Професія снайперка: Друга світова війна й сучасність

1. >
2. Суспільство >
3. Професія снайперка: Друга світова війна й сучасність

Фото – tvc.ru

Історія – досить відносна річ. І ті, кого вчора вважали захисниками чи захисницями Батьківщини, завтра можуть стати її ворогами або просто залишитися забутими. За іронією долі, завдяки тому, що зараз активно говорять і пишуть про сучасних українок на війні, червоними плямами на білій канві історії проступають імена жінок, які боронили рідну землю в часи Другої світової й чий внесок не оцінили належним чином до сьогодні.

Тоді

Про найуспішнішу снайперку у світовій історії – українку Людмилу Павліченко – знову заговорили після виходу стрічки «Битва за Севастополь» («Незламна») 2015 року. 309 вбитих нацистів, серед яких – 36 снайперів,особиста трагедія на фронті та світова слава, але, як не дивно, про цю героїчну жінку нам не розповідали на уроках історії.

Людмила Павліченко, яка була родом з Білої Церкви Київської області, цікавилася планеризмом та стрілецькими видами спорту ще в студентські часи. Коли розпочалася війна, дівчина в Одесі завершувала дипломну роботу та проходила навчальну практику.

Почувши по радіо оголошення про початок війни, студентка історичного факультету Київського університету вирушила до військкомату. Там на неї скептично поглянули й сказали, що медиків призиватимуть пізніше. Пояснень, що вона не медик, а снайперка, ніхто не хотів чути. Але вже через п’ять днів вийшов наказ про призов випускників снайперських гуртків, тож Павліченко склала присягу 28 червня.

Людмила брала участь у прикордонних боях у Молдавській РСР, в обороні Одеси й Севастополя.

У грудні 1941 року під Севастополем вона познайомилася з Леонідом Киценком. Він теж був снайпером. На завдання вони ходили вдвох. Незабаром Леонід і Людмила подали рапорт командуванню про укладення шлюбу, однак у березні 1942-го їхня позиція потрапила під мінометний вогонь, і молодшого лейтенанта Киценка смертельно поранили. Людмила сама винесла тіло коханого з поля бою й зуміла дістатися до своїх. Втім Леоніда не вдалося врятувати, травми були не сумісні з життям.

     Після оборони Севастополя на снайперському рахунку Людмили було 309 вбитих нацистів. Невдовзі їй присвоїли звання Героя Радянського Союзу та запросили до США, де снайперка спричинила чималий фурор своїм приїздом. Слава про незвичайну жінку, яка влучно стріляє й має солідний снайперський рахунок, швидко ширилась серед американців. Зарубіжна преса дала Людмилі прізвисько – «Леді смерть».

Павліченко виступала перед Міжнародною студентською асамблеєю в Вашингтоні, Конгресом промислових організацій (CIO) у Нью-Йорку, але багатьом запам’яталася своєю промовою в Чикаго:

– Джентльмени, мені двадцять п’ять років. На фронті я встигла знищити 309 фашистських загарбників. Вам не здається, джентльмени, що ви надто довго ховаєтеся за моєю спиною?...

Тодішній президент США Франклін Рузвельт запросив її на прийом, а його дружина Елеонора запропонувала Людмилі подорож країною. Павліченко побувала в Міннеаполісі, Денвері, Сіетлі, Сан-Франциско тощо.

Після повернення з-за кордону через тяжке поранення Людмила більше не могла воювати. Але навчала інших стріляти – служила інструктором у снайперській школі «Вистріл». Після війни закінчила університет, жила й працювала в Москві, була посланницею миру та доброї волі.

Попри те, що зараз лунають закиди, що досягнення Павліченко значно перебільшені й що радянська цензура приховувала її промахи, ми можемо порівняти результативність Людмили, наприклад, зі снайпером Василем Зайцевим, який під час Сталінградської битви знищив 225 солдатів ворожого табору.

Павліченко і зараз залишається найкращою серед жінок-снайперів у світовій історії.

«Вона перемогла в усіх своїх війнах. Як солдат, як дипломат і як жінка», – сказала свого часу Елеонора Рузвельт.

Зараз

На жаль чи на щастя, Майдан та російсько-українська війна багато змінили в нашій державі. Але безперечний успіх – це те, що ми знаємо героїнь сучасності, які боронять територіальну незалежність та суверенітет нашої країни. Завдяки фільмам «Невидимий батальйон» Марії Берлінської, «Вона та війна» Марії Кондакової, книзі «Дівчата зрізають коси» Євгенії Подобної, проект ветеранська дипломатична місія«Амбасадор» імена українських бійчинь відомі в нашій державі та поза її межами.

Одна з таких відчайдушних дівчат – Олена Білозерська, якій на війні доводилося бути і снайперкою, і артилеристкою.

До початку бойових дій на Сході Олена десять років працювала журналісткою. Жінка вирушила на фронт доброволицею навесні 2014 року. Спочатку вона служила в ДУК «Правий сектор». Згодом, коли від нього відокремилась Українська добровольча армія на чолі з Дмитром Ярошем, – пішла в УДА й була там снайперкою.

З 2018 року Олена Білозерська – офіцер Збройних сил України. Зараз вона служить командиром взводу самохідних артилерійських установок у 503-му окремому батальйоні морської піхоти, військове звання – лейтенант.

Трохи стріляти Олена вміла ще до війни, бо цікавилася військовою справою, а вже під час бойових дій навчалася в досвідчених старших товаришів-снайперів.

