Від побиття студентів до розстрілів Небесної сотні: хронологія подій на Майдані 2013-2014 у спогадах полтавців

1. >
2. Суспільство >
3. Від побиття студентів до розстрілів Небесної сотні: хронологія подій на Майдані 2013-2014 у спогадах полтавців

Фото – glavcom.ua

20 лютого – одна з найтрагічніших дат в історії України. Протягом трьох годин цього дня 2014 року беззбройних громадян у серці України – на вулиці Інтитутській – розстрілювали силовики. Лави Небесної сотні лише цього дня поповнили 47 лицарів.

За офіційними даними слідства, безпосередньо під час протистоянь із 24 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року, вбиті й поранені 1700 учасників акцій і 1000 працівників правоохоронних органів.

У День Героїв Небесної сотні вшановують 109 полеглих під час подій Революції Гідності.

Ми відновили хронологію подій протягом 94 днів Майдану. Про найбільш знакові моменти розповіли самі учасники революції.

21 листопада. Початок Майдану.

Глава Кабміну Микола Азаров заявляє про призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Журналіст Мустафа Найєм у соцмережі закликає небайдужих зібратися на майдані Незалежності. У Києві відбувається перша акція на підтримку євроінтеграції.

24 листопада. Перше Народне віче, перша кров.

Акції в Києві стають більш масовими. Тисячі громадян збираються цього дня на перше Народне віче. Головна вимога – відставка Уряду на чолі з Прем’єр-міністром Азаровим, прийняття законів про євроінтеграцію. За різними даними, у цей день лише на центральних вулиця Києва зібралися близько 200 тисяч людей. Коли мітингувальники пробують пройти до Кабміну, відбувається перша сутичка з «Беркутом». Силовики застосовують сльозогінний газ, протестувальники – пляшки та каміння.

29 листопада. Саміт у Вільнюсі, резолюція про відставку Януковича.

На саміті «Східного партнерства ЄС», що відбувся у Вільнюсі 28-29 листопада, дива не відбулося – Угоду про асоціацію України і Євросоюзу не підписано. Увечері 29 листопада лідери опозиції звинуватили Віктора Януковича у державній зраді. Євромайдан приймає резолюцію з вимогою президента.

30 листопада. Побиття студентів.

Уночі «Беркут» нападає на активістів, що ночували біля стели Незалежності. Серед мітингувальників – переважно молодь, студенти. Розгін стався близько 4-ї ранку, під час щогодинного виконання Гімну України. Силовики били активістів гумовими кийками, не шкодуючи ні хлопців, ні дівчат. Майданівці, тікаючи від «беркутів», сховалися в Михайлівському соборі. У результаті – 37 поранених, 35 затриманих.

На ранок на майдані Незалежності починають встановлювати ялинку.

Борис Грачов, полтавець, медик Майдану, про побиття 30 листопада:

– Ми ще на початку Майдану говорили, що нам дуже легко далася незалежність. Зараз ми її окупили кров’ю, життями людей. Можливо, саме такі події повинні були відбутися, щоб люди зрозуміли, що таке незалежність, свобода, для чого вони нам дані. Коли ми це відчули на собі (розгін, – прим. авт.), а потім вже вранці побачили на фото та відео, то зрозумів – за це хтось має бути покараний і так далі тривати не може.

1 грудня. Банкова. Сутички біля Адміністрації Президента.

Українці, обурені силовим розгоном студентів на Майдані 30 листопада. 1 грудня в Києві збирається Віче. За різними підрахунками, у столиці – від 500 тисяч до 1 мільйона людей. Зібравшись на площі біля Михайлівського собору, де від «Беркуту» напередодні сховалися студенти, вирушили на Хрещатик, а ближче до вечора – на Банкову до АП. Унаслідок провокацій з боку невідомих учасників протесту, спецпризначенці вдаються до силового розгону.

Травмовані 112 активістів і 45 журналістів. 9 затриманих назвали «в’язнями Банкової». Уже 3 грудня їх судили. Лише 19 грудня Верховна Рада проголосувала за Закон про декриміналізацію учасників протестів.

