14:20
Пам’яті полеглого захисника Артема Тимченка: «Я знаю, що загину за Донбас»
21 травня 2025, 08:00 0
Три роки тому, 17 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки на Донеччині загинув майданівець, штурмовик, учасник АТО, доброволець, учасник російсько-української війни Артем «Тім» Тимченко із Запоріжжя.
За плечима в Артема численні бойові виходи, участь у воєнних діях на найстрашніших ділянках фронту, а тоді, в далекому 2014 році його, який хотів добровольцем стати до лав захисників України в боротьбі проти російської орди, не взяли до армії через відсутність строкової служби.
Артем безмежно любив тварин, обожнював природу та завжди цікавився історичними артефактами, пам’ятками культури та історією України загалом. Мав золоті руки і, як він сам казав «міг збудувати ціле місто, якщо потрібно». Був щирим патріотом! Завжди шукав щось нове і займався саморозвитком. Ніколи не соромився, що чогось не знає, навпаки, цікавився цим новим і шукав інформацію: чи то мистецтво, чи то зброя, чи то етимологія якихось слів, чи рецепти якихось страв. Про шлях воїна, його дитинство, вибір професії і про те, що дає рідним сили жити далі, розповіла його мама, Надія Тимченко.
Народився Артем у Запоріжжі. Тут закінчив школу. Як розповідає жінка, їх родина була цілком звичайною. Артем і старший на три роки брат Денис росли в любові та достатку, захоплювалися туризмом, разом із сім’єю багато подорожували.
«Влітку ми завжди їздили на море. Крім того, разом зі шкільною вчителькою, хлопці ходили в походи. Обходили всю Хортицю. Вона їх вчила правилам виживання в екстремальних умовах. Згадую один випадок з таких походів. Артем і Денис поїхали з гуртком в Крим. Артем тоді навчався в третьому класі, але він вперто ніс рюкзак, який був по величині, таким же як і він. Попри спеку і вагу, він справився і дійшов до моря, а в таку спекотну погоду треба було пройти чималу відстань…».
Навички виживання в екстремальних умовах одного разу врятували братам життя. Щоправда, батьки про це дізналися лише через роки після події.
«Як і всі діти в ті часи, Артем з Денисом були іноді неслухняні. Хлопці пішли взимку на річку і там провалилися під кригу. Але змогли вибратися, розпалили багаття і сушили одяг, щоб ми, батьки, про це не дізналися. Ось так, дитяче захоплення дійсно знадобилося у реальному житті».
Пізніше, природна кмітливість та вміння швидко реагувати в екстремальних ситуаціях, не раз стане в нагоді для Артема. Але про це дещо згодом.
Артем навчався в одному з українських класів, які лише почали з’являтися серед тотально російських шкіл.
«В школі Артем завжди мав свою власну думку. Постійно її відстоював. Цим він вдався в маму, як-то кажуть. Бо я теж така. Коли він пішов у школу ( це 90-ті роки), в Україні лише відкривалися перші україномовні класи, бо у багатьох школах українська мова все ще була факультативною. Артем вчився в українському класі з початку навчання. Він чудово володів українською, але в побуті ми настільки були вгвинчені в російську мову і виховувались в ній, що й розмовляли, на жаль, нею…А от коли вже «припекло», то й почали розмовляти українською мовою».
Після школи Артем вступив на той час до Машинобудівного інституту (зараз Запорізький Національний Університет Політехніки). Там він провчився півтора роки, але далі кинув навчання, зрозумів, що це не його спеціальність. Почав шукати себе, працював на будівництві.
Згодом, хрещений батько Артема запропонував йому посаду в Поліції охорони, що стало знаковою подією в його житті, після чого Артем вирішив пов’язати своє життя із захистом країни та військовою службою.
Далі був Майдан і підтримка європейського майбутнього країни. З початком 2014 року і початком війни на Донбасі, Артем вирішив вступити у військо разом з батьком.
