Покращена «Укрзалізниця» – очима мами немовляти, дитини з інвалідністю та пенсіонерки

1. >
2. Ситуація >
3. Покращена «Укрзалізниця» – очима мами немовляти, дитини з інвалідністю та пенсіонерки

Фото Вікторії Родічевої

Нещодавно полтавка Вікторія Родічева разом з 13-річною донькою хворою на ДЦП, немовлям та мамою-пенсіонеркою подорожувала з Полтави до Трускавця, Львівської області.

Про те, на скільки Укрзалізниця сприяє і допомагає маломобільним групам населення та власним досвідом Вікторія поділилася з соціальній мережі.

Історія з життя й пропозиції на майбутнє

У травні довелося подорожувати залізницею через усю Україну з дитиною з інвалідністю (ДЦП), немовлям на візочку (якому немає ще року) та матір’ю пенсійного віку. Тому вважаю своїм обов’язком розповісти про відношення ПАТ «Укрзалізниця» до таких категорій населення, щоб попередити на майбутнє для когось прикрощі в дорозі.

Супровід осіб з інвалідністю на вокзалах в Україні існує вже давно й моїй родині багато разів уже доводилося користуватися цією послугою, але вперше подорож «Укрзалізницею» стала справжнім випробуванням і виявилася такою неоднозначною – і вдячність, і обурення одночасно.

Подорожували ми з Полтави до Трускавця й у зворотному напрямку задля проходження реабілітації в Міжнародній клініці відновного лікування (клініка Козявкіна). Моя 13-річна донька з інвалідністю (дитячий церебральний параліч і з вадами зору) потребувала термінової реабілітації. Дитина періодично не могла вільно пересуватися і навіть потребувала іноді знову використання інвалідного візка.

Перед дорогою ми зателефонували до чергових залізниці «Полтава-Київська» й в телефонному режимі домовилися про супровід для нас. Це інвалідний візок для доньки, щоб дістатися до крайнього вагону, який зупиняється далеко (й у не дуже зручному місці) від самого вокзалу, та послуги носіїв для багажу (у нас було дуже багато речей + дитячий візок мого 11-місячного сина). Виїжджали ми 13 травня. Нас, не дивлячись на дощ і пізній вечір, привітно зустріли працівники адміністрації вокзалу, носії допомогли з валізами. Крім того, нас супроводжували двоє поліцейських, які також допомагали в усьому. Важко навіть висловити словами вдячність за таку турботу й допомогу з усіх боків! Величезна подяка!

На превеликий жаль, прямих потягів з Полтави до Трускавця немає. Тому їхали ми з пересадкою в Львові. Звичайно, що працівники «Полтави-Київської» повідомили й Львівську залізницю про наше прибуття та про те, що жінці, яка подорожує з дитиною з інвалідністю, немовлям та літньою жінкою, буде потрібна допомога й у Львові – висадка з вагону, інвалідний візок, щоб дістатися далі, та послуги носіїв для багажу. Але, але, але…

Потяг давно вже зупинився в Львові, але ніхто з служби супроводу так у вагоні й не з’являвся… Ми почали рухатися поступово самі. Потрошку переносити речі до виходу з вагону. Нарешті «догукалися»…. особу в помаранчевій жилетці, яка й виявилася нашим «супроводом». Без інвалідного візка, без візка для багажу... Далі розпочався справжній «треш».

До чоловіка «в помаранчевому» доєднався ще один в сірій формі. На наші зауваження та прохання про допомогу (яку їм заздалегідь замовляли) ми чули, що вони «не медики» (До чого тут це? Ми хіба просили доньку лікувати прямо на вокзалі?!), що вони нічого не знають і т.д. Якщо комусь потрібно написати картину про зневагу до всього людського – її варто було б писати саме з облич цих двох працівників так званого «супроводу» Львівської залізниці. «Руки в боки», ненависть до нас, що «потурбували» їх (на робочому місці то!), презирство в кожному слові крізь зуби й т.д. Привезли вони інвалідний візок для доньки, якось завантажили наші речі… Та поки ми дісталися до чергових вокзалу з їх «допомогою», в нас всіх вже почали здавати нерви.

Далі чергові вокзалу виявилися такими ж «людяними», як і той «супровід». Нам потрібно було дістатися терміново до Приміського вокзалу в Львові (що розташований буквально в 500 метрах від головного вокзалу). У нас було, як ми думали, менше години на пересадку. Замість того, щоб повідомити про зміну розкладу, яка сталася лише напередодні, і що нам не потрібно так поспішати та маємо зайву годину очікування (про що ми, звичайно, не могли знати заздалегідь), працівники вокзалу робили все від них залежне, щоб довести нас до істерики. Жодного варіанту допомоги з їх боку не пролунало. Навіть навпаки. З-під дитини мало не виривали інвалідний візок (при тому, що на той момент вона ледь на ногах могла самостійно триматися). Вислів фігуральний, але, по суті, так і було. Вони, нібито, свою роботу зробили (кинувши нас посеред залу вокзалу), а далі – не їх справа. Вони витратили півгодини на сперечання, хоча за цей час можна було допомогти нам дістатися до Приміського вокзалу й повернутися назад. Їм не прийшло в голову зателефонувати до Приміського та спробувати якось з ними вирішити питання, як нам краще туди потрапити. Спільно та в процесі нормального діалогу можна в будь-якому випадку було знайти прийнятний для всіх вихід. Ми, звичайно, згодні були й заплатити за послуги носіїв і т.д.

Коли вже остаточно довели нас до сліз (в прямому сенсі), вимушена була звернутися до поліцейських вокзалу. Ті без жодних проблем домовилися з Приміським, що нам назустріч вийдуть їх працівники. Але тут, на щастя, виявилася одна нормальна людина серед працівників Головного вокзалу. Один з працівників мовчки, доки чергові та інші носії «чубилися», чому вони не хочуть та не можуть нам допомогти, завантажив наші речі та повів нас до Приміського вокзалу (відмовившись від будь-якої винагороди за це). Величезна йому вдячність, як і поліцейським, які відгукнулися без зайвих слів (хоч врешті їх допомога й не знадобилася).

Працівники Приміського в Львові кинулися нам допомагати одразу, весь час очікування були поряд, посадили в електричку «Львів – Трускавець» і також обурювалися разом з нами відношенням працівників Головного вокзалу. Дякуємо їм за привітність та допомогу!

Вони ж передали інформацію про наш приїзд до Трускавця. Там нас одразу чекав супровід. Допомогли з усім – люб’язно, привітно та без зайвих прохань. Так само працівники Трускавецького вокзалу на зворотному шляху дали корисну пораду, яким поїздом краще їхати, дуже допомогли з посадкою на потяг «Трускавець – Дніпро». Інвалідний візок, носії – все чекало на нас, щойно ми опинилися на вокзалі. Як тут не висловити слова вдячності людям, які охоче допомагають іншим?

На жаль, провідниця того вагону виявилася не такою людяною… Вона дивилася крізь вікно, що чекають декілька працівників вокзалу, щоб допомогти нам завантажитися для поїздки. Бачила на пекучому сонці дитину на інвалідному візку, немовля, мою мати-пенсіонерку (в якої «вибухнула» вена на нозі й знадобилася потім меддопомога). Але не відчиняла вагон для посадки навіть тоді, коли це мало відбутися за розкладом та всі інші вагони були давно відкриті. Лише після того, як не лише ми, а й працівники вокзалу почали виявляти обурення з цього приводу, провідниця згадала про свою роботу (звичайно, що жодним «натхненням» нам якось допомогти там й «не пахло»).

І ось знову Львів 26 травня... І знову, навіть попри попередження адміністрації Трускавецького вокзалу, ніхто не заходить до нашого вагону, щоб допомогти пересісти з потягу на Дніпро на 132-ий потяг до Полтави. На платформі знаходимо «знайоме обличчя в помаранчевій жилетці». Знов таки – без візка інвалідного й без візка для багажу. Знову просимо це надати. Знову все супроводжується кислими, непривітними та навіть ворожими виразами обличчя та висловами з боку «супроводу». А донька потім розповіла, що коли її везли на візку по перону, працівники між собою зневажливо переговорювалися, що «це ті самі, з «Приміського». Ніби вона – не доросла дівчина, яка все розуміє, а якась нерозумна істота, яку вони перевозять, чи меблі.

Потім нас цей «чудовий супровід» кинув під нашим потягом, який щойно прибув. У самому засміченому куточку… До відправлення було ще півтори години, але чудова провідниця Анна сказала, що дозволить нам сісти раніше, враховуючи обставини, щойно прибере у вагоні. Але трішки зачекати, щоб нам допомогти з посадкою, «супровід» не забажав. Тому я, «кремезна» 45-кілограмова жінка, вантажила «всіх і вся» до вагону сама.

