Переможниця обласного конкурсу «Вчитель року» Марина Лебідь: «Педагоги в часи війни – супергерої»

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Переможниця обласного конкурсу «Вчитель року» Марина Лебідь: «Педагоги в часи війни – супергерої»

Днями їхніми фотографіями була заповнена вся стрічка у фейсбуці. Вони – це переможці обласного туру конкурсу «Учитель року-2025» з предметів: хімія, технології, історія і зарубіжна література. Попереду на них чекає участь у другому всеукраїнському турі конкурсу «Учитель року», який відбудеться у квітні-травні 2025 року.

А поки педагоги приймають вітання і видихають після  численних випробувань, нам вдалося поговорити з однією з переможниць конкурсу – вчителькою зарубіжної літератури Ліцею № 38 імені Івана Павловського Полтавської міської ради Мариною Лебідь.

Завжди хотіла працювати в школі

Багато випускників педуніверситету розпочинають свій професійний шлях саме зі шкіл, а згодом змінюють фах на дотичні або зовсім кардинально-протилежні. У Марини все було навпаки – її першою робою стала журналістика: ще в університеті писала статті для «Газети по-українськи». До речі, з цією роботою у нею пов’язана курйозна історія: якось заснула на парі ректора через втому, бо пів ночі відписувала матеріал.

«Потім з четвертого курсу стала працювати в обласному молодіжному центрі праці фахівцем з аналізу ринку праці, адже в школі тоді нереально було знайти роботу, хоча дуже хотілося спробувати».

Після закінчення університету і народження первістка Марина знову почала шукати роботу за фахом. Залишала свої резюме в навчальних закладах. Запрошення надійшло від Полтавського політехнічного коледжу на декретне місце викладачем англійської мови. Через два роки під час пошуку нового місця роботи -  отримала запрошення працювати з архівними довідками в освітній установі, але також на декретному місці. Через пів року паралельно почала вчителювати в  38 школі за сумісництвом. Як тільки випала нагода – повністю присвятила себе педагогіці.

Вчитель – це і психолог, і аніматор

«Я інколи надто вже почала захоплюватися роботою. На жаль, як це часто буває, власним дітям менше уваги приділяла. Мені все було цікаво. Це були ковідні часи, коли вчилися працювати дистанційно, використовуючи різні застосунки. Це для мене було нове щось. Але я постійно навчаюся. Навіть в декреті: то курси журналістики відвідувала, пізніше – аніматорів. Учитель не лише навчає, а й командотворець, режисер, мотиватор і, звісно, психолог обов'язково. Тому що треба вміти усе встигати і з усіма взаємодіяти».

Марина зізнається, що іноді така захопленість роботою має і негативні наслідки. Вона не дозволяла собі хворіти, не брала лікарняний і це призвело до того, що в неї розпочалися проблеми зі здоров’ям – як наслідок перенесеного ковіду – тромбофілія (проблеми з судинами). Суттєве погіршення стану сталося після початку повномасштабного вторгнення, коли вона з двома дітьми та свекрухою виїхала до Польщі. Їй потрібно було робити термінову операцію, але, на щастя, польські лікарі погодилися зробити експериментальне втручання.

«Операцію робили в Любліні. Я поїхала туди і не знала, чи прокинуся після неї. Але виглянула у вікно зі шпиталю - і побачила старе місто. І так захотіла пройтися цими вулицями. Дала обіцянку, що обов'язково, якщо одужаю, поїдемо з дітьми до Балтійського моря. Я ледь прокинулася, за мною постійно наглядали медсестри. І коли вони принесли телефон, щоб я могла написати рідним, що жива, побачила дуже багато повідомлень від своїх учнів. Вони не знали, що в мене буде операція, адже нікому не казала, але вони постійно писали, щось запитували, цікавилися, чому уроки в гуглкласі, а не в Meet. І, знаєте, я зрозуміла, що я потрібна, що мене чекають».

Марина Олексіївна, попри досить тяжкий стан, не припиняла проводити уроки, робила це навіть зі шпиталю. Лише, коли лягла на операцію, організувала навчання в асинхронному форматі – тобто надсилала завдання.

«Польські лікарі і пацієнти казали тоді мені, що ми про українців різне думали, а тут ми бачимо, що ми такі щирі і до останнього будемо працювати. Тобто тут уже питання вирішується, чи ти жити будеш чи ні, але я все одно до кінця мала свою роботу виконати. Мене дуже підтримала моя колега, Анжеліка Андріївна. Вона допомогла мені з заповненням паперового журналу. Попри те, що після операції втрачала свідомість, все одно брала і з телефону заповнювала екселівські таблиці, перевіряла роботи, писала колегам. Улітку мені написала заступниця директора  з питанням, чи я буду повертатися додому. За годину мене вже додали у групу вайбера як класного керівника 5-В класу».

Марина Олексіївна найбільше шкодує, що як це часто буває, багато часу присвячує школярам, натомість менше уваги приділяє власним дітям і родині. Наприкінці 2022 року її чоловік став до лав війська і вже більше двох років служить в легендарній 72-й бригаді імені Чорних Запорожців. На жаль, за день до запису інтерв’ю, Сергій Лебідь отримав поранення, хоча наступного дня мав йти у відпустку.

Родину Марини торкнулися і втрати – її двоюрідний дядько П’ятенко Леонід, на жаль, в березні 23-го року загинув на Донецькому напрямку.

«Його автівка підірвався. Він був сапером. І мене це дуже гнітило. Я почала шукати якусь розраду, тому що дуже важко психологічно витримати, адже постійно читаєш новини і стресуєш.  А коли ти максимально себе завантажуєш, то відволікаєшся від тяжких думок. У вересні 23-го року побачила набір від громадської спілки «Освіторія» тренерів щодо курсу «Наздоженемо» для подолання освітніх втрат з мовно-літературної галузі. Я подала мотиваційний лист, анкету заповнила, пройшла кілька відборів - і мене єдину обрали як представницю з  Полтавської області. Ще були вчителі з математики і природничих дисциплін».

На учасників чекало навчання в Києві, а далі вона сама почала проводити тренінги для вчителів. Перші провела у Полтаві, далі була Щербанівська громада, куди долучилися педагоги і з Новоселівської громади. Потім були тренінги в громадах Полтавщини, Київщини і в Чернівцях. Під час заходів у Миргороді, Зінькові і Кременчуці постіійно навчалися в укритті через тривалі  ворожі ракетні атаки. Також Марина провела тренінги на запрошення колег з Луцьку та Володимирі.

Крім уроків та тренерства, Марина Олексіївна веде гурток польської мови. Також педагог пройшла відбір до проєкту «Промоція польської. Мости між Україною і Польщею», у рамках якого пів року навчалася дистанційно, а після відбору 10 днів у польських містах Ланьцут, Жешув і Краків.

Цікавий факт, але Польща стала знаковою країною для Марини Лебідь. У серпні 2024 року вона також пройшла відбір і виграла поїздку на щорічну міжнародну конференцію, яку організовує Фонд Вікімедіа, що проходила в Катовіце. А під час перебування в евакуації в цій країні вона познайомилася із Здзіславою Волак, співробітницею бібліотеки в Лодзі, з котрою проводить «онлайн-містки» – робить прямі включення на уроках, наприклад, під час вивчення польської літератури та на гуртку з полоністики.

Війна накладає великий відбиток на процес навчання

Навчання в умовах повномасштабної війни – це виклик як для дітей, так і для вчителів. Постійні тривоги, тривале перебування в укриттях, відключення світла. До цього додаються стресові ситуації, адже в Полтаві постійно трапляються прильоти, гинуть люди…

«Учителі в нас герої, тому що, наприклад, я пам'ятаю, коли були блекаути, мені доводилося йти до першої міської лікарні, щоб «спіймати» інтернет хоча б якийсь, бо на Огнівці, де живу, ніякого не було. Інколи доводиться проводити уроки в коридорі, на лавці, зупинці або по дорозі, ловлячи зв’язок деінде. Тобто різні умови бувають, до яких ми пристосовуємося швидко».

