Пам’яті полтавця Олександра Фирсова: загинув рятуючи побратимів

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Пам’яті полтавця Олександра Фирсова: загинув рятуючи побратимів

Фото з особистого архіву родини

28 жовтня 2023 року у Полтаві відбулося прощання з військовослужбовцем Олександром «Рифом» Фирсовим. За іронією долі життя воїна обірвалося там же, де і розпочалося – на Запоріжчині.

Олександр Фирсов народився 4 лютого 1988 року в місті Токмак Запорізької області. У березні 1996 року разом із батьками та старшим братом Андрієм Олександр переїхав до Полтави. Тут закінчив 9 класів ЗОШ №4, після чого вступив до Полтавського політехнічного коледжу Національного університету «Харківський політехнічний інститут» та 2007 році успішно закінчив його. 3 2007 року по 2013 рік навчався у Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут».

27 березня 2023 року Олександр був мобілізованим Полтавським об'єднаним міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Після декількох місяців навчання Олександр у складі 82 окремої десантно-штурмової бригади, будучи оператором десантно-штурмового взводу, був направлений служити в Запорізьку область.

А за 7 місяців, 22 жовтня 2023 року, у званні солдат Фирсов Олександр Ігорович, оператор десантно-штурмового батальйону загинув в районі населеного пункту Вербове, Пологівського району, Запорізької області, унаслідок артилерійського обстрілу. Пізніше дружині полеглого воїна розкажуть, що Олександр пішов витягувати з поля бою поранених побратимів і загинув сам.

Історія знайомства

Про історію знайомства, спільне життя, захоплення і хобі Олександра Фирсова та те, яким він був у цивільному житті, розповіла його дружина Дар’я.

Познайомилася пара на конкурсі зі спортивно-бальних танців, де обоє працювали. Дар’я – в організаційному комітеті, Олександр стежив за порядком на місці проведення.

«Він мені часто згадував цю історію – коли ми тільки познайомилися, я відразу відправила його за хлібом в магазин. Згадує, що говорила з ним строго і детально пояснювала, який саме хліб треба. Я ж згадую, яким він був красивим у костюмі. Ми тоді були ще студентами».

Друга зустріч була випадковою – у центрі міста. Пара привіталася і обмінялася телефонами. Далі були розмови по телефону, адже Саша вчився в Харкові.  Потім спілкування продовжилося в соцмережах і згодом дружні розмови переросли в почуття і романтичні стосунки. Дівчина їздила до коханого в Харків до гуртожитку. Там, як зізнається, проклала шлях до його серця, наваривши смачного борщу.

Коли Олександр приїздив на вихідні чи канікули у Полтаву, то завжди проводжав дівчину додому після спільних прогулянок. Закохані жили на різних кінцях міста, тому юнак щоразу після побачень йшов пішки додому, адже громадський транспорт вже не ходив.

Десь за рік пара вирішила побратися. Як такого освідчення не було, майбутнє весілля стало логічним продовженням їх стосунків. Спершу купили обручки, потім вже вирішили розповісти батькам про свої наміри. З цим пов’язана досить кумедна історія.

«Вирішили повідомити батькам у новорічну ніч. Він запросив мене святкувати разом з його родиною. Обручку, яку носила вже майже півроку, я зняла, щоб Олександр мені зробив пропозицію при всіх. Ми все «відрепетирували» і домовилися, що після опівночі він це зробить. Це було досить смішно, адже спершу забули зняти це на відео,  а потім повторили ще раз. Я так розгубилася, що навіть забула сказати «так».

Весілля і народження донечки

Весілля було влітку. Відсвяткували його в ресторані за містом, де зібрали найближчих родичів і друзів. Весільну сукню і фату для Дар’ї пошила її мама. За два місяці до назначеної дати помер її тато, проте весілля вирішили не відкладати, адже він би хотів, щоб донька була щасливою. Танець, який вона мала станцювати з батьком, танцювала з братом.

Незабаром Дар’я завагітніла. Як і все в їх спільному житті, це було очікуваною і спланованою подією, що стало логічним продовженням їх кохання. В їх житті з’явилася маленька Улянка. Дар’я на той момент ще вчилася. Пригадує, як здавала сесію, а чоловік з донечкою у візочку гуляли університетськими коридорами.

«Яким Саша був батьком! Я йому завжди казалаі сварила трошки за це, що він більше для Уляни друг, ніж тато. Кажу:«Я сувора і багато забороняю, а ти завжди їй все дозволяєш».Він робив з нею уроки, бо я нервувала за це. Вона до нього тягнулася погратися та помалювати. Ігри настільні любили. Все, що вона хотіла, в межах можливого, все купував. Він взагалі любив займатися авіамоделізмом, бо його тато займався цим з дитинства. Ми навіть на весіллі запускали зроблені ним радіокеровані літачки. І на фото є момент, коли я ледь не збила його своїм літачком». 