1 грудня. «В’язні Банкової». Геннадій Черевко, м. Лубни Полтавської області.

Із самого початку слідкував за подіями. Була ще надія на те, що Янукович підпише, хоча вже тоді це видавалося фантастикою.

Коли молодь почала збиратися на Майдані, то планував поїхати на вихідні, теж висловити свою громадянську позицію. А коли прокинувся вранці і почув, що молодь побили, то однозначно сказав дружині, що поїду. У нас же теж донька тоді незабаром мала стати студенткою.

Знайомим пропонував, але вийшло, що в результаті поїхав сам.

На Віче спізнився. Поки дістався до центру, то люди вже порозходилися. Домовився із другом зустрітися вже на Хрещатику, чекав його біля Жовтневого палацу, знімав трохи, саме Яценюк щось розповідав у гучномовець.

Тоді у натовпі почулися вигуки «Банкова! Банкова!», ну я теж пішов туди. Стояв майже спереду. Ні в кого каміння не кидав, вважав це дикістю. Єдине, кричав «Зека геть!», як мені потім «беркутівці» інкримінували.

Ми просто не встигли втекти.

Ситуація змінилися за секунди. Поряд стояв журналіст, здається, з Reuters, то тільки і встиг сказати: «Зараз буде «заміс». Миттєво лави «ввшників» розійшлися, і наперед вийшов «Беркут».

Усі почали тікати. Поки я допомагав чоловіку, якого збили з ніг, мене схопили.

Били, тягали, бачив себе потім на відео, де я лежав. Довго тримали біля Адміністрації Президента. Нас притягли і посадили всіх просто біля ліхтаря. Там теж продовжували бити.

Одному сильно побитому чоловіку викликали лікаря. Медику дозволили забрати лише цього одного. Але він сказав, що забере в лікарню або всіх, або нікого. Певно, цьому чоловіку завдячуємо, що ми опинилися в лікарні. Там нас розмістили у спеціальному відділенні для затриманих. Воно ізольоване, з охороною, для порушників.

Дуже скоро нас перевезли у відділок, потім – судили.

Рани гоїлися довго, але це дріб’язок із тим, що відбувається в країні зараз.

Але й зараз переконаний, Майдан був потрібен. Ми завжди вибираємо своє майбутнє самі.

Геннадій Черевко

8 грудня. Марш мільйонів і повалений Ленін.

Участь у Віче в Києві взяли безпрецедентна кількість людей – більше 1 мільйона. У підсумку – Урядовий квартал блокували. Увечері протестувальники повалили першого Леніна – пам’ятник вождю, розташований у столичному парку імені Шевченка.

На прилеглі вулиці почали стягувати ще більше силовиків.

11 грудня. Перший штурм Майдану.

Уночі з 10 на 11 грудня «Беркут» і внутрішні війська намагаються витіснити мітингувальників з Майдану, знести барикади. і комунальники намагалися витіснити мітингувальників та знести барикади. Майдан вистояв. На ранок у центрі столиці на Майдані кількість учасників протесту збільшилася із 3 до 15 тисяч.

10-11 грудня. Перший штурм. Олександра Сиротенко, м. Полтава.

На той час ми були на Майдані постійно з невеликими перервами. Чергували 8-9 грудня на барикаді на Банковій. Там взагалі було багато полтавців. Під ранок, близько 4-ї години, наш штурмували і відтіснили з тієї барикади, її зайняли силовики. Там теж були розбиті голови: Микола Сагань із Чорнух дуже сильно постраждав.

Після того вже ніхто не чекав штурмів.

Увечері 10 грудня, вже близько 22-ї години, нас змінили і ми знаходилися в готельному номері народного депутата Сиротюка, де був наш своєрідний штаб – відпочити, покупатися.

Хтось із наших підійшов до вікна і сказав, що збираються «космонавти». Ми ще якось посміялися, бо вулиця Банкова, із її неукріпленою барикадою, – це одне, але штурмувати Майдан, який на той момент вже був повністю оточений барикадами, – це безглуздя. Але міліції ставало все більше і більше.

