Робота за кордоном: як полтавець працював в Угорщині і до чого варто бути готовим. ФОТО

26 лютого, 17:30   1
Вилковий навантажувач у цеху

Наш земляк Іван (ім’я змінене з міркувань безпеки) працював в Угорщині на складі секонд хенду в місцевій компанії. Що обіцяють українцям та з чим стикаються заробітчани, розповів в інтерв’ю.

– Розкажи, як дізнався про роботу?

– Напевно кожен із нас стикався з величезною кількістю реклами про роботу за кордоном, яка манить своїми умовами. Раз по раз міркуєш про це зважуєш усе, аналізуєш і не наважуєшся через купу причин (гроші, сім’я, друзі, страх нового тощо). Дивишся відгуки людей, спілкуєшся із знайомими і однозначної думки нема, бо в кожного своя історія та досвід. А як же там насправді? Що вибрати? Як діяти, якщо все ж вирішив їхати на роботу за межі України?
Одного дня я зважив усі «за» і «проти» й вирушив в оне зі столичних агентств із працевлаштування, які обіцяли роботу за кордоном. Мені запропонували декілька країн і вакансій, найбільш привабливою пропозицією для мене стала вакансія робітника на складі секонд хенд в Угорщині, в славетному місті Будапешт. Я заповнив анкету агентства, де вказав контактні дані та дані свого паспорта і бажану позицію(обирати потрібно із тих, що є в агентстві). Це була осінь 2016 року, мені повідомили про терміни оформлення документів і сповістили про те, що про деталі подання документів у посольство повідомлять протягом 2-3 тижнів.
Час минав я отримав дату і місце зустрічі біля посольства Угорщини в Києві, мені та ще трьом трудовим туристам прийшлось чекати більш ніж 2 години, посередники підготували документи, наскільки я зрозумів наші дані відправили безпосередньо на фірму, що займається сортуванням і продажем секонду. Як виявилося в процесі, документи були заповнені не повністю, і людині яка займала нам чергу і забирала документи з міжнародної експрес-доставки, довелось телефонувати співробітникам у Будапешт і виправляти дані. Потім нас пофотографували в окремому вікні (оформлення візи D), взяли відбитки пальців і відпустили, пообіцявши перетелефонувати і вказати дату виїзду (14 днів з моменту подання документів.

– Що ж було далі? Довго чекали?

– Минуло приблизно півтора тижні і посередник нам сповістили дату виїзду, контакти приймаючої сторони і схему маршруту. Ми, поспілкувавшись між собою в чаті вайбера згуртувалися і придбали квитки в одне купе. Із Києва до Мукачева їхали потягом, потім нас зустрічав знайомий перевізник представника агентства на Mercedes Vito (як я потім дізнався, кешбек з людини на поїздку 10 €) загалом дорога з Мукачева до Будапешту коштувала 30 € за 1 пасажира (але варто зазначити кошти за трансфер швидко повернули по курсу в угорських форинтах).
На кордон під’їхали о 8-ій ранку і вже потрапили в чергу. Окрім нас трьох, що прямували на роботу, були й інші люди, які їхали у справах, хто подорожував через аеропорт Будапешту, хто з туристичною метою. Чекати у черзі довелось хвилин 45, далі – стандартна процедура, перевірка документів і багажу на предмет заборонених речей (історичні цінності, наркотичні засоби, зброя) також санітарний контроль (заборонено перевозити м’ясо, молоко і яйця) і лімітовані товари лікеро-горілчані та тютюнові вироби (не більше 1 л горілки і 2 пачок цигарок повинно бути на 1 людину. Якщо більше – штраф).

В Угорщині дещо пішло не так

Хто і як зустрів у столиці Угорщини? 

