставила держава.

А твій батько так само?

Так, сто відсотків. Він закінчив вищий військовий навчальний заклад, після чого проходив службу на різних посадах і в різних органах державних.

І після початку повномасштабного вторгнення, коли він вже був пенсіонером, він не зміг стояти осторонь. І сьогодні він військовослужбовець, він проходить службу в лавах Збройних сил.

Тобто йому прийшла повістка?

Ні, він добровольцем пішов в воєнкомат і зробив все, щоб потрапити в військо.

Це скільки йому зараз років?

69 року народження.

Чи бажаєш ти своєму сину тієї долі, яка склалася у вашої чоловічої лінії? Чи будеш його відмовляти?

Прадід воював, дід воював, тата військовослужбовець, мама також служила. Я маю великі надії, що йому не прийдеться воювати. Я дуже надіюся, що ту професію, яку він для себе обере, це буде його впевнений вибір. І якщо це буде військова справа, я, чим зможу, його підтримаю.

Згадай взагалі своє навчання в училищі, потім в академії сухопутних військ. Що це було за навчання?

Я потрапив у військовий ліцей після 9 класу. Не можу сказати, що це на 100% був мій усвідомлений вибір на той час, але це 100% було щось нове і щось дуже близьке мені по духу. Звісно, мене мотивували і кінематограф, і різні сімейні історії, і якийсь патріотизм, і героїзм батька, діда і прадіда.

Що батько розповідав про військову службу? Ти взагалі сам з Полтави, яким було твоє життя? Що це була за родина там, де двоє батьків служить?

У мене було прекрасне дитинство. Ми жили достатньо бідно. Але я точно можу сказати, що дуже багато уваги, любові я отримав саме через свій характер, через свою нетерплячість, непосидючість. І в мене було дуже багато прекрасних учителів, які постійно на всьому моєму життєвому шляху мені допомагали.

Ті відносини, які були в родині між мною, матір'ю, батьком, сестрою, бабусею – це щось таке велике, прекрасне і дуже потужне. Я можу це назвати родовими зв'язками, які допомагали орієнтуватися на місцевості, допомагали визначати для себе чіткі маршрути, напрямки своєї діяльності і точно обмежували в якихось діях, які могли завести тебе на туди.

В приватній бесіді я дізналася, що у нас з тобою є улюблений серіал, який називається «Батьківщина». Перший сезон знятий за мотивами ізраїльського серіалу «Військовополонені». Він отримав купу нагород Еммі, закінчився у 2019 році. Якщо коротко розказати, щоб не спойлерити, там історія мирського піхотинця, який перебував в полоні. Його родина, всі думали, що він загинув. І тут він повертається з цього полону, його зустрічають, він стає героєм Сполучених Штатів, знаходиться поруч з високопоставленими людьми. І одна агентка підозрює в тому, що ця людина була завербована. І ось на цьому будується перший сезон. Скажи, чому тобі саме подобається цей серіал? І чи має він відношення до реальності, з якої стикаються військовослужбовці?

Я дійсно вважаю, що дуже красний серіал. Я перший раз його бачив ще до повномасштабної війни, він мене вразив. Дуже багато драматургії і життєвих викликів тяжких, якими стикаються військовослужбовці і морської піхоти в тому числі. Після повернення з полону, мені дуже хотілося продивитися його ще раз.

Я переповідав його хлопцям в полоні. Можу сказати, що це, напевно, один з моїх найулюбленіших серіалів.

Я б хотіла колись зняти серіал про наших спецпризначенців. От якби я знімала серіал, то уяви, приходжу і кажу, от є бажання зняти фільм про морську піхоту. Порадь, будь ласка, як має виглядати сюжет? Які особливості характеру героїв? Що б ти мені сказав?

Я, чесно, вважаю, що історія морської піхоти України, особливо з кримських подій і пізніше, коли розвивалися події в Криму, на Донбасі, потім на Південному напрямку. Мені вважається, що це взагалі дуже велика історія, яку треба зобразити в кінематографі і так чи інакше залишити в історії назавжди.

«Морський піхотинець України» — це окрема каста людей, яка витримала все максимально, і навіть більше, ніж може витримати людина. І саме тому, так, мені хотілося, щоб ця картинка була зображена очима якогось молодого хлопця-добровольця, який в юному віці пішов до лав морської піхоти і проніс через не більше, ніж 10 років цей тягар на своїх плечах. І думаю, що тоді стануть крапки на рахунок патріотизму, честі, достоїнства і взагалі відношення до такого роду військ.

Дуже класно проходити службу, коли в тебе є все моральне забезпечення, у тебе є вся матеріальна база, коли у тебе є озброєння, тяжка техніка. А коли в тебе немає нічого і ти кожного разу починаєш з нуля – це іспит. І я вважаю, що цей іспит морська піхота України здала і здає досі.

З 15-ти років ти вступаєш на навчання, розумієш, що ти хочеш бути військовослужбовцем, потім розумієш, що хочеш бути морським піхотинцем. Що це були за очікування підлітка?