Ми почали телефонувати тим, хто в той час був на Майдані, й попереджати про те, що збирається велика кількість спецпризначенців. Самі теж збиралися.

Спочатку я стояла на мосту над Інститутською, знімала те, що відбувається. Тоді перед першою барикадою в лінію стали народні депутати – взяли один одного під руки і намагалися не пустити міліцію. Але їх відтіснили. Після цього я спустилася вниз до всіх. У перших рядах були наші хлопці, полтавські.

Фото першого штурму Майдану Олександри Сиротенко та Алли Федорченко

Спецпризначенці вже підішли до барикади, намагалися її розвалити, висмикували з натовпу хлопців. У перших лавах ішов «Беркут», били сильно, тих, кого витягували з натовпу, передавали назад. Але запам’яталося, що бійці Внутрішніх військ тих майданівців просто відпускали – хто тікав, а хто повертався знову на Майдан.

Перед штурмом на Майдані було не багато людей. Але коли почали оголошувати і зі сцени про штурм, і бити в дзвони, люди почати просто звідусіль сходитися.

Головна задача була тримати барикаду, щоб її не завалили просто. Виходило, що з одного боку натовп тримає один одного і тисне вперед, тримаючи барикаду, а з іншого боку на барикаду навалюються спецпризначенці.

В якийсь момент, коли перевага була на боці міліції, якийсь чоловік витягнув мене з натовпу і пересадив за паркан, наказавши тікати вгору, щоб мене не задавили.

Коли нас відтісняли, то люди піднімалися по схилу, де знаходиться годинник, і знову намагалися спуститися десь ближче до барикади, щоб продовжувати тримати.

Цей штурм тривав близько двох з половиною годин.

Із наступного дня на Майдані вже ночувало більше людей. Почали укріплювати всі барикади: заливати їх водою, щоб були слизькі, ставити металеві їжаки.

13 грудня. Перший круглий стіл.

Відбувся перший «круглий стіл», у якому взяли участь представники опозиції – Арсеній Яценюк, Віталій Кличко й Олег Тягнибок – та чинний президент Віктор Янукович. Опозиція вимагала відставки Азарова й Кабміну. Янукович на це не погодився, але ввів так званий мораторій на силові дії.

29 грудня. Автопробіг у Межигір’я.

«Автомайдан» влаштовує автопробіг до резиденції Януковича у Межигір’ї. Учасників акції було настільки багато, що колона розтягнулася на кілька кілометрів.

16 січня. Диктаторські закони.

Верховна Рада України голосує за пакет так званих «диктаторських законів», авторами яких були «регіонали» Володимир Олійник та Вадим Колісніченко. Закони значно обмежували свободу зібрань та пересування громадян. Голосування у ВР відбувається з порушеннями, простим підняттям рук.

19 січня. Початок протестів на вулиці Грушевського.

Прийняття законів 16 січня призводить до посилення протестних рухів. 19 грудня оголошують про проведення Народного Віча.

Близько 15.00 мирна акція переросла у протистояння із силовиками на вулиці Грушевського, що завершилася спаленням автобусів спецпризначенців.

22 січня. Перші смерті.

Протистояння на Грушевського тривають. 22 грудня від кульових поранень гинуть активісти Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, знаходять закатованим Юрія Вербицького. Наступного тижня від отриманих поранень у лікарнях помирають Роман Сеник та Олександр Бадера.

19 січня. Початок Грушевського. Євген, м. Донецьк (зараз у м. Полтава).

До того не був на Майдані. Мене це не дуже цікавило: не був прихильником євроінтеграції, мені було байдуже й до Митного союзу. Так, мені не подобалося, що студентів побили, але бажання їхати не було.

А ось коли вже 16 січня прийняли сумнозвісні закони, то це сильно обурило.

Тож їхав цілеспрямовано 19 грудня. Побачив оголошення «ВКонтакте» про немирний протест, подзвонив другу в Одесу. Зустрілися з ним вже в Києві, там до нас приєднався хлопець з Полтави.

