«Рускоязичний мальчік», який загинув за український Донбас: історія Руслана Єльцова очима матері

1. >
2. Інтерв'ю >
3. «Рускоязичний мальчік», який загинув за український Донбас: історія Руслана Єльцова очима матері

Побратими його поважали, рідні обожнювали, а вороги полювали за ним, як за головним «бандерівцем» Донбасу. Сам же він називав себе «рускоязичним мальчіком», який понад усе любить Україну. Його ім’я навіки викарбуване в історії сучасної української боротьби.

Він – Руслан Єльцов, який ще в 2014 році, будучи підлітком, коли рашисти почали окуповувати Донбас, зробив свій вибір на користь України і був готовий боротися за неї зі зброєю в руках. У 18 років він вступив до лав морських піхотинців, у 19 вже був на фронті, у 22– прийняв свій останній бій на рідній Донецькій землі…. Завжди був на бойових виходах у самих гарячих точках: Авдіївка, Красногорівка, Мар’янка, Вугледар, Новомихайлівка, Велика Новосілка, Пески, Зачатовка, Євгенівка, Новодонецьке, Верхнеторецьке.

В День матері ми хочемо з вами поділитися спогадами про свого сина Галини Єльцової, жінки, в якої війна забрала сина, забрала рідну домівку (зараз Галина з чоловіком живе в Опішнянській громаді) та не забрала віру в перемогу і принципи, яким слідував Руслан.

«Не ми його виховували, а він нас»

«Руслан з самого дитинства був незвичайним. Він народився лідером. Зазвичай батьки дітей виховують, а в нас вийшло навпаки – він виховував нас. З самого малечку він любив чистоту і просив це від інших. В садочку у нього було багато друзів і навіть там він вчив таких дітей, як і він, охайно застеляти ліжко, прибирати за собою. Таким він був і в школі. За ним йшли, на нього рівнялися. Хоч він і був найменшим з трьох дітей (у Руслана дві старші сестри, - ред.) він їх захищав і нікому не давав образити».

У 2014 Руслану було 13 років. Ворожі блокпости стояли зовсім поряд, ще тоді підліток говорив батькам, що так йому хочеться розгромити їх. Він відразу заявив, що не хоче жити в окупації під росією. І вже тоді пообіцяв, що якщо війна не закінчиться, він вступить до лав захисників, як тільки йому виповниться 18 років.

«Коли Русіку було 13 років і до нас прийшла війна в 2014 році, і в нашому регіоні почали підійматися триколори, Руся купив прапор України і разом із батьком, не зважаючи на ризики, встановив НАШ прапор над будинком».

Багато з того, що Руслан робив на підтримку українських військових, батьки дізнавалися випадково. Так, наприклад, якось він попросив тата повезти його з друзями в Краматорськ. Виявилося, хлопці здавали кров для поранених військових. Також він долучався до чисельних проукраїнських акцій.

Загалом він завжди був до всього небайдужим і вимагав того від інших, не міг пройти повз викинуте сміття, прибирав його зі словами, що все починається з кожного з нас і ніхто не наведе порядку в нашому домі, в нашій країні, якщо ми будемо чекати, що це хтось зробить за нас.

«Коли Руслашка влаштувався на роботу і там кожного ранку, о 6 годині, грав гімн України, він все кидав, клав руку на серце і стояв, доки не закінчиться гімн. Всі, хто працював з ним, дивилися на нього з круглими очима».

Вдома в кімнаті юнака було безліч української символіки: прапори, тризуби тощо. Навіть потайки від батьків у 14 років він зробив своє перше татуювання – це був герб України.

Мама розповідає, що побачили татуювання в сторіс в інстаграм, спершу подумали, що це тимчасовий малюнок, проте це виявилося справжнім тату.

Далі було татуювання коловрат – солярний знак древніх слов'ян. Це символ, наділений енергією Сонця. Він вважається одним із найсильніших оберегів. Також було татуювання Одіна – головного бога скандинавської культури. Вважається, що Одіна супроводжували ворони, тому Руслан набив собі і воронів. Є версія, що ворони супроводжували воїнів на полі бою і вказували живим, де тіла полеглих.

Галина Єльцова просила сина не робити такі татуювання до закінчення війни. Та Руслан відразу вирішив, що в полон до ворога не здасться.

«Я йому кажу: «Синочок, не роби такі татуювання, будь ласка, війна закінчиться, хоч всього себе забий ними потім». А він каже: «Мам, якщо ти думаєш, що я здамся в полон, то цього ніколи не буде». Я про це навіть не подумала. А він каже: « Я знаю, про що ти подумала, ти просто боїшся це сказати вголос».