– Заїхавши в Угорщину, ми приблизно за 4 години дісталися до столиці. Перше, що насторожило, у обумовленому місці під мостом біля автовокзалу нас ніхто не чекав, зв’язку у роумінгу не було, зробили пару спроб зателефонувати з телефону водія, але номер був вимкненими. Напружившись, ми взяли свої речі і вийшли чекати того, хто зустрічав, на тротуарі, біля доволі завантаженої автомобілями дороги. Через 40 хвилин очікування і нервування приїхав представник фірми на ім’я Вреж, який не намагався пояснити причину свого запізнення, лише щось пробурмотів незрозуміле. А згодом виявилося, що контактна особа і Вреж були зовсім різні люди. Нас одразу привезли в офіс фірми, в промисловому районі Будапешту- Чепель, тут знаходяться в переважній більшості різні виробничі і не тільки підприємства, склади та інше. Нікого не хвилювало як ми, просто зареєстрували в офісі підприємства (звірили наші паспорти з їхнім внутрішнім списком, видали по декілька мішків з мінімумом речей (постільна білизна, штора, килимок біля ліжка, подушка), провели коротку екскурсію по цеху сортування і складу і повезли на квартиру для поселення. Також у дорозі розповіли, що одразу вийти на роботу не можна потрібно буде оформити страховку, податковий номер, прописку і картку (вид на проживання в Угорщині, бо без цього не можна працювати легально).

Побут виявився дещо спартанським замість обіцяного

– Розкажи, які умови проживання, побут заробітчан?

– Як я вже згадував, місце роботи розташоване в промисловому районі і житло винаймати там було достатньо дешево, ніж в інших частинах міста. Дорога від місця проживання до житла на авто – 7 хв, пішки приблизно 15-20хв. Тож наша оселя – трикімнатна квартира з невеликим балконом, маленькою кухнею і такою ж ванною кімнатою, сантехніка застала ще радянські часи, це було помітно з бачка, який постійно тік і ця волога збиралася в жовто-чорну пляму на стіні. А з побутової техніки, яку обіцяли в Україні (холодильник, пральна машина) не було нічого. Вбудовані шафи для одягу були в коридорі та у великій кімнаті, але брудні, полиці стояли окремо від шаф і потребували ремонту. Ліжка були одномісні пружинного типу з повстяним наповнювачем, хаотично розміщені по кімнаті, брудні і на розхитаних ніжках. Із позитивного - квартира оснащена газовою колонкою і гаряча вода була постійно, кожна кімната мала газовий радіатор. Пройшовшись по кімнатах, помітив, що кімната біля кухні була вже заселена двома людьми, які були на роботі. Кухня мала жахливий вигляд – стіл і табуретка, невелика підвісні шафка і мийка з парою полиць.

Щодо холодильника і пралки, ми діставали кураторів близько тижня. Потім вони нам придбали у магазині вживаних товарів ( там виключно холодильники і пралки). 

– Які були ваші подальші дії? Розчарування, звикання?

– Увечері зустрілись у помешканні з колегами, що працювали вже 2 місяці, ті розповіли, що умови суттєво відрізняються від тих, які пропонували в Україні, зарплата відрізняється на 150 € у менший бік, побутову техніку обіцяють і не везуть, тому що немає часу у старшого; для того, щоб зателефонувати потрібно йти до найближчого Макдональдс (10 хв). Почувши цю інформацію, один із наших колег зібрав речі і поїхав в Україну.

– А як вас оформили й ознайомили з фронтом роботи?

– Щодо оформлення – робота офіційна, тож нас возили по усіх установах (банк, державна страхова служба, відділ міграції). Це тривало 3 дні.

Місце роботи

– Розкажи, чим ви займались, які функції виконували?

– Як уже говорив вище, компанія розташована в промисловому районі Чепель, умовно можна поділити на декілька зон: перша – зона сортування, друга – склад, третя – офіс.
Зона сортування – це 8-12 робочих місць для жінок, що розподіляють речі в залежності від типу одягу (верхній одяг, робочий та костюми, дитячі речі, спідня білизна, побутові тканини, шорти-блузки, шерстяні вироби, штани, спортивні речі, футболки, взуття, сумки та ремені).

– А де ж працюють чоловіки?