«Крім того, Олександру подобалося робити браслети-«фенічки» з ниток муліне. Робив їх друзям, мені. Після того як він загинув, мені передали його речі, у рюкзаку лежали ці фенічки. Я їх випрала і тепер вони у нас зберігаються. Він робив їх навіть в окопах. Одна так і лишилася незавершеною…»

А ще Сашко писав коротенькі вірші. Присилав їх дружині в смсках чи мессенджерах. На жаль, більшість з них не збереглася.

В Олександра було багато друзів і серед дівчат також, проте серце його належало лише дружині. Був однолюбом. Подружжя любило проводити час разом. Могли гуляти пішки чи кататися на велосипедах, ходили в кіно.

Війна

Повномасштабна війна застала родину у Полтаві. Олександр на той момент займався електромонтажем, Дар’я працювала у школі психологом.

Повістку Олександру вручили наприкінці лютого 2023 року в підземному переході, коли йшов на роботу. Пройшов ВЛК, зібрався і поїхав у навчальний центр. Після навчання його додатково направили на курси для операторів дронів, адже в нього були навички до авіамоделювання. Після навчання Олександр разом з підрозділом були направлені на Запорізький напрямок.

Про службу мало розповідав, беріг рідних від тих жахіть. Лише з батьком та друзями ділився більше.  Та навіть на фронті Олександр знаходив час на спілкування з донечкою, постійно з нею був на зв’язку.

Останній подарунок

За декілька днів до своєї загибелі Олександр зробив дружині подарунок – вони обоє любили різноманітні блокноти. Він через інтернет замовив їй блокнот ручної роботи. Виявилося, що він замовив такий блокнот і собі, проте, так і не зміг забрати з поштового відділення.

Коли Олександр перестав виходити на зв'язок, Дар’я почала хвилюватися, намагалася себе заспокоїти, але тривога всередині наростала.

«Я зібрала номери, по яким маю дзвонити, якщо військовослужбовець не виходить на зв'язок. 24 жовтня, коли їхала на роботу, мені на телефон надійшов дзвінок з невідомого номера. Запитали, чи це я і де я знаходжуся. Я все відразу зрозуміла. Вся в сльозах дісталася роботи і тоді мені подзвонила Сашина мама, вона вже знала, що він загинув».

Улянці про загибель тата повідомили лише за день до похорону. Напередодні Дар’я розповідала донечці про те, що люди після смерті стають янголами. Того ж фатального дня дівчинка дізналася, що тепер і її тато став янголом. Вона зліпила з пластиліну янгола і тепер він стоїть поряд з портретом тата.

Життя після

Улянка, попри свій вік, мужньо тримається. Дар’я, в свою чергу, робить все, щоб у донечки було звичне для неї життя, режим і оточення, намагається не зациклюватися на втраті і болю.

Через два місяці після загибелі Олександра жінка вперше в житті пофарбувала волосся, адже посивіла буквально на очах. Говорить, що не дає собі права «розкисати», тримається заради доньки, весь вільний час присвячує їй, багато працює, щоб витісняти сумні думки роботою.

Загалом, зізнається, що перестала плакати від одного погляду на портрет коханого, лише через чотири місяці після поховання.

Улянка зараз багато спілкується  зі своїм хрещеним, а по сумісництву –  з двоюрідним братом свого тата, який теж захищає країну. Ймовірно, так дівчинка компенсує втрату.

Олександр похований на Затуринському кладовищі в секторі почесних поховань поряд з побратимами. Також портрет воїна встановлений на Алеї Героїв на Каштановій Алеї в центрі Полтави. Незабаром на фасаді школи №4, яку свого часу закінчив Олександр, з’явиться меморіальна дошка на його честь. Там же буде і дошка присвячена його шкільному другу, Герою Україну – Юліану Матвійчуку. Ще одному їх другу, який теж віддав своє життя в боротьбі за Україну, Артему Негребецькому, меморіальну дошку відкрили декілька тижнів тому.

Пам'ять про Олександра зберігається в книзі «Наші пам’яті Артема Тимченка» Оксани Шабас, де намальований його портрет та історія життя з фотографіями героя. Також побачити портрет Героя та вшанувати його можна на Алеї Слави в Полтаві.

Читайте також: «Рускоязичний мальчік», який загинув за український Донбас: історія Руслана Єльцова очима матері

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтавщини
• #війна