24 лютого

Коли Руслану виповнилося 18 років, він виконав те, що обіцяв, і підписав контракт на військову службу. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення ніс службу на бойових позиціях на Донеччині, а вже за 800 метрів стояли окупанти. 22 лютого 22-го року його направили в Житомир для проходження навчання і підвищення майстерності воїна – Руслан отримав звання сержанта.

«24 лютого він подзвонив нам і сказав, що його не буде на зв’язку близько 5 днів. Ми не знали ні де він, ні що з ним. А 26 лютого, в мене був день народження, я так чекала, що він подзвонить і він це зробив, хоча вже були перебої зі зв’язком. Пізніше розповів, що він тоді був десь під Києвом, де велися запеклі бої. Спали в лісі. Каже, що ноги замерзали так, що з 43-го розміру до 36-го зменшувалися. Загалом, він дуже мало розповідав, не хотів нас хвилювати. Це вже потім ми від хлопців багато чого дізнавалися. Лише коли йому давали коротку відпустку і він зустрічався з племінниками, які також служать, то тоді розказував».

Після оборони Київщини Руслана на три дні відправили до Одеси, а вже звідти на Харківщину. Після того, як бригаду, де він служив, розбили, його направили на навчання до Великобританії, там він отримав звання головного сержанта роти.

«За ними йшли дуже багато хлопців. Коли побратими приїхали на поховання, розповідали, що Руслан – це така людина з великої Літери, що Україна втратила не просто воїна, вона втратила дуже багато чого. Тому що таких людей дуже мало. Чесний, справедливий, мужній. Він взяв у полон не одного окупанта і своїх ніколи не кидав. Хлопці розповідали, що потрапляли в жахливі ситуації, що навіть вже прощалися з життям, а він знаходив способи вивести всіх у безпечне місце».

Саме побратими розповіли історію, яка ще раз показує силу духу і мужність 22-річного воїна. Поблизу Мар’янки з їх підрозділу лишилося лише шестеро воїнів і дві гранати. По них били з усього озброєння, яке тільки могло бути, а відстрілюватися їм не було чим. Вони залягли в басейн і вже готові були підірвати себе, аби не потрапити в полон. Саме в цей момент Руслан написав мамі смс-повідомлення зі словами, як сильно всіх любить. Це звучало як прощання.

Але в останній момент Руслан запропонував чимдуж бігти до найближчої триповерхівки. Вони бігли під кулеметними чергами, але дивом всім шістьом вдалося вижити. Далі вони мали йти до українських позицій, командування обіцяло направити по них авто, та коли вони вийшли, виявилося, що потрапили практично на російські позиції. Та воїнам вдалося не тільки обійти окупантів, а й забрати тіло загиблого та евакуювати одного пораненого українського військовослужбовця.

Руслан вів здоровий спосіб життя, займався спортом. Навіть на бойових позиціях він тренувався, там у нього були гантелі і штанги. Він в землянці облаштував собі місце для тренувань і, коли цю позицію розбили, дуже переживав саме за спортивне знаряддя. Його ж втішали, кажучи, що гантелями точно могло прибити кількох окупантів.

Руслан неодноразово був поранений, та щоразу вертався на фронт до побратимів, не міг довго відлежуватися, не жалів себе. Якось навіть фактично втік з госпіталю, адже знав, що він потрібен там.

Руслан був людиною з надзвичайно позитивним характером. Навіть у найважчі часи він умів знаходити привід для усмішки. З почуттям гумору та відвагою він пофарбував трофейний автомат у рожевий колір і прикрасив його стікером Hello Kitty. Саме з таким озброєнням він неодноразово вирушав на важливі й небезпечні бойові завдання.

На знак пам’яті про Руслана, побратими пофарбували авто, яке дісталося їм від нього, у рожевий колір і наклеїли ті самі стікери.

На щиті і дві могили

Руслан загинув 12 вересня 2023-го під час штурму на Донеччині. Ось як той день згадує його побратим Домінік Веннер:

«Відбили позиції противника, закріпились, і навіть коли снаряд прилетів поруч із ним, і його засипало землею, він піднявся та продовжив тримати рубіж оборони. Противник з флангу, автоматна черга, молодий вікінг загинув смертю хоробрих зі зброєю в руках, захищаючи свою країну і свій народ. Морпіхам під щільним вогнем вдалося забрати героя з поля бою під вечір».

Пізніше побратими розкажуть, що росіяни вже давно полювали на Руслана, адже на його рахунку було багато знищеної техніки і особового складу ворога, багатьох він взяв у полон.