Діти не можуть не реагувати на події, які навколо них відбуваються: іноді дуже емоційно реагують на твори, які вивчаються на уроках, якщо вони про війну.

«Через твори ти показуєш їм приклад життя, проводиш паралелі з нашою дійсністю. У мене в класі є діти, батьки котрих захищають країну. Один тато моєї учениці поранення велике отримав. На жаль, є класи, де батьки загинули вже. Минулого року одна дев’ятикласниця, котра переїхала до Полтави з Харкова, не прийшла на випускний.  Виявилося, що її тато загинув в харківському видавництві. Є діти, чиї батьки з «Азовсталі - безвісти зниклі чи в полоні».

Марина Олексіївна пригадує, як під час вивчення одного твору, де описується смерть двох братиків, одна дівчинка почала плакати. Виявилося, що її тато помер.

«Треба бути до всього готовим. Ми, з однієї сторони, маємо емпатію викликати. Література, в першу чергу, це про емоції. Тільки вона може бути як позитивна, так і негативна. Але ми дітей повинні готувати до якихось вмінь пережити це, тому що краще це через літературу показати, ніж трапиться в реальному житті, до чого дитина буде не готова».

Нове покоління – нове сприйняття

Вона наголошує, що діти зараз багато творів сприймають по-іншому:

«У нас зараз дуже класні діти. Я ними захоплююсь. Вони можуть висловлювати ті думки, які я собі не дозволяла у свої шкільні роки, боялася. Інколи знаходять у тексті, що я не завжди можу побачити. Вони з іншого погляду дивляться. І я вчуся цього  у них».

Ще один виклик, який стоїть перед вчителями – це заробітна плата, яка, як відомо, не дуже висока.

«Робота вчителем – це важка праця. Усім відомо, що матеріально ти не розбагатієш. Якщо будеш повністю віддаватися роботі, то в тебе не буде часу дуже на родину. На жаль, на своїх дітей не завжди часу вистачає. У мене старший син не дуже добре вчиться. Мені навіть соромно після цього звання дивитися в очі вчителю зарубіжної 16-ї школи. Але я спеціально віддала сина в іншу школу, щоб дитина не відчувала пресу морального від мене. Проте, Максим є моєю опорою і помічником. Він, може, не найкращий учень, але після того, як чоловік пішов служити, старшенький став моєю найбільшою підтримкою. Дуже допомагає з молодшим Матвійчиком: забирає його зі школи, може приготувати їсти. Завжди підійде до мене, обійме, підтримає, запитає, чому сумую чи як почуваюся».

Конкурс і підготовка до нього

Взяти участь у конкурсі Марину Лебідь загітувало керівництво школи: заступниця з навчально-виховної роботи Артюшенко Валентина Володимирівна і директорка школи Тетяна Ярославівна Веркалець. Саме вони наголосили, що бачать в ній потенціал і вірять, що їй варто спробувати свої сили.

«У понеділок 23 вересня почалася реєстрація. А я вирішила, що треба подати у вівторок, бо тоді буде толок. Я зареєструвалася і…забула».

У листопаді розпочалися перші зустрічі, а в грудні випробування. Упродовж конкурсу педагоги проходили тестування зі знань технологій і методів навчання предметів, виконували практичні роботи, проводили майстерки, урок на базі ліцею № 33, презентували дорожню карту творчого проєкту, здійснювали методичний експромт.

У номінації «Зарубіжна література» було 13 зареєстрованих учасників, кількість яких зменшувалася на кожному з етапів. Конкурсні завдання ускладнювалися тим, що проходили в дистанційному форматі та з перервами на повітряні тривоги.

Марина Олексіївна розповіла, що її колеги дуже підтримували. Наталія Володимирівна, наприклад, постійно намагалася нагодувати смаколиками в перервах між випробуваннями, бо часу ні на що не вистачало через інтенсивність і складність завдань.

При підготовці до завдань, вчителька взяла до уваги поради свого колеги – вчителя географії Полтавської школи №20, який став минулорічним переможцем конкурсу на Всеукраїнському рівні.

«У фінальному випробуванні мені потрапила тема, яку я вже давно не викладала. Але, знаєте, це  і на краще. Я не перегоріла цим текстом. Це був твір «Жага до життя» Джека Лондона. У нас був певний час для підготовки. Можна було інтернет ресурсами скористатися. Але я вирішила, що найкраще це те, що я сама зроблю. Вирішила перечитати твір лише о 20.00 год ввечері завершила, а до другої ночі робила презентацію. Вранці прокинулася і зрозуміла, що мені вона не подобається, та швиденько все переробляти. Коли мав бути мій урок - розпочалася тривога. Звісно, почала хвилюватися, що перенесуть на інший день, а я була вже настільки психологічно виснажена, що хотілося вже завершити почате. На щастя, через 15 хвилин був відбій і я змогла провести урок».

До речі, в межах конкурсу всі конкурсанти мали провести урок онлайн для учнів школи, яких вони бачили вперше. Попередні випробування – аналіз поетичного твору, методичний експромт і майстерку - інших учасників була змога бачити, аналізувати і порівнювати, а сам урок уже ні. Щодо результатів у ІІ турі, то бали за всі випробування озвучені лише в кінці.

«Дуже приємно було, коли хтось з учасників, наприклад, Марина Човнова з 5 школи, з котрою до цього не були знайомі, перед другим етапом під час випадкової зустрічі сказала, що вболіває за мене. Після фіналу написала дуже щемного листа на електронну адресу зі словами підтримки. З іншими учасниками не було можливості потоваришувати, адже всі випробування проходили онлайн».

Загалом, Марина Олексіївна зізнається, що в неї було не так багато часу на підготовку, але вона вважає, що це скоріше їй допомогло:  не було вигорання.

«Як вчитель-практик можу сказати, що кожне випробування, насправді, це стерта межа між об’єктивною і суб’єктивною точкою зору. Хтось переміг і став кращим саме у цей момент, але це не означає, що той, хто не переміг, є гіршим. Я, коли йшла на цей конкурс, казала собі про те, що головне, аби не було перед собою соромно. У мене дуже вірили мої колеги. Здається, навіть більше, ніж я в себе».

Поради колегам і майбутнім колегам

Марина Олексіївна говорить, що працюючи в школі, дуже часто стикається з «вигоранням», тому радить брати участь у якихось суміжних з освітою проєктах.

«Якщо ти будеш тільки в школі викладати - швидко «перегориш», тому тут важлива опція постійного підливання в себе якогось «еліксиру молодості». Це можуть бути подорожі, які дуже люблю, читати книги, не відкладати приємні зустрічі на потім».

Своїй любові до літератури, особливо до зарубіжної, вона завдячує своїм вчителям з 21 гімназії - Коноваловій Ніні Ізмайлівні і Жадан Ларисі Миколаївні. Саме вони навчили її любити читати, захоплюватися творами. А також з теплотою згадує викладачів зарубіжної літератури Полтавського педуніверситету.

«Війна змушує нас бути багатозадачними. Багато паперової роботи. Навіть заповнення електронного журналу - це виклик, коли світла немає, «висне» інтернет, обстріли в країні. Серед інших обов’язків – це постійна комунікація: бути на зв’язку з учнями і їхніми батьками. Це вже певна залежність від телефону і чатів. Потрібно постійно перевіряти, відповідати. Навіть у вихідні та в неробочий час іноді телефонують. Часто є вигорання і певне знецінення.  Нас до цього в педагогічному університеті не готували. Проте, якщо ти готовий до всіх цих викликів і не боїшся змінюватися, то отримуватимеш задоволення від своєї роботи!»

Ми в свою чергу зичимо Марині Лебідь та її колегам у всеукраїнському етапі конкурсу успіху і нових здобутків у професійній сфері!

Автор: Марина Левчук

• #конкурс
• #школа
• #новини Полтави
• #Нова українська школа
• #освіта