«Повномасштабну війну зустріли в небі»: історія переселенки з Вовчанська, яка відновила сімейний бізнес у Полтаві

1. >
2. Інтерв'ю >
3. «Повномасштабну війну зустріли в небі»: історія переселенки з Вовчанська, яка відновила сімейний бізнес у Полтаві

Марина Сичова з родиною живе і працює у Полтаві з 24 лютого 2022 року. Тут їй, та її рідним довелося розпочинати життя з нуля, хоча до тієї страшної дати вони ніколи навіть не були у Полтаві, а вибір міста став випадковим – вони просто вийшли на першій зупинці, дізнавшись, що їх рідне місто Вовчанськ вже окуповане.

Власне початок вторгнення її з чоловіком застав на висоті кількох тисяч кілометрів над землею, в літаку, що летів з Єгипту до України, а двоє дітей в лічені години опинилися в окупації.

Про втрачений бізнес, розлуку з дітьми, про малознайомих людей, які стали близькими та життя з нуля у новому місті Марина розповіла нам в інтерв’ю.

Життя «до»

Марині 41 рік, до повномасштабного вторгнення вона з сестрою чоловіка започаткували власний бізнес – магазин жіночого одягу, який назвали дещо співзвучно з власними іменами – «Анна і Марія».

«Це було 13 років тому і у нас не було ніякого досвіду, але нам було набагато легше, що ми були вдвох. Тобто в них трошки було дома капіталу. Вони машину продали, жигулі. А я отримала декретні кошти після другого сина. І тому ми склалися грошима і розпочали власну справу. До 2022 року ми були дуже впізнавані у Вовчанську. Наш магазин був на території ринку, але це був, все-таки, магазинчик. У нас було дуже багато постійних клієнтів, мабуть, відсотків 90, які щоразу поверталися до нас, адже наш одяг був якісним. Бувало, що навіть харків’яни скуплялися в нас. Студенти, наприклад, скуплялися в нас. Всі були задоволені. І ми спілкувалися з клієнтами не просто щоб продати, а щоб підібрати саме те, що потрібно і людина була задоволена».

24 лютого

Війна застала Марину з чоловіком у прямому сенсі слова – у небі. Пара поверталася з Єгипту, де відзначала річницю весілля.

«Війна вже літала у повітрі, було багато розмов про це навкруги. Але ніхто не знав, коли це станеться. В якийсь момент чоловік каже, давай поїдемо кудись відпочивати, хоч раз за скільки років. Він каже, що ми будемо сидіти? Що чекати? І ми зібралися вдвох, поїхали в романтичну подорож. На відпочинку теж було багато розмов про можливий наступ росіян було тривожно».

Виліт був в ніч з 23 на 24 лютого. Марина з чоловіком думали, що його відмінять, проте рейс вилетів за графіком, лише перед приземленням капітан літака повідомив, що через погодні умови, вони змушені приземлитися на летовищі в Борисполі, а не в Харкові. Марина вважає, що так хотіли уникнути паніки серед пасажирів.

Близько 2-ї години ночі літак приземлився в Борисполі, родина вирішила не чекати ранку, а відразу їхати додому, де на них чекали діти і батьки, тому сіли в автобус до Харкова. Пасажири дрімали, та після четвертої години ранку автобус перетворився на вулик – всім почали телефонувати рідні і знайомі, повідомляючи про вибухи і окупацію. Зателефонувавши рідним у Вовчанськ, вони почули, що місто вже в окупації, вулицями їздять російські танки, тому дістатися туди вони вже не могли.

Найближча зупинка і життя з нуля у Полтаві

Батько Марини наполіг, щоб вони виходили на найближчій зупинці автобуса – так пара опинилася у Полтаві – місті, де вони ніколи не бували, без грошей, з валізою, в якій були лише літні речі і невідомістю ні про свою долю, ні про долю рідних, які опинилися в окупації.

«На вокзалі у Полтаві був хаос і паніка – всі намагалися кудись виїхати, а ми навпаки приїхали сюди. Я просила чоловіка їхати в Харків, та він вмовив залишитися, розуміючи, що місто надто близько до російського кордону. Автобус поїхав, а ми сидимо на вокзалі, і не знаємо, куди нам далі. Ми ніколи в Полтаві не були. Чоловік заспокоївся і згадав, що у нього тут є колега, з яким декілька разів пересікалися. Зателефонувавши, практично незнайома людина, погодилася нас прихистити».

Так пара опинилися у Полтаві. В однокімнатній квартирі колеги, разом з його дружиною, дитиною та котом вони прожили майже два тижні. Далі вирішили шукати окремо житло. Знову ж таки, на допомогу прийшов цей колега, який запропонував квартиру своєї родички, яка з родиною виїхала за кордон.