Знаєш, це модно говорити зараз – норм чи стрьом? І що? Виходить, що всюди стрьом, знаєш?

Всюди стрьом?

Всюди стрьом.

Прям всюди?

Прям всюди, так.

Мені здається, що… Блін, я бачила, як вас готують. Це багнюка, оця смуга, перешкод, психологічний тиск.

Це люди, яких просто випробують, випробують, випробують. Ти йдеш на цю гору, тебе штовхають, а ти маєш йти, не дивлячись ні на що. Але насправді дуже тяжка, складна задача стоїть перед командирами, які готують цих хлопців. Бо вони перед собою мають головну метою – це висадитися на необладнане узбережжя і втримати там оборону, поки не підуть основні сили. Тому саме і надлюдські навантаження, тому підвищене матеріальне забезпечення, тому підвищене харчування і тому складність бойових задач, які виконують ці хлопці, воно на максимальному рівні.

Але коли росіяни окупували Крим і ви опинилися в Миколаєві, у вас нічого цього не було.

Так, так і було.

Давай згадаємо про твою військову службу після закінчення Академії Сухопутних військ. Ти тоді опиняєшся в Криму і бачиш, як насправді виглядає служба, і що не всі люди, які дають присягу на вірність, вони відповідають цій присязі. От що тоді було? Як ти розумів, що починається окупація Криму? Як ти приймав те рішення, будучи молодим тоді солдатом, коли командування обирає бік Росії, а ти все-таки обираєш бік України?

Коли я випускався з військової академії, у мене був дуже високий рейтинг. Я закінчив з відзнакою військової академії. До військових морських сил було всього декілька міст по розподілу. Решта хлопців потрапляли в сухопутні війська. Служити в морській піхоті була моя мрія.

Я був дуже щасливий, що вона потрохи здійснюється. Я чекав, пам'ятаю, під час лейтенантської відпустки перед моєю офіцерською службою, коли я вже потраплю на службу в свій батальйон. Насправді мені дуже подобалось проходити службу в Криму.

Були фантастичні, підлеглі. Я застав період, коли 501-й батальйон з підрозділу берегової оборони став підрозділом морської піхоти. Це дуже мене надихало.

Але потім, коли розпочалися події з російською агресією, коли через Керченську переправу поїхала російська техніка, це мене дуже непокоїло. Після того, як проїхали «буки» і «урагани», я 100% зрозумів, що розпочалася війна. Я, чесно кажучи, тоді не вірив, що таке взагалі можливо.

Я собі уявляв війну зовсім по-іншому. Я пам'ятаю, як ми там захищалися від цих зелених чоловічків, як там груддю в тільняшці стояли біля КПП.

А що тобі твоє командування казало?

На першому етапі командування казало, що це підрозділи, які не дадуть зайти праворадикальним силам, які здійснюють переворот в Україні.

Насправді, дуже довгий період командир, який зрадив присязі, Саєнко, тримав нас в заручниках ілюзії. Я думаю, що більшість на той момент вважала, що він 100% за Україну, що він буде виконувати всі необхідні заходи, щоб захищати територіальну цільність України, захищати Крим, захищати нашу військову частину, і взагалі захищати півострів. На той момент на Кримському півострові, на мою думку, знаходились найготовніші підрозділи.

І саме тому цей контингент отримав двічі більше забезпечення, саме там поновлювали парк бойових машин та озброєння, саме там відбувалися масштабні маневри, навчання і так далі.

Так, а коли ви зрозуміли, що він такого казав, що ви думали, що…

Я пам'ятаю, як в клубі військової частини були загальні збори офіцерів. І коли Сен Санич зібрав всіх, каже, «Козаки, хто зі мною?» Всі такі: «Командири, ми з тобою». А він каже: «А я з Росією. Речі зараз, форму російську, привезуть на склад». І саме тоді з'явилось відчуття, що я не частина цього процесу. Саме тоді було прийнято рішення йти в підпілля.

Коли командир заводив російського генерала в нашу територію військової частини, я зі своїми підлеглими забарикадувався в кімнаті офіцерів для нарад. Ми кинули сітки від ліжок на вікна, сейфами закрили двері і вимагали від командира, щоб він вигнав російського генерала з території військової частини, який прямував разом з ним на склад ракетно-артилерійського озброєння, де знаходився весь боєкомплект і бойовий потенціал нашої військової частини. Але в довгостроковій перспективі це не дало жодних результатів.

Ми домоглися, щоб цього генерала вигнали, але потім ми вийшли з цієї кімнати і ті, хто був не готовий зраджувати військової присязі України, пішли на нелегальний стан в місто.

Як так вийшло, що тих, хто поступив гідно, виявилось менше? Чи ці люди злякалися? Чи з чим це було пов'язано?

Я вважаю, що дуже велику роль зіграли позиції командирів, які вели з собою людей. Також можемо сказати, що фактори комплексування військових частин проводилися на місцевому рівні, тобто військовослужбовці, які проходили в основній масі службу в кримських військових частинах, вони були кримчанами.

І відповідно проводилася психологічна робота через засоби масової інформації з цивільними людьми. Сім'ї, дружини, діти, батьки здійснювали тиск на військовослужбовців, які проходили службу в всіх підрозділах. І взагалі на якийсь період була повна невідомість.

Комунікації з України, з командування не було. Президента не було. Замінювалися постійно командувачі і керівники, які мали нести відповідальність.

Наш заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення виходив в прямий ефір на «1+1». Вступав в суперечки з міністром оборони на той час, який там звинувачував нас в слабкості духу і такі різні низькі маніпулятивні речі. Але, не дивлячись на що, люди, які були вірні Україні, пішли в підпілля, дуже сильно вірили в цей референдум.

Думали, що кримчани проголосують за Україну. Тобто ви вірили, що це буде справжній, чесний референдум?

Так.

Тому що молоді і наївні?

Мені було 21 рік. Я точно не мав в своєму досвіді навіть подібних кейсів. Нікому не секрет, що на той час росіяни знаходились в Криму. Ми на одних полігонах з ними займалися. Якоїсь агресії від них взагалі ніхто не очікував. Бо якщо ми ділимо з ними свої території, ми для них представляємо свої порти, свої полігони, свої місця утримання, свої ресурси, то є якісь дружні взаємовідносини. Також хочу поділитися, я пам'ятаю, як ми виходили з підпілля на автомобілі під капот, застібали прапори України, на різні мотузки вішали прапори України.

Їхали на референдум і дуже вірили в те, що зараз ця криза мине, що зараз всі проголосують, що Росія перестала натиснути на Україну, що політична криза пройде і знову вийде світло, і все стане, як було до цього. Але, на жаль, цього не відбулося. На жаль, нам надалі прийшлося переховуватися.

Потім заступник командира батальйону взяв на себе відповідальність організувати процес виходу. Волонтери винайняли нам автобус цивільний. Ми погрузились в цей автобус, ці люди, які не бажали проходити службу в Росії, і через російські блокпости з перевірками поїхали в Миколаїв.

Тобто вас на державному рівні навіть нормально героїчно не зустріли?

Це я вам скажу більше, що після того, як ми повернулися з Криму в Миколаїв, ми ще якийсь час жили в автобусі. А чого це так? Ну, бо ніхто не був готовий зустрічати нас. Можливо, нас не чекали.

Можливо, держава була не готова проводити з нами якісь фільтраційні заходи, співбесіди спецслужб. Ну, так. Було образливо. Категорії військових, які залишилися вірними присязі в Криму, були покинуті на призволяще дуже багато років. Вони не мали пунктів постійних дислокацій, власних туалетів, ліжок.

Ми жили в палатках, на відкритих полігонах. Круглими роками. Ми з зони бойових дій поверталися, набирали собі нових людей, готували їх і знову відбували на фронт.

У нас не було так званих казарм, у нас не було зброї, у нас взагалі не було нічого. У нас не було власних складів, одягу, оснащення, у нас не було ніякого обладнання. Все, що було, це великі бажання захищати свою батьківщину.

Це було фанатичне ставлення до морської піхоти, до військової служби. Я вважаю, що це тектонічні зусилля матросів, сержантів, офіцерів, які просто на собі тримали цю всю історію. Які не покинули цей рід військ, не перевелися в спецнази дешеві.

Вони трималися, їх було мало, але вони трималися один за одного. Це формувало дуже потужне братство, яке до сих пір підтримує один одного. І ці відносини між людьми, які знайшлися під час болі, сльоз, трагедії і крові, не порушуються нічим.
Можливо, це багатьом незрозуміло, але коли підрозділ і військовослужбовці поруч проходять такі тяжкі опробування, ці люди стають один одному родиною. І думаю, що саме такі люди є дуже великим мотивом для того, що я роблю сьогодні. Я думаю, що і я в житті людей, яких я вважаю братами, також відіграю якусь роль і не даю їм впасти навіть там, де їм дуже тяжко.

Давай пояснимо людям, які не зрозуміли, що батальйон – це було 500 людей. З них скільки опинилися в Україні?

Приблизно 40 повернулися на територію України.

Тобто я до того, що вас не так багато, що треба було зустрічати прямо важко, а не винаймати волонтерам автобуси.

Я думаю, що кожен громадянин України, коли він повертається додому, будучи вірним цій країні, заслуговує на те, щоб його зустрічали.

Чи погоджуєшся ти з доволі популярним наративом, що не можна критикувати армію і керівництво під час війни?
Дивлячись на останнє статистичне дослідження, 85% українців довіряють такій державній структурі, як Збройні Сили України. І взагалі критикувати, мені здається, це не дуже вдалий вираз.

Критикувати армію, мені здається, під час мирного стану не варто. Мені здається, що має бути чітка вертикаль від верховного головнокомандувача і вниз. І кожен з цих осіб має на себе брати відповідальність.

Читайте також: Вірний завжди: у Полтаві відкрили мурал на честь захисника Маріуполя Сергія Волинського

• #новини Полтави
• #Азовсталь