Звичайно, ми розуміли, що це небезпечно. Уранці обійшли Майдан, зорієнтувалися, що відбувається. Близько 14-ї години ще нічого не відбувалося. Друг вже пропонував їхати додому, бо нічого не відбувалося. Але через годину ми знову підійшли до місця збору, до стадіону «Динамо». Тоді ще якраз міліція причепилася до автомайданівців, там сталася сутичка. Говорю другу: «Давай не поспішати».

І в цей момент якраз почали стягуватися люди на Грушевського з Майдану. Початок був мирний доволі. Спочатку хтось намагався вести «переговори» з міліцією. А потім почалася штовханина, розхитували автобуси. Після цього події почали набирати обертів: міліція почала застосовувати сльозогінний газ, травматичну зброю, з боку протестувальників полетіла бруківка, вже пізніше з’явилися «коктейлі Молотова».

Запам’яталося, що всі машини, припарковані на Грушевського, попри все пекло, що відбувалося, поступово роз’їхалися практично не ушкодженими. Залишилася лише одна, яка ще довго завивала сигналізацією, потім хтось зламав двері, вимкнув її. Намагалися відштовхнути, але потім просто перевернули, так та машина там і залишилася.

19 грудня був лише початок – постійна ескалація, з обох боків. І майданів ці, і міліція постійно нарощували агресію.

Але не передати те, що відбувалося серед людей: це була суміш агресії по відношенню до силовиків, а між собою – неймовірна підтримка один одного, людей, які бачили перед собою ворога і стали пліч-о-пліч проти нього.

Я був на Майдані пару днів. Повернувся в Донецьк, щоб зібрати друзів і поїхати знову. Але в той момент дізнався, що стану батьком. І більше не їздив.

28 січня. Перша перемога.

Під тиском громадськості у відставку подає Микола Азаров.

18 лютого. Мирна хода до ВР. Початок розстрілів.

18 лютого майданівці вирушають Мирною ходою до Верховної Ради. Їх атакують звезені напередодні до Маріїнського парку «тітушки».

Цього дня майданівці захопили і спалили офіс «Партії регіонів».

Близько 16.00 зупинили рух поїздів метрополітену.

Близько 20.00 Майдан штурмували БТРи, один з яких у результаті мітингувальники спалили. Близько 20-ї години спецпризначенці захопили Будинок профспілок.

19 лютого МОЗ повідомляє про 25 загиблих та понад 800 поранених. 20 лютого Янукович оголосив днем жалоби за загиблими у протистояннях.

20 лютого мітингувальники відтіснили «Беркут» до Жовтневого палацу. Там першого мітингувальника застрелили близько 9-ї ранку.

Міліція і снайпери з готелю «працюють» по майданівцях кілька наступних годин.

18-20 лютого. Розстріли. Небесна сотня. Микола, м. Полтава.

Уперше приїхав на Майдан, коли ялинку поставили, обвішали її прапорами. Уже після побиття. Тоді ж усі поїхали, бо це був шок. Атмосфера була не така, як у 2004 році під час Помаранчевої революції. Відчувалося ще на початку грудня, що ніхто не розійдеться так просто.

18 лютого я отримав дзвінок від друга: «Стріляють, є поранені й убиті». Наступного ранку, 19 лютого, я вже був у Києві. Довго не міг пройти на Майдан, бо крізь барикади нікого не хотіли пропускати самі ж протестувальники, бо було дуже небезпечно.

Пізніше були розповіді про те, що нібито перші почали стріляти з натовпу, а «беркути» начебто витягали своїх поранених багато. Не було цього. Стріляла перша міліція.

19 лютого стріляли із самого ранку, коли я вже був на Майдані. Снайпер вбив хлопця, який просто стояв на оглядовому майданчику біля Жовтневого палацу.

І було зрозуміло, що стріляє ще й снайпер. Адже міліція, так, стріляла в натовп, але не прицільно: не так, звичайно, як стріляли б, якби хотіли просто налякати людей – у повітря. Стріляли в сторону людей, що, зрозуміло, призводило до жертв. Але був і снайпер, який вів по нас прицільну стрільбу.

Я приїхав на Майдан, одягнутий у цивільне і це був плюс. Стріляли передовсім у вдягнутих у камуфляж, у касках, у медиків, які не зняли розрізнювальні знаки, у командирів – людей, які намагалися координувати дії мітингувальників.

Але координації, як раніше, у попередні дні, не було. На Майдані, 19 лютого, який до того штурмували до 2-ї ночі й відтіснили далеко від барикад, панувала атмосфера хаосу.

Як може бути інакше, якщо розстрілюють беззбройних людей. У мою сторону до тих подій ніколи в житті не стріляли, я не знав, як це.

Мені ще вдалося зайти в Будинок профспілок, де до пожежі розміщували поранених. Їх усіх не встигли винести, адже будівля, яку підпалили ззовні, дуже швидко охопило вогнем.

20 лютого на Майдані знаходилося доволі небагато людей. Наша задача була зайняти барикади на Інститутській, через яку вівся вогонь по людях, відтіснити міліцію. У момент, коли раптово вони відступили, то група протестувальників згуртувалася і рушила на барикаду. Обстріл відновився.

По людях працював снайпер. Стріляли у тих, хто ховався за щитами, що, звичайно, від кулі захистити не могли. Стріляли у тих, хто ховався за деревами, – кулі проходили крізь дерева наскрізь. Стріляли по тих, хто йшов витягувати поранених.

Я не зробив тоді багато. Ми витягували хлопців, виносили нижче по вулиці, де нас вже закривали гранітні парапети і сходи «Глобуса», там передавали медикам. Один з імпровізованих пунктів медиків організували біля сцени. «Швидкі» забирали поранених від «Макдоналдса», куди могли під’їхати. Але медиків було не багато, як і засобів для порятунку. Мало, хто знав, як допомагати при вогнепальних пораненнях. Люди помирали за кілька хвилин від поранень у груди, від крововтрати. Не було шансів узагалі врятувати тих, кому снайпер поцілив у голову.

Але ми не збиралися відступати, тікати.

Коли в нас перестали стріляти, нас ще довго тримало відчуття, що це ще не кінець. Постійно чекали на постріл. Тишу можна ножем різати. Думали, що добиватимуть, стягуватимуть війська. І так аж до повідомлення 22 лютого.

22 лютого, коли ми почули про втечу, або ж зникнення, Януковича, то всі видихнули. На коротку мить нас охопила ейфорія. Ні, це не була гучна радість, більше сотні людей вбили. Усі відчуття були притуплені, не було сил, усі не спали по кілька днів. Але ми видихнули, перше відчуття – це те, що нас сьогодні вже вбивати ніхто не буде. Багато плакали.

Якби не війна з Росією, що почалася фактично, ще коли тривали розстріли, не було подій у Криму, на Донбасі, то за ці п’ять років ми мали б набагато більший прогрес. Майдан дав великий поштовх до розвитку суспільства.

Винні

– Сьогодні, в день 5 річниці кривавих подій, я можу твердо сказати: слідство встановило не тільки 66 осіб виконавців, які підозрюються у вбивствах ( з них 46 – втекли в РФ, решта – під вартою). ГПУ цього року фактично завершило слідство про тих, хто віддав злочинні накази, що привели до вбивств і поранень на Майдані, – написав на своїй сторінці Генпрокурор Юрій Луценко. – Комісія експертів і залучених фахівців на підставі 988 томів матеріалів слідства прийняла висновок, що загибель та поранення учасників мирних зібрань на Майдані знаходиться в прямому причинному зв’язку з рішеннями і діями екс-президента Януковича, екс-голови СБУ Якименка та його підлеглих Тоцького, Ганжі, Потієвського, Щеголєва, екс-міністра внутрішніх справ Захарченка та його підлеглих Шуляка, Конопляника, Миколенка , Міністра оборони Лебедєва, екс-начальника Генштабу Замани.

Автор: Ольга Матвієнко

• #Майдан
• #Революція гідності
• #Небесна сотня