«Вони знайшли нам місце, вони нас як рідних прийняли. Оця спільна біда, мабуть, горе, воно нас об’єднало. Що ж до квартири, яку нам запропонували – це була шикарна дворівнева квартира – вони нас навіть не бачили, але довірили своє майно. Вони як виїжджали, то не забрали ні прикрас, ні техніки. Навіть відмовлялися брати кошти за комунальні послуги».

Тут вони прожили майже рік, потім вирішили переїхати у зйомну квартиру, оскільки їм було дуже не зручно жити безкоштовно, при тому, що меблі і ремонт, звісно зношувалися від використання.

Діти півроку прожили в окупації

Так пара оселилася у Полтаві, але їх діти та батьки лишалися в окупації. З ними практично не було зв’язку. Тим часом Марина моніторила всі місцеві чати, в пошуках шляху, як вивезти рідних, адже офіційного коридору не було – виїхати можна було лише таємними маршрутами, які приховували від росіян.

Спілкуватися з рідними могли лише за допомогою sms-повідомлень, вмовляли батьків виїжджати, та вони боялися, адже були в інформаційному вакуумі і не знали, що відбувається в Україні. Лише за півроку дітям Марини вдалося виїхати з окупації.

«Ми дуже довго намагалися донести батькам, що є можливість виїхати, повідомляли, де збираються люди. Просто це все не афішувалося, між своїми так було. А моя сестра з племінницею все-таки наважилися виїжджати і ми попросили, щоб вона забрала і їх. Батьки ж лишилися, не могли лишити рідний дім».

Вдруге власна справа з нуля

24 лютого 2022 року Марина втратила не лише рідний дім, а й бізнес. Врятувати нічого, в що вкладали роками свої сили, не вдалося. Жінка каже, що не лишилося й тремпеля – хтось із знайомих показав їй фото зі знищеного магазину. Та жінка ставиться до цього досить по-філософськи:

«Воно може і добре, що у нас все з початку. Знаю, що люди, яким вдалося врятувати якісь речі з минулого життя, то дуже страждають, бачачи їх, і згадуючи все добре, що було до повномасштабної війни. А ми, виходить, як обнулилися».

Спершу Марина влаштувалася на роботу в магазин одягу. Згодом до неї почали звертатися колишні постачальники одягу з Харкова та Одеси з пропозиціями знову продавати їхній одяг, готові були віддавати навіть з післяоплатою, оскільки розуміли, що в будь-який момент в їх склади можуть прилетіти ворожі снаряди.

Марина довго аналізувала, чи вдасться тут відновити бізнес, але побачила, що багато людей, які змушені були покинути рідні домівки, мають потребу в одязі, а магазини Полтави досить обмежені в асортименті.

«Я оцінила, що у людей є попит, у постачальника є товар, який частково мені пропонують як під реалізацію, думаю, треба щось спробувати своє. Я спочатку прийшла до чоловіка і кажу, що хочу відкривати магазин. А він каже, ну ти точно не в собі, в тебе діти в окупації, у нас немає житла, нічого, а ти хочеш магазин відкривати. А я кажу, що буду пробувати».

Далі була спроба взяти кредит на бізнес. Марина обійшла безліч банків, які щедро обіцяли кошти під власну справу, проте дізнавшись, що все майно родини в окупації – відмовляли. Лише «Ощадбанк» згодом надав держкредит і так Марина вдруге розпочала з нуля свою справу.

Оскільки родина проживала на «Леваді», то і приміщення під магазин знайшли саме тут – на другому поверсі ТЦ «Мир». Це невеликий затишний магазинчик, де продається жіночий одяг. За умовами кредиту, Марина мала створити робочі місця. Одне з них зайняла її донька Софія, яка не лише стала гарною продавчинею, а й завдяки цьому обрала свою майбутню професію – маркетинг. Допомагав і менший син Марини – він роздавав листівки з рекламою магазину.

«У нас можна знайти від білизни до повсякденного одягу. Єдине, що в нас нема дуже святкового одягу і верхнього одягу. Коли ми укладали договір оренди, то адміністраторка сказала, що поряд, за стінкою, продається верхній одяг, тому попросила не створювати одна одній конкуренції. Щодо виробництва, то на сьогоднішній день 80% – це Україна, і те, що залишається 20% – це Китай і Туреччина. Щодо цін, то ми належимо до середнього цінового сегменту.  Це не з дуже дешевого, і не з занадто дорогого. Чому так? Тому що якщо дуже дешеві речі, то вони будуть 100% неякісні».

За ці три роки магазин вже має своїх постійних покупців, які повертаються сюди за якісним одягом. Марина зізнається, що не вважає свою історію успішною, але наголошує, що якщо ти робиш те, що приносить задоволення, прислухаєшся до себе – то все має вийти.

Автор відео: Анна Зарудська

Автор тексту: Марина Левчук

• #ВПО
• #бізнес
• #новини Полтави
• #війна