Пам'яті Дмитра Юденка: Понад усе любив Україну і свою родину

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Пам'яті Дмитра Юденка: Понад усе любив Україну і свою родину

6 травня 2023 року на Бахмутському напрямку загинув відомий громадський активіст із Полтави, ветеран АТО, військовослужбовець 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Дмитро Юденко «Демон».

Звістка про загибель 37-річного воїна сколихнула Полтаву. Дмитро був не просто захисником України і патріотом, він займався патріотичним вихованням молоді, відстоював інтереси громади, завжди був в епіцентрі суспільного життя міста.

«Діма Юденко – видатний син України, який зробив для неї стільки, що важко описати словами, – так написав про свого побратима захисник України Тарас Лелюх. Та за такою принциповістю і навіть суворістю був і інший Дмитро – турботливий син, коханий чоловік і люблячий батько. Вже понад рік три найдорожчі в його житті жінки: мама, дружина  і донька, живуть з болем втрати.

Тетяна Юденко, дружина полеглого Героя, виховує спільну донечку Женю так, як би цього хотів Дмитро і з тихим сумом береже пам'ять про свого коханого, який, без перебільшення, був видатним українцем.

Історія кохання: дружба, що переросла в стосунки

Їх кохання зародилося із дружби в соцмережах в далекому 2014 року. Спочатку це було просто спілкування. Дмитро розповідав про брата Євгена, який загинув в АТО – 21 липня 2014-го бойова машина в якій він їхав із побратимами, підірвалася на фугасі неподалік села Піски на Донеччині. Вже будучи в стосунках з Тетяною Дмитро також став на захист країни, в пам'ять про брата, з яким вони були дуже близькі.

«Я його завжди підтримувала. Спершу ми просто дружили. Пізніше ця дружба переросла у зустрічання. Він був для мене тією самою моєю людиною. Це той випадок, коли ти відчуваєш одразу, що це саме воно – кохання. Це і ставлення, і чесність, і щирість. Діма дуже принципова людина, завжди говорить те, що робить, і говорить те, що думає. Життєрадісна людина, завжди прийде на допомогу, завжди у нього багато ідей. Такий неординарний, цікавий, веселий, щирий, добрий», – поділилася спогадами Тетяна.

Під час АТО Дмитро служив в лавах «Азову». Тетяна приїздила до нього в Маріуполь, тому це місто стало для них знаковим, говорить, що саме тут розквітло їх кохання і пригадує, як змінювалися настрої маріупольців під час АТО. Спершу там не дуже підтримували українську армію, але після того, як росіяни обстріляли центр міста, настрої змінилися – почали більше говорити українською, слухати музику.

Востаннє разом тут були у 2021 році, на річниці звільнення міста від окупантів.

«Ми були настільки вражені красою міста, як воно перетворилося. Настільки там були гарні дороги, асфальт, дитячі майданчики. Все було настільки красиво, з міста просто цукерочку зробили. Ми зайшли в піцерію, в яку ходили ще в 2015 році, а там обслуговування українською, музика теж. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми дуже переживали саме за Маріуполь. Говорили, що після перемоги поїдемо відбудовувати його».

Одруження Тетяни і Дмитра стало логічним продовженням їх стосунків, адже вже наприкінці 2015 року вони вирішили, що мають бути разом завжди.

«У всіх справах ми завжди були разом, підтримували один одного, я з мамою його познайомилась, коли був в зоні АТО, допомагала. Ми бачилися з нею, я підтримувала її, оскільки менший брат Діми загинув теж і їй дуже важко було, дуже тяжко вона переживала».

Донечка – найбільша гордість і слабкість

Новину про те, що стане батьком, Дмитро сприйняв з великою радістю. Адже завжди хотів родину  і дітей. З Женею, яку назвали в честь полеглого брата, Дмитро мав дуже близькі стосунки. Тетяна пригадує, що вони завжди «балувалися»:

«Це його і гордість, і слабкість найбільша. І Женя також дуже любила тата, вони могли побалуватися, повитворяти, що хочеш. У них разом було дуже багато веселих, яскравих моментів. Діма, не зважаючи на активну діяльність і роботу, навчання, намагався щонеділі влаштовувати такий сімейний день, під час якого організовували різноманітні розваги чи поїздки».

Дмитро в цивільному житті любив займатися пайкою різноманітних деталей. 

«Він дуже любив спаювати детальки, у нас була їх ціла коробка, та вона і зараз є. Там дитячі мікрофони, приставки, пульти… Можливо, що це його заспокоювало. І в нього дійсно виходило ремонтувати і давати друге життя, здавалося б безнадійно зламаним речам».