Під час війни Олена Білозерська закінчила офіцерські курси при Національному університеті оборони України та отримала військово-облікову спеціальність «артилерист».

Снайперів називають богами війни, але водночас це досить сумнівна перевага. Їх не беруть у полон – відразу вбивають. Пані Олена каже, що стати снайперкою – було лише на перший погляд відчайдушним кроком. За її словами, усе логічно:

– Ідеально врівноважений темперамент і погана, порівняно з молодими хлопцями, фізична форма. Тобто бігати на штурм у важелезному бронежилеті я не можу. А лежати й вичікувати ціль – скільки завгодно, – розповідає учасниця АТО (ООС).

Попри те, що робота снайперки вимагає конфіденційності, Олена Білозерська – публічна особа. Вона ніколи не боялася показувати обличчя, називати справжні ім’я та прізвище, не надто переймаючись своєю безпекою.

– Я на своїй землі, хай мої вороги бояться. По-перше, я була активісткою українських військово-патріотичних рухів ще задовго до війни, і мене добре знали російські й місцеві ватники. Тож навіть якби я на фронті була медиком і потрапила в полон, мене все одно назвали б снайпером і засудили щонайменше на 20 років, тож втрачати мені немає чого. По-друге, мій снайперський досвід припадає на службу в добровольчих підрозділах, які не влилися до офіційних силових структур. Я воювала неоформленою, офіційно мене вважали цивільною людиною. Тобто, якби не викладала постійно в Інтернет фото й відео про свою роботу, згодом мені було б складно довести, що я взагалі була на фронті й воювала, а не, наприклад, займалася мародерством, – резюмує військова.

За своєю зброєю жінка завжди доглядала сама й каже, що не знає жодного снайпера чи снайперки, кому б допомагали це робити.

– Якщо тобі до рук потрапляє новий прилад і ти не вмієш ним користуватися – консультуєшся, звісно, але не більше того, – каже Олена Білозерська. 

На думку снайперки, у її професії найскладніше – опинитися в потрібний час у потрібному місці.

Те що жінкам складніше за чоловіків впоратися на війні зі своїми емоціями, – абсолютний міф, переконана Олена.

– Звичайно, не всі, але жінки на передовій в екстремальних умовах зазвичай дуже сконцентровані, у них немає сліз чи істерик. А загалом це не питання статі. Кращі ті, хто має відповідний для цієї роботи темперамент. Снайпер може мати недосконалий зір (це компенсується оптикою), у нього навіть можуть тремтіти руки (це усувається наполегливими тренуваннями), але якщо немає спокійного, впертого, незапального, недратівливого характеру, якщо людина непосидюча – нічого не вийде, – резюмує бійчиня.

Якщо раніше снайпер мав швидко подумки прораховувати метеодані, швидкість руху кулі зі ствола та ще багато нюансів, то зараз, за словами Олени, такі речі визначає балістичний калькулятор.

– Тобто емоції, навіть якби й були, не грали б жодної ролі. Тут, скоріше, доречно казати про азарт під час появи цілі, через який може посилитись серцебиття, а це інколи погано впливає на моторику пальця на спуску і, відповідно, на влучність пострілу, – каже снайперка.

Олена Білозерська розповідає, що обличчя в перехресті прицілу – це картинка з кіно, на реальній війні доводиться працювати по силуету.

– Зазвичай складно роздивитися не те що риси обличчя – навіть зріст і габарити супротивника. Жодного спеціального налаштовування не треба, побачив ціль – вистрелив, а якщо не встиг або не влучив – супротивник лишився живий і завтра, можливо, встрелить тебе або когось із твоїх побратимів, – говорить військова. – Працювати в артилерії набагато страшніше, адже помилка в розрахунках чи в елементарному наведенні може призвести до втрат серед своїх або цивільного населення. А від дій снайпера люди з твого табору гарантовано не постраждають.

Загалом до жінок-снайперів чоловіки на фронті ставляться нормально. Ще 2014-го року, коли Олену Білозерську бачили на передовій зі зброєю, її запитували: «Ти медик чи снайпер?», адже це були найпоширеніші жіночі фронтові професії.

Але все-таки протягом служби військовій доводилося стикатися з відверто упередженим ставленням представників протилежної статі.

– Чоловіки, буває, погано ставляться до самого факту участі жінки у бойових діях, не важливо у ролі кого. Траплялося, що мене не пускали, не брали на розвідувальні виходи, намагалися прогнати з передової. Всяке було. А зараз до жінок на бойових посадах усі вже звикли. Значною мірою це сталося завдяки ініціативі «Невидимий батальйон», з якої зараз народився жіночий ветеранський рух. Дівчата з цього проекту примусили можновладців переглянути законодавство – відтепер майже всі посади в армії, зокрема й моя – командир взводу в артилерії, відкриті для жінок.

Грубих проявів чоловічої уваги Олена Білозерська за час військової служби не пригадує. Каже, що це в принципі неможливо, бо з самого початку війни воює пліч-о-пліч зі своїм чоловіком.

Історія змінюється. Улітку 2016-го міністерство оборони України розширило перелік військових посад, на яких можуть працювати жінки. Уже на початку цього року віце-прем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе під час участі в панельній дискусії Українського дому в Давосі повідомила, що 10,6% Збройних сил України – жінки. Це дуже близько до середнього показника армій НАТО, який становить 10,9%.

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews

Читайте також Ветеранки АТО відвідали штаб-квартиру НАТО в Брюсселі

Автор: Наталка Сіробаб

• #новини Полтави