А ось прибуття до «Полтави-Київської» стало справжнім «бальзамом для душі». Моя мати навіть не стримала сліз від вдячності та контрасту зі Львовом. Щойно ми зупинилися, як до нас у вагон зайшов справді кремезний носій, який так швидко виніс усі наші важкі-преважкі речі, що ми навіть не встигли дійти до виходу з вагону до цього часу. І там нам одразу допомогли – чекав візок і привітна охайна жінка-працівниця вокзалу. Вони допомогли знайти таксі, яке могло вмістити всі наші речі, завантажити їх. Взаємні побажання кращого і т.д. Настільки приємно було повертатися додому, коли ТАК зустрічають. Величезна подяка «Полтаві-Київській» за приязне відношення й допомогу!!!

«Укрзалізниця» планує витратити мільйони на облаштування вокзалів для людей з інвалідністю… Візьмемо Львів… Дуже люблю це місто, але залізничний вокзал…. Є пандуси та ліфти (мабуть), але жодного разу по приїзду не змогли ними скористатися (а ми були у Львові з півсотню разів)… Деякі з’їзди для «візочників» взагалі зачинені на замок. На пероні висить криво причеплений телефон «для неповносправних» (як називається – так і повісили його). Й невеличкий клаптик більш-менш охайний збоку вокзалу – окремий вхід до залу підвищеного комфорту. А на табличці написано, що туди не можна на візках… Тобто, якщо доля посадила Вас на візок – до підвищеного комфорту вам «зась»…

Як виявилося, з подібними проблемами на вокзалі у Львові стикнулася не лише Вікторія з родиною, а й Валерій Сушкевич, уповноважений Президента України з прав людей з інвалідністю.

Зауважимо, Укрзалізниця у 2018 році витратить на облаштування вокзалів та станцій для людей з особливими потребами 3,16 млн грн – у 2,7 разу більше, ніж торік.

За ці кошти упродовж 2018 року Укрзалізниця планує облаштувати 46 пандусів до пасажирських платформ, входів до вокзалів та адміністрацій, 16 туалетних кімнат, комфортну кімнату відпочинку. Крім того, буде встановлено 14 кнопок виклику чергових працівників для осіб з інвалідністю, розміщено 12 піктограм, 10 інформаційних покажчиків та обладнано 4 звукові покажчики й засоби орієнтування для осіб з вадами зору.

– На вокзалах продовжують роботу групи з надання допомоги особам з інвалідністю, призначені відповідальні працівники для оперативного реагування на звернення та термінового вирішення всіх питань, пов’язаних з організацією їх перевезень. До складу груп входять працівники медичних пунктів, чергові по вокзалах, старші квиткові касири, носії, працівники багажних відділень та інші працівники. Інформація про наявність зазначених груп доводиться до пасажирів по гучномовному зв’язку та візуально на інформаційних стендах та табло, - повідомляється на офіційному сайті.

Вікторія Родічева після такого суперечливого досвіду подорожування потягами наголошує, що жодні кошти не поможуть маломобільним людям почувати себе повноцінно, якщо буде таке зневажливе ставлення від працівників:

– Інфраструктура не працює без людей. Кожен з тих, хто є маломобільним, волів би обходитися без сторонньої допомоги. Але як це зробити, якщо коли навіть існує якась спеціальна інфраструктура – вона зачинена, позначень, де і що не видно, спитати – ні в кого і т.д.?... Люди з інвалідністю, які й так відчувають багато обмежень, також хочуть жити повноцінно й подорожувати. Й не зіштовхуватися при цьому зі зневагою та приниженням своєї людської гідності. Тому розпочинайте, будь ласка, «Укрзалізниця», з того, що проводьте навчання для свого персоналу. І для цього навіть не потрібні мільйонні інвестиції. Адже «людський фактор» здатен звести все нанівець… Але так само люди здатні все й виправити. Було б бажання. І дуже хочу сподіватися, що наступний пост, який я напишу «Укрзалізниці», буде лише про подяки.

Читайте також: Люди з інвалідністю розповіли, що треба змінити в Полтаві, щоб нею стало простіше пересуватися

Автор: Марина Левчук

• #люди з особливими потребами
• #Укрзалізниця
• #новини Полтави
• #поїзд