А ще, виявляється, Дмитро був дуже творчою особистістю. Дуже любив малювати і навіть пісні писав свого часу та романтичні вірші.

«Малювати в нього виходило, при цьому, говорив, що його ніхто не вчив цьому. В молодості, ще до війни, він записав декілька пісень в стилі реп. Також пісню присвятив брату».

Ще повоюємо, брате

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родина була у Полтаві.

«Дімі хтось зателефонував і сказав, що в Миргороді вже чутно вибухи, почалася війна і треба збиратися. Він зателефонував на роботу і повідомив, що не вийде. Далі зібрав усіх, зателефонував, хто відвідував заняття «Воросколу» і вони поїхали в штаб Полтавської тероборони».

Дмитро спочатку був у 144-му батальйоні 116-ї бригади Полтавської ТРО. Вони, певний час, були на Харківському напрямку. Потім він інструктував мобілізованих бійців, адже після того, як завершив службу в АТО, весь час займався військово-патріотичним вихованням і інструкторською діяльністю, навчав призовників.

Потім досвідченого воїна запросили побратими, з якими він у 2014 році був в складі «Азову», долучитися до новоствореної і на сьогоднішній день вже легендарної третьої штурмової бригади.

«Діма вважав, відчував, що може бути корисніший там, на передовій і рвався туди, на  самі гарячі напрямки, тому що він досвідчений, він має бойовий досвід. У мирному житті він постійно готувався до цього і завжди говорив, що це не кінець війни. Передбачав, що вона буде продовжуватися ще з більшою силою. Завжди, коли ми приходили до брата на могилу, він говорив: «Женя, ми ще повоюємо і буде ще велика війна».

Дмитро розповідав коханій, що росіяни значно краще озброєні, але наголошував, що українські воїни більш мотивовані, адже захищають своє, стоять за свою родину, за своїх дітей, тому наші військові проявляють неймовірний героїзм, щось видумують, щоб перемогти цю кількість озброєння і ворогів невеликими ресурсами.

Востаннє Тетяна бачилася з Дмитром за сумних обставин – на похованні побратима «Живого», який був для родини не просто другом, а наставником і кумом (Дмитро став хрещеним батьком для його сина). Жінка хотіла приїхати до чоловіка на схід, та він заборонив, аргументуючи це тим, що якщо щось станеться донечка втратить обох батьків.

Останній штурм

Звістку про загибель чоловіка Тетяна отримала до офіційного сповіщення.

«Це був такий неймовірний розпач, безсилля. Просто ти розумієш, що ця подія вже сталася, ти нічого не зробиш. Але ти не хочеш сприймати і намагаєшся якось перекрутити події в голові, думати, як би ти міг вплинути, що б ти міг зробити, що не зроблено, що не так зроблено. І безсилля неймовірне, що все… Це як світ був і він зруйнувався».

В цей момент маленька Женя була поряд і побачила розпач мами. Вона підійшла і спитала: «Мама, скажи мені, тільки чесно, будь ласка, чому ти плачеш?»

«І я не змогла їй сказати неправду, або не сказати, тому що я прийняла рішення, що краще пережити цевідразу, ніж потім ще знайти в собі сили і ще раз це сказати. Цього найвдалішого моменту, щоб повідомити про смерть її тата, ніколи не буде. При цьому вона буде це все бачити, чути, відчувати, буде тільки здогадуватися. Тому я вирішила одразу сказати, і ми з нею обнялися, наплакалися. Діма їй на два роки дарував будиночок з картону. Вона залізла в цей будиночок і там плакала. Ми вирішили, що будемо ночувати у цьому будиночку. Це був наш дотик до тата. Потім на наступний ранок ми прокинулися, готували каву і вирішили, що ми приготуємо її на трьох. Сніданок теж був на трьох. Тому що в нашому житті він завжди присутній, чи фізично, чи емоційно, в спогадах – він завжди з нами».

Дмитро не давав Тетяні якихось настанов на випадок найстрашнішого розвитку подій, єдине, що просив підтримувати його маму.

Зараз Тетяна постійно на зв’язку з свекрухою і дуже поважає її.

«Мама привила їм оцю любов до родини, розуміння, що родина – це найголовніше. Батько був, але він давно виїхав в Сибір на роботу, і мама виховувала дітей сама в селі. Це було дуже складно, приїхати в село з трьома дітьми. І, можливо, це стало таким тригером, стимулом до постійного навчання і самовдосконалення. Мама дуже тяжко працювала все життя, але виховала синів гідними людьми своєї країни, бо вони виросли і працьовитими, щирими, відданими родині. Хлопці такі високі, мужні, а вона така маленька, худенька, але настільки в неї сильний дух, сильний характер. Я захоплююся нею».

Найбільші цінності

У подружжя вже були напрацьовані певні плани по вихованню Жені. Щодо цього вони мали спільні погляди. Тепер Тетяна сама вкладає в доньку все те, що цінував Дмитро:

«Перша цінність – це сім'я, родина. Тобто всіх в сім'ї треба поважати, підтримувати один одного. Сім'я – це найбільша цінність. Сім'я і здоров'я, а не матеріальні цінності. Щось десь впало, розбилось, пошкодилось – це дрібниці, найголовніше, що ми всі здорові, всі разом. Друге – це чесність. Бути чесною і з собою, і з нами. Говорити, якщо щось трапилося, щоби ми могли їй допомогти, в разі чого вирішити такі ситуації. Наступне це, доводити справу до кінця. Якщо ти взявся за якусь справу, то не кидати її займатися. Ну і любити свою країну, пишатися тим, що вона є українкою. По суті, країна – це твій рідний дім. Всюди можна подорожувати, побачити, як воно, але вдома те є вдома».

Дмитро багато своїх знань вкладав в доньку. Вони навіть гралися в тактичну медицину – робили перев’язки, наприклад. На полігон Женя часто ходила з батьками.

Втрату батька дівчинка переживала болісно. У неї, як і у мами, спочатку був розпач, про яких хотілося кричати, руйнувати все навколо себе і на кожному кроці говорити, що боляче, не вірити, не сприймати. Тепер же це все перейшло з прийняттям в такий глибокий тихий сум.

«Ми розуміємо, що це вже сталося, що ситуацію не змінити. Ми раніше чекали, що хтось постукає у двері, або, наприклад, зателефонує пізно ввечері, бо пізно прийти чи подзвонити міг лише тато. Батька їй не вистачає. Коли бачимо, що хтось з татом гуляє, чи в військовій формі, говорить: «Мама, мені не вистачає тата, я сумую за татом, ми б зараз побалувались». І мені не вистачає.  Тому що це  була підтримка, сім'я».

Женя просила маму повезти її на кладовищі. Лише після того, як Тетяна зрозуміла, що вона готова морально і емоційно до цього, вона виконала це прохання.

«Я ніколи не говорю, що тата немає, він завжди з нами, але не фізично, а в думках, там йдемо, сонечко посміхається чи дощик – це тато за нами засумував. Важливо, щоб вона відчувала, що тато її любить. Наприклад, друзі Дмитра чи побратими вітають її з днем народження, чи хтось зателефонував, запитав про неї, чи якийсь там для неї сюрприз передав. Завжди говорю, що тато так турбується про тебе через своїх друзів».

В свою чергу, Женя спілкується у свій спосіб з татом. В їх будинку є куточок, де стоять фотографії Дмитра, його нагороди, колекція солдатиків. Дівчинка кладе туди свої листи до тата, поробки, малюнки.

Тетяна говорить, що донька дуже схожа на тата і зовнішністю і по характеру. І Женя дуже пишається своїм татком, завжди говорить, що буде такою ж як він.

І Тетяна вірить, що це покоління виросте без вірусу «срср», без почуття меншовартості, натомість з гордістю за свою країну!

Ціною власних життів, сотні тисяч військовослужбовців стоять на захисті України.

Саме з цією метою було створено благодійну організацію «Українська фундація «Мрія», яка консолідує увагу суспільства заради підтримки родин та дітей загиблих, полонених та зниклих безвісти військових!

Полтавське обласне представництво «Української фундацї «Мрія» закликає памʼятати кожного, хто боровся за світле майбутнє нашої країни, продовжуючи крокувати шляхом боротьби за свободу. Заради їхньої памʼяті та заради себе.

Посилання на сайт «Мрії» https://mriya.foundation/?

Сторінки Полтавського представництва «Мрія».

https://www.facebook.com/mriyapoltavskepredstavnictvo

https://www.instagram.com/mriya.poltavshyna?%3D%3D&

Головні сторінки Мрії ( Facebook, Instagram)

https://www.facebook.com/mriya.foundation

https://www.instagram.com/mriya.foundation?==

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтавщини
• #Дмитро Юденко
• #війна