«Чоловіка не взяли служити, бо він не підходив їм по віку. А Артем разом з іншими хлопцями теж пішли до військкомату, проте Артему теж відмовили, бо він не служив в армії і мав плоскостопість. Примітно, що тоді взяли всіх, крім Артема. Того дня, коли він вперше пішов до військкомату, ми попрощалися з ним і я, зізнаюся, не сприймала це все серйозно. Думала, що все незабаром скінчиться. Коли ввечері він повернувся додому, то розповів, що їх було 18 і його одного не взяли. Я вважаю, що це просто відтермінувало неминуче і вберегло його, дало йому ще кілька років життя. Адже всі ми пам’ятаємо страшні події того року – Іловайський котел, Дебальцево, Донецький аеропорт…»
А вже у 2015 році Артем знову йде до військкомату, проходить підготовку і потрапляє до лав славетної бригади ДШВ 25. Служить там до і після повномасштабної війни на посаді заступника командира бойової машини.
«Артем цілеспрямовано йшов до того, щоб служити на захисті України. Був патріотом і ми його у цьому всіляко підтримували. Ще коли була Помаранчева революція, ми всі разом виходили на мітинги в Запоріжжі, розвішували помаранчеві стрічки по місту. Артем зростав у свідомому та патріотичному оточенні. При тому, що багато людей не розділяли, і може й зараз не розділяють всі ці патріотичні настрої. Навіть серед друзів Артема теж було багато таких, що не підтримували його бажання воювати за Україну. Було багато суперечок з ними, хоча на сьогоднішній момент всі вони загинули, захищаючи Україну».
За декілька днів до повномасштабного вторгнення, 11 лютого 2022 року, Артем був вдома. Це якраз був його день народження, як виявилося, останній.
«Він правдами-неправдами, отримав відпустку і приїхав додому, і ми відзначили його день народження. Це була остання наша зустріч. А вже 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, він був на позиції в Донецькій області. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто говорив, що «все буде 4.5.0, тримаємо стрій». Артем навіть відмовився дати номер командира, на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Звичайно, бойові дії під час АТО носили локальний характер. А вже коли розпочалася широкомасштабна – все було зовсім по-іншому».
На початку квітня 2022 року загинули найкращі друзі Артема – Стас і Сергій. Ця втрата сильно вплинула на нього, Артем дуже переживав, хоча намагався цього не показувати.
У середині квітня, при виконанні бойового завдання в місті Волноваха, Артем з побратимами потрапили в часткове оточення. Частина бійців змогла вийти, а Артем з іншою частиною воїнів залишилися, адже були проблеми зі зв’язком. Та «Тім» зміг вивести побратимів. За цю бойову операцію воїн отримав Орден Мужності 3-го ступеня.
14 квітня вийшов наказ Президента про його нагородження. Артем тоді зателефонував батькам і зізнався, що не очікував такого визнання. За кілька днів Надія зателефонувала синові, запитала, чи «нагорода вже знайшла свого героя». Син пояснив, що це не відбувається так швидко і додав, що тут не до нагород, аби хоч лишитися живим. Це була його остання розмова з мамою і його останні слова, які вона від нього почула.
Надія говорить, що навіть в найстрашніших думках не думали про те, що син зможе потрапити в таку ситуацію, що щось непоправне може статися з ним:
«І він, мабуть, також в це не вірив. Хоча їх били з усіх можливих видів зброї. Тоді, в Авдіївці, їх просто розстрілювали, а відповідати ворогу не завжди було чим».
Буквально за кілька днів, 17 квітня 2022 року, Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Щоправда, батьки про це дізналися не відразу.
«Після 17 квітня його телефон був не на зв’язку. Я не хотіла вірити в найгірше. Кожного дня писала йому повідомлення. Артем попереджав, що може так трапитися, що з ним не буде зв’язку. Ми чекали тиждень, до Великодня. Далі я почала розшукувати його через інтернет, зв’язку з частиною не було. Денис, який на той момент вже служив у Територіальному центрі комплектування, дізнався про те, що імені Артема не було в списку загиблих. Не було ніякої інформації взагалі. З військкомату нам нічого не повідомили. Хоча вони мали цю інформацію вже на наступний день. 17 квітня він загинув, а вже 18 квітня в обласний військкомат надіслали інформацію. А ми до 25 квітня нічого не знали…»
Пошуки через інтернет вивели Надію на хлопців, які були на бойових позиціях і ті пообіцяли щось спробувати дізнатися. Лише вони згодом повідомили, що Артем загинув ще 17 квітня.
Артема поховали у Запоріжжі з усіма військовими почестями на Кушугумському цвинтарі. Також портрет та історія Артема розміщені в електронній книзі пам’яті на Алеї Слави біля Запорозької міськради. Ім’я воїна увіковічене в парку біля Дніпра – там створена пам’ятна інсталяція, присвячена полеглим воїнам, а на деревах дзвіночки з іменами загиблих Героїв.
Наразі родина займається встановленням пам’ятника на могилі Артема. Весь цей час процес відтерміновувався, оскільки Кушугум, де кладовище, – це фактично лінія фронту. З надією на мир і перемогу, нарешті почалися роботи по встановленню пам’ятника.
Мисткиня з Костянтинівки, яка нині живе в Полтаві, Оксана Шабас на честь Артема створила арт-проєкт «Наші», де зібрані історії воїнів, фотографії, намальовані нею портрети та написана поезія про захисників та війну.
Коли Артем загинув, його сторінка в соцмережі не була заблокована. Багато хто не знав про його загибель, тому писали йому вітання до дня народження. Рідні писали їм в особисті і повідомляли, що Артема немає. Так вони почули від друзів та побратимів сина безліч неймовірних історій і слів подяки. Серед них була і Оксана Шабас. Вона розповіла історію їх знайомства і те, що Артем, дізнавшись, що вона малює портрети військових і пише вірші, просив її створити виставку, на яку б він обов’язково приїхав до Полтави.
«Найкращий, чуйний, завжди вдячний, один з найперших, до кого ми прийшли з волонтерською допомогою. Одного разу сказав: «Я знаю, що загину і загину поруч із твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий»», – згадує мисткиня.
Тепер же, його портрет, намальований Оксаною, буде на пам’ятнику, який незабаром встановлять на його могилі. Обіцянку Артема приїхати у Полтаву на презентацію проєкту виконали вже його батьки.
«У 2025 році, коли у Полтаві в будинку культури була презентація проєкту в пам'ять про Артема, ми з чоловіком змогли приїхати. Там зустріли Галину Єльцову, маму Руслана Єльцова, 22-річного воїна, який загинув 12 вересня 2023-го під час штурму на Донеччині. З’ясувалося, що коли Артем ще під час АТО служив в Донецькій області, пані Галина з чоловіком Олександром надавали прихисток і всіляку допомогу воїнам. Руслан, який на той момент був ще зовсім хлопчиком, буквально ріс на очах Артема. І так доля розпорядилася, що вони обоє віддали свої життя за Україну. Я дуже вражена і мені так сумно, що Руслан, такий ще зовсім молодий і такий гарнесенький, позитивний у всьому, загинув».
Надія зізнається, що загибель Артема буквально забрала всі сили, настільки було важко жити далі.
«Це було настільки важко, що моя підсвідомість шукала виходу з цього. Я тоді згадала, що Артем дуже любив пісню «Мальви» (на вірш Богдана Гури, яку у різні часи пісню виконували Софія Ротару, Василь Зінкевич, Володимир Івасюк, Віка Врадій, Оля Полякова, Святослав Вакарчук, Ніна Матвієнко та інші, - ред.) і я почала малювати мальви на білій стіні у під’їзді. І оце мене трішки розраджувало. Потім там з'явилися інші квіти: соняхи, айстри…»
Зараз сили жити далі Надії та її родині дає турбота про старшого сина, двох онуків і збереження пам’яті про Артема.
«Зараз ми живемо заради пам'яті. І поки будемо жити, доти буде зберігатися пам'ять про нього».
Ви можете закинути будь-яку суму на тістечко редакції
Клік по кнопці відкриє форму пожертвування LiqPay
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь