Художниця Оксана Шабас створює портрети захисників: «Я проживаю кожну історію воїна і стаю їх продовженням»

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Художниця Оксана Шабас створює портрети захисників: «Я проживаю кожну історію воїна і стаю їх продовженням»

Фото з особистого архіву Оксани Шабас

Оксана Шабас родом з Костянтинівки, та вже понад 10 років живе у Полтаві. Вона не з розповідей знає про війну, окупацію, «руській мір» і надвисоку ціну, яку платять українські воїни, відстоюючи Україну та відвойовуючи кожен сантиметр рідної землі.

За освітою Оксана Шабас викладачка-перекладачка, ніколи не вивчала професійно напрямок «малюнок», але захоплення образотворчим мистецтвом і бажання вшанувати захисників, перетворилися на проєкт, що складається з 43 портретів воїнів із символічною назвою «Наші». Хтось із них зі щитом, хтось, на жаль, на щиті...

На створення проєкту мисткиню надихнув її друг, військовослужбовець Артем Тимченко, з яким вона познайомилася під час волонтерських поїздок на схід.

«Ця історія почалася дуже-дуже давно. Тоді, ще в 15-тому році, коли я вперше намалювала портрет воїна Петра Полицяка, я ще не уявляла, що все перетвориться в такий проєкт. Просто мені дуже хотілося намалювати героїв, яких я трішечки знала, про яких читала в інтернеті, як пошану і данину тому, що їх вже немає. І надалі цей проєкт зупинився, тому що це були лише 2-3 портрети».

Саме Артем, дізнавшись про творчість Оксани, сказав, що хотів би,  щоб вона зробила виставку, присвячену нашим воїнам, і мріяв про власний портрет також, а він би приїхав у Полтаву на захід. На жаль, цього не сталося.

Оксана Шабас вважає саме Артема ідейним натхненником створення цього проєкту, навіть після загибелі. Воїн загинув у квітні 2022 року, та художниця дізналася про це пізніше.

«У 2023 році, він прийшов мені уві сні і сказав, що настав час зробити проєкт. Саме тоді я дізналася про те, що його більше немає.І з тих самих пір, з зими 2023 року, почалася перша ланка цього проєкту. Вона почалася саме з портрета Артема, який я намалювала на день його народження, 11 лютого 2023 року».

Містика супроводжувала мисткиню і далі в процесі створення проєкту.

«Коли я вирішила, що я все-таки зроблю цей проєкт, я дуже сильно хотіла акцентувати увагу, що це будуть саме хлопці з Донеччини, з мого рідного міста, з Костянтинівки. Чому? Тому що я неодноразово чула, що «твої там не воюють».І це мене дуже зачепило, і я знаю, що мої, тобто наші, ваші, свої, вони всі там воюють. Вони там віддають життя за нашу незалежність, за нашу свободу, за нашу волю».

Далі Оксана написала пост в місцеву костянтинівську групу в соцмережі, де розповіла, що хоче створити портрети військових. У відповідь на пост до неї почали звертатися матері, дружини, рідні, побратими.

«Я почала знайомитися з сім'ями загиблих, або з самими військовими. Але перед тим, як розпочати проєкт, в мене з'явилися два портрети хлопців, які живі, і дай Бог, щоб вони жили вічно. Це Володимир Вірьовкін і Іван Дегтярь. Це хлопці, які лікувалися в Полтаві. В першу чергу я познайомилася з Володимиром. Він неймовірний військовий, неймовірний командир, він саме та людина, яка готова віддати власне життя за всіх своїх побратимів. За станом здоров'я він зараз не може продовжувати службу, але я знаю, що він зі своїми хлопцями, і я знаю, що він їм допомагає кожного дня. І я, як вдячність йому, намалювала його портрет. Потім він познайомив мене з Іваном, який теж приїхав лікуватися у Полтаву. Ми дуже дружні наразі, це ті військові, які завжди мене підтримують».

Так, в доробку Оксани Шабас було перших сім портретів. Але для повноцінного проєкту цього було мало. І мисткиня почала сама шукати героїв.

«Дивилася сторінки про наших воїнів загиблих та живих, особливо з Костянтинівки. І у мене завжди було таке питання –хто? Кого обрати? Я не хочу нікого образити. Всі вони дуже важливі. І тоді на поміч мені знову пройшов Артем. Наприклад, я можу конкретно сказати, що портрет Руслана Єльцова обрала не я. Цей хлопець мені запав в душу одразу. Я читала його історію, трішечки знала про нього, але не наважувалась братися за його портрет.І в один день мені наснився Артем, який стояв поруч, бачив, як я малюю, і просто вказав мені на фотографії Руслана. На наступний день з'явився його портрет, а через тиждень мені написала його сестра, яка побачила в соцмережах портрет власного брата. І так я дізналася про цю родину, ми зараз дуже дружимо, і я цьому рада».

Євген Лось

«Інший портрет Євгена Лося, він теж з Костянтинівки. Цей хлопець, коли загинув, чогось мені так сильно запав у душу. Я багато про нього читала, але не могла знайти вдалу фотографію, щоб намалювати, бо на всіх світлинах він був у повний зріст, я не могла роздивитися його обличчя.І мені так хотілося його намалювати, я не знала про його сім'ю нічого, я не могла знайти ніяких контактів. І сталося так, що теж знову таки уві сні до мене прийшов Артем і сказав: «Зараз час Євгена Лося». Я нічого тоді не зрозуміла, який час, якщо в мене немає фотографій. На наступний день в соцмережі я побачила його портретну фотографію і зрозуміла, що мені його треба намалювати. Потім, через декілька днів, я дізналася, що Євген загинув в той самий день, в який загинув Артем, з різницею в рік.І через п'ять днів мені подзвонили мої батьки, сказали, що насправді знають маму Євгена і вони їй розкажуть про те, що я намалювала її сина. Це насправді дуже вражаюче».

Оксана Шабас фіксує на відео процес створення портретів. Саме тому в її доробку два портрети Артема Тимченка, оскільки перший вона не зняла.

«Якось до мене прийшла ідея, що кожен військовий, якого я малюю, повинен мати якесь маленьке відео, щоб люди розуміли, як саме я створюю портрети. А відео про портрет Артема не було.Я зрозуміла, що це дуже несправедливо, бо це його ідея, і він творить цей проєкт. Я вирішила, що зроблю ще один портрет Артема, який і завершить цей етап проєкту».

Для написання портрету мисткині недостатньо просто мати фото. Вона читає про воїна, знайомиться з його життєвим шляхом, проживає кожну історію.

«На всіх заходах я розповідаю про наших хлопців від себе, не читаючи з листочка. Мені це важливо. Я хочу це доносити до людей так, наче я частина їх сім'ї.Так, наче я представник саме цього хлопця. Тому, коли до мене зверталися безпосередньо сім'ї, коли я просто шукала якісь портрети, мені було дуже важливо знати хоч якусь мінімальну інформацію про хлопців. Чим більше я про них і зараз дізнаюсь, тим більше я розумію, які емоції мені треба вкласти в портрети. В деяких портретах я вклала більше досвіду самих хлопців, більше зморшок, більше суму, більше втоми. І чула від дружин і батьків, що я вловила той стан, який супроводжував останній подих і останній стан хлопців, або так, як вони себе відчували на передовій».

Попри те, що такі заходи супроводжуються сумом і жалем, рідні полеглих воїнів говорять, що їм важко заново переживати цей біль, але в той же час вони відчувають і полегшення, адже загибель їх рідних не була марною, про них пам’ятають і бережуть світлі спомини.

«І таке відчуття, що вони досі живі. Це саме те, чого я хотіла, бо не тільки портрети хлопців, а все моє мистецтво спрямоване на те, щоб ви побачили там щось своє, і завжди живе. Тому я кажу, що проєкт «Наші» — це проєкт вічності та проєкт життя».

Оксана Шабас кожен захід супроводжує авторськими поезіями. Більшість її віршів на військову тематику – про захисників, міста, які страждають від обстрілів, власне її рідне місто та переживання, які супроводжують її, переживання родин, матерів, батьків, які втратили своїх синів.

«Ці вірші я складаю і пишу не за правилами словотвору, а за тим, що конкретно відчуваю в цей момент, і що я відчуваю протягом цих кривавих 11 років війни. Тому дуже багато віршів переплітаються з моїми власними переживаннями та з переживаннями сімей саме цих хлопців, яких я малюю, я про це пишу. Є конкретно вірші, які я присвячую хлопцям. Є вірші, які я присвячую матерям і батькам, є вірші, які я присвячую конкретним дружинам і дівчатам, які втратили своїх коханих. Тому якщо ви читаєте і слухаєте мої вірші, ви повинні зрозуміти, і я напевно можу сказати, що це рядки, вистраждані цими 11 роками війни».

У планах Оксани Шабас видання книги «Наші» пам'яті Артема Тимченка, куди увійшла інформація про воїнів, яку збирали протягом двох з половиною років. Книга наразі друкується.

«Ми цю інформацію збирали від батьків, з соцмереж, від побратимів, фотографії, якісь переживання, мій власний внесок і моє власне бачення кожного хлопця присутня в цій книжці. І знаєте, що дуже щемне в цьому проєкті, що коли ти вже назбирав цю інформацію, а наразі книжка нараховує 425 сторінок, ти розумієш, наскільки це важливо і наскільки ці хлопці стали тобі рідними. Раніше мені казали, що ці воїни стали моїм продовженням, а я вважаю, що це я їх продовження. І я маю за мету проносити їхні історії протягом всього життя. Окремо маю проносити історію Артема, я йому це обіцяла, і цю обіцянку я виконаю».

Про дату та місце презентації книги, повідомимо додатково.

Читайте також: Пам'яті Дмитра Юденка: Понад усе любив Україну і свою родину

Автор: Марина Левчук

• #виставка
• #новини Полтави