Руслан не хотів засмучувати рідних, ніколи не говорив про смерть, але думав про неї. Після того, як родині повідомили про загибель Руслана, його побратими озвучили його останню волю – він хотів бути кремованим і щоб на пам’ятнику було його фото з татуюванням «коловрат».

Руслана кремували, так як він і заповідав. Поховали з усіма військовими почестями в рідному селі, на рідному Донбасі. Проте, зараз воно є фактично лінією зіткнення, будинок розбитий, та й село загалом стирають з лиця землі.

Побратим Руслана запропонував родині виїжджати і перенести могилу Руслана або в Дніпро, або в Київ. Батьки вирішили, що прах перепоховають у Дніпрі, адже тут живуть його сестри, сюди частіше приїжджають батьки. Та часточка воїна навіки лишиться в рідному краї, адже він народився на Донбасі, боровся за український Донбас і дуже хотів бути там.

«Коли ми його вивозили, щоб перепоховати, у нас зламалася машина. Я питаю: «Синуля, ти що не хочеш їхати звідси?». Лише ввечері ми змогли приїхати в Дніпро. А вночі мені наснився сон, що Руслан ніби як вдома, в селі, говорить: «Поїхали? А я вдома». Тоді я зрозуміла, що ми правильно зробили, лишивши частиночку праху його там».

Галина Єльцова живе пам’яттю про сина. Сили жити далі їй дають доньки, четверо онуків. Руслан свідомо вирішив не створювати сім’ю під час війни, не хотів лишати дружину вдовою, а дітей сиротами, раптом щось з ним станеться. Обіцяв одружитися після, але цьому ніколи на статися…

Для найстаршого, 17-річного племінника, Руслан став справжнім взірцем, він вчив його тому, що знав сам. Той же натомість говорив, що пишається мати такого дядька.

Нагороди

Руслан Єльцов мав багато нагород за доблесну службу:

– медаль «Патріоту Незалежної України» (25.08.21 р.);

– нагороджений відзнакою командира військової частини А1275;

– «Пам'ятний нагрудний знак 503 ОБМП»;

– медаль «За взірець у військовій службі» 1 ступеня (підписаний Залужним, 01.04.22 р.);

– медаль «За взірець у військовій службі» 3 ступеня (підписаний Залужним, 16.05.22 р.);

– медаль «За взірець у військовій службі» 1 ступеня (підписаний Залужним, 25.07.22 р.);

– нагрудний знак «За зразкову службу» (Резніков, 01.05.23 р.);

– нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України» (05.08.22 р.);

– нагороджений відзнакою МО України, медаллю «За поранення» (Резніков, 13.06.23 р.);

– нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня» (30.12.23 р., посмертно, Зеленський).

Честь і слава

Галина Єльцова дякує за підтримку всім побратимам сина, які допомагали і допомагають. Волонтерам, які робили і роблять неймовірне для захисників і щиро вірить, що пам'ять про її сина, який попри свій юний вік, зробив так багато для України, буде жити вічно.

Історія життя Руслана та його портрет увійшли до книги «Наші пам’яті Артема Тимченка» Оксани Шабас. Сім’я Єльцових була знайома з Артемом Тимченко, який ще в 2015 році вирішив боронити нашу неньку. Галина каже:

«Артем – один з тих хлопців, що базувалися у нас в селі в 2015 році, ми з чоловіком, як могли, допомагали 25 бригаді. Один з наших улюбленців був Артем, він завжди відрізнявся від інших своєю чемністю, стійкістю та увагою. Він дуже часто приходив до нас просто попити чай та поговорити. Артем та Руслашка могли годинами розмовляти у нас вдома. Я ніколи не втручалася.  Ці хлопці – справжні воїни та мої сини! Ми втратили не тільки Руслана… І я дуже вдячна Оксані за все, що вона зробила і робить для нас і наших синочків. Завдяки цьому арт-проєкту, присвяченому НАШИМ героям, ми познайомилися з батьками Артема. Оксана часто повторює, що ми не повинні бути самі в горі, тепер я розумію, наскільки це правда. Тепер ми – одна велика родина!»

Для матері героя, Галини Єльцової, ця книга стала не лише знаком памʼяті, а й теплом підтримки у важкі часи. Сім’я глибоко вдячна пані Оксані за постійну увагу, людяність та щире бажання зберегти памʼять про тих, хто віддав життя за Україну.

Якось в одному своєму дописі в соцмережі Руслан Єльцов підписав своє фото: «Молодость во имя блага своего народа». І свою обіцянку він стримав до кінця – жив заради України і загинув за її свободу.

Навіки 22…

Вічна слава!

Читайте також: Пам'яті Дмитра Юденка: Понад усе любив Україну і свою родину

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтави
• #війна