– Вони є у зоні пресортингу. Саме там попередньо сортується «товар» з великого мішка вагою 150-200 кг за категоріями. Робота чоловіків полягає в тому, щоб переміщувати «товар» із зони пресортингу до відповідного робочого місця іншої сортувальниці. Також збирати відходи та відвозити їх на прес, або у смітник, наприклад, зустрічалися різні речі – простирадла з лікарень з відходами людської життєдіяльності, м’ясо, протерміновані продукти харчування...
У процесі фінішного сортування речі розподіляються за категоріями (люкс, перший, другий, третій сорт та ін) все залежить від пошкоджень, характеру забруднень. Речі збираються у мішки, зважуються і друкується відповідна етикетка для кожного товару. Потім речі потрапляють на склад готової (відсортованої) продукції, у залежності від коду товару мішки розміщують один на одному, щільно трамбуючи їх між металевими конструкціями з труб. Також у складі працюють навантажувачі вилочного типу марки CAT, акумуляторний, та на газу. Як правило вони застосовуються при навантажувально-розвантажувальних роботах та трамбуванні відсортованого товару в секціях. На виробництві є 2 преси: великий для пресування ганчір’я, подушок, перин та інших відходів. Малий – для підготовки замовлень (пакунки – 30-50 кг).

Колектив компанії. Директор змінювався кожного року, також був секретар, бухгалтер, який приходив раз на місяць для нарахування заробітних плат та видатків, менеджер з продажу. На виробництві працювали переважно українці, вірмени та угорці. Загалом середня тривалість роботи на фірмі складала 3-6 місяців, але були і винятки, коли люди працювали по кілька років.

Умови роботи

– Розкажи, яку роботу виконували, умови праці?

– Графік із 7:00 до 16:00 і дві перерви по 30 хвилин (зранку і в обідній час). Ранок починався з реєстрації в табелі обліку робочого часу, потім особисті сумки замикалися у сейфі-шафі біля входу, далі працівники йшли перевдягатися та відносити обід в холодильник на кухню. У залежності від закріпленого місця роботи (виробництво чи склад) співробітники займали свої місця (жінки за столами для сортування, чоловіки біля них, забезпечували вчасне переміщення товару між дільницями та всіляко допомагали). У кожної сортувальниці є норма, у залежності від типу сортувального товару була своя норма обробки і, звичайно, від цього залежить місячна зарплатня. Щодо нарахування зарплатні чоловікам, то перевірити точність нарахування зарплатні було неможливо, реальна лише базової частини (кількість відпрацьованих годин), а от бонусна частина могла відрізнятися суттєво, тому що ніхто не міг конкретно відповісти як і від чого вона залежить (кожного разу це випадкова сума не на користь працівника). Час від часу можна попрацювати понаднормово це оплачується 1000 форинтів на годину (~100 ₴). Також кожному співробітнику. Приміщення складу дуже старе, запилене, багато павутини, вентиляція забезпечується відкриттям вхідних дверей чи воріт, нерідко в речах є кліщі. Один з вилочних навантажувачів працює на зрідженому газу, тому дихати чререз це у приміщенн «дуже приємно». Взагалі технікою безпеки на підприємстві ніхто себе не обтяжував – були протерміновані вогнегасники, якщо захворів – не зрозуміло, де і хто тебе може прийняти (разово возили на обстеження людину до лікаря, але це виняток, а не звичайна практика).

– Чи радив би ти туди їхати? І чи вдалось заробити ту суму, на яку розраховував?

– Не радив би, грошей, які планував заробити, не побачив, значно менша сума. Я не раз підбурював наших, ми з’ясовували, чому отримуємо менше коштів. Нині я воюю з цією компанією  залишаю негативні відгуки про них в Інтернеті. Але багато хто з українців, на жаль, не лишає відгуків, мовляв, мені там було погано, хай й інші обпечуться. Назад я їхав потягом, а дехто автобусами до Ужгорода і Мукачева, потім потяг.

Були ті, хто таки заразився кліщами – шкідники жили в постелі, їх не могли ніяк позбутись. Виводили оцтом, викликали фахівців, але нічого не допомагало. Чим закінчилась історія, полтавець не знає, оскільки поїхав раніше за ту сімейн пару, яка потерпала від комах. Ну і звичайно ж за дезинсекцію вираховували гроші з усіх мешканців квартири примусово.

Робота в Польщі: про відчуття приниження.

Праця в Польщі: понаднормова робота, її відсутність та оплата

Інтерв'ю 26 лютого, 17:30
  • Всього коментарів: 1

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції