Полтавець побував в одній із найбільших гірських країн світу

1. >
2. Суспільство >
3. Полтавець побував в одній із найбільших гірських країн світу

Кольрові гори Паміру. Фото надане Ігорем Сердюком

Викладач за професією, історик за покликанням, турист за станом душі – полтавець Ігор Сердюк неодноразово розповідав про свої мандри малодоступними куточками країн, від яких захоплює подих.

2016 року він у команді одеських та київських туристів побував в одній із найбільших гірських систем світу – Памірі. Подорож Киргизстаном, близько 160 кілометрів Заалайським хребтом і сходження на одну із найвищих гір Центральної Азії – про все це мандрівник розповів газеті «Коло».

Подорож планували більше півроку

Похід, у якому побував викладач Полтавського національного педагогічного університету Ігор Сердюк, має п’яту категорію складності (найскладніша – шоста). Така подорож вимагає тривалої підготовки, у яку входить і планування маршруту, і тренування, і збір необхідного спорядження, продуктів, речей.

Відтак туристи запланували похід ще в січні, а у дорогу вирушили наприкінці липня. Ігор Сердюк єдиний представляв Полтаву. Інші п’ятеро учасників – представники відомого одеського тур клубу «Романтик» та київського «Університет». Тимур Галімов, відомий одеський турист, майстер спорту, очолив експедицію. Варто зазначити, що учасники походу до цього не були знайомі.

– Коли з’явилася ідея піти по Заалаю, то почали списуватися, за порадами знайомих туристів, хто б погодився піти, хто має відповідний досвід. Уже потім влаштували пробний тренувальний виїзд на скелі Южноукраїнська. Команда у таких походах дуже важлива, бо хочеться дивитися на красиві гори, а не думати постійно, що не можеш покластися на напарника Нам у цьому випадку дуже пощастило, – зазначив Ігор Сердюк. – Дотримали й гендерну рівновагу – у групі було двоє дівчат. Хоча багато туристів кажуть, що це робить команду слабшою, бо в дівчат і витримки менше, і рюкзаки легші. Але учасниці нашого походу це твердження повністю спростували.

У середньому кожен учасник ніс рюкзак вагою до 30 кілограмів. При цьому намагалися якомога зменшити вантаж.

На основну частину маршруту зробили продуктову розкладку, і завгосп знав, що учасники будуть їсти, наприклад, на обід 11 дня походу. Усе прораховували по грамах і калоріях на людину. У середньому – по 600 грамів їжі на людину на добу (враховуючи вагу бензину для пальника). Усі овочі, м’ясо сушили, сублімували, пакували. Потрібно було лише дістати, висипати вміст пакету в скороварку – і готово.

Кількість і вагу спорядження теж уважно прораховували та розподіляли на всіх учасників – шукали легшу мотузку, легші карабіни. Щоб не нести зайву вагу, із особистих речей навіть бірки зрізали.

Уже на місці вирішували проблему із водою. За словами Ігоря Сердюка, складнощі із цим на Памірі лише на підходах, адже річки, спускаючись з гір, несуть багато мулу, тальку, вапна. Тож трапляються ріки червоного, білого кольору. Вище, на льодовиках, із водою простіше – або топиш сніг, або набираєш талу воду вдень.

Звичайно, протягом походу вага рюкзаків ставала дедалі меншою. Проте є речі, якими не можна знехтувати. Наприклад, несли аптечку вагою два кілограми, якою, на щастя, не довелося скористатися.

160 кілометрів та семитисячник подолали за 26 днів

Серед критеріїв, за якими оцінюють категорійність походів, – довжина маршруту і певна кількість перешкод на шляху. Похід 5 категорії має протяжність 160 кілометрів. Саме таку відстань подолали туристи по Заалайському хребту Паміру, завершивши мандрівку сходженням на одну з найвищих вершин Центральної Азії – пік Леніна (7134 м).

Ігор Сердюк зазначає, що сходження на гору було значним, але необов’язковим доповненням походу. Адже у гірському туризмі головними перешкодами вважають гірські перевали.

– Часом видається, що у таких походах найвища вершина перекриває собою все, що вона найважча, але основна технічна робота – подолання льодопадів, розплутування системи тріщин на льодовиках, пошук проходу між ними, а потім подолання перевалів.

Нитка маршруту постійно блукала із таджицької та киргизьку сторону. Киргизький бік хребта дивиться на Алайську долину, яка нагадує величезну пласку тарілку.

– Це величезна сорокакілометрова, рівна, як стіл, долина, напівпустеля, де зустрічається рідка трава, стоять традиційні юрти, де випасають овець і корів. Із таджицького боку відкривається величезна гірська країна, де не видно слідів людини, де ще й досі безліч неходжених п’яти- і шести тисячників, які на карті вони підписані за номерами. Висота багатьох вершин не виміряна точно. На перевалах, виміряних у 80-х роках за барометричним принципом, сучасний GPS показує відхилення у кілька десятків метрів. Автономність, коли немає звідки чекати допомоги, накладає певну відповідальність і потребу робити все якомога надійніше, – наголосив полтавець.

– Похід почався із висоти у 3,5 кілометра. На четвертий день піднялися на «розминочний» перевал Мінджар (5044 м), висотою трохи більше кавказького Казбеку. Кожного дня долали в середньому по 10 кілометрів. У тому числі піднялися на два неймовірно красивих перевали – Либідь і Київська Русь, які вперше колись подолали українські туристи. Щодо складності перевалів, то, для прикладу, на спуску з перевалу Дзержинського довелося провісити 30 мотузок по стіні у 1700 метрів. Спускалися вже вночі, але пройти його потрібно було, бо ночувати там ніде через небезпеку сходження лавин. При підйомі на перевал Либідь провісили стіну в 700 метрів, це 14 мотузок. У гірському туризмі, де альпініст місцями пішов би ногами, треба вішати мотузки, бо йдемо маршрут наскрізь із важкими рюкзаками, в яких їжа, намети, речі, що забирає свободу маневру, вимагає обережності.

Звичайно ж кожен похід – це не тільки важка фізична робота, а й насолода від побаченого.

– Памір – дуже красивий. Навіть не дивлячись, що рослинності майже немає, вражає сам колір гір. А Памір дуже кольоровий. Флору цього краю не можна назвати багатою. Звичайно, ботанік може сказати, що там тільки примул сорок видів, але необізнаному туристу важко оцінити це. І навіть попри бідність рослинного покриву, є на що подивитися. Взяти лише оспіваний у легендах едельвейс, – розповів Ігор.

Не менш цікава фауна Паміру. Звичайно, мандрівники сподіваються побачити окрасу гір – сніжного барса, проте ці тварини дуже полохливі. Натомість байбаки охоче позували перед фотокамерами.

Пік Леніна – це бренд і сторінка історії

На 20 день походу туристи вийшли у міжнародний альпіністський табір, який знаходиться у підніжжя піка Леніна і звідки стартують групи на сходження.

Базовий табір знаходиться на висоті 3,5 кілометра. Потім за день відбувається перехід у перший проміжний табір на висоті 4,4 кілометра, де також стоять стаціонарні намети, є їдальня й душ. У кого є гроші, і хто заплатив їх туристичній фірмі, може всім цим скористатися. Навіть вантаж за тебе понесуть, щоправда коштуватиме це до 4 доларів за кілограм.

Другий проміжний табір знаходиться на стіні гори на висоті 5300 м. Схил у цьому місці прозвали «сковорідкою», бо вигнутий, як лінза, і вкритий снігом і льодом схил відбиває палюче сонце більшу частину світлового дня. Сонце палить усе живе, топить сніг, і всі стараються цю «сковорідку» проскочити до обіду, починаючи шлях о 4-й ранку, а то й раніше.

Далі з цього табору йде шлях на відкриту всім вітрам вершину Роздільну, яка знаходиться на 6100 м. Там розташований третій табір. Уже звідти по довгому майже пологому гребеню піка Леніна починається шлях до вершини. На цьому відрізку лише одне порівняно круте місце, так званий «ніж», де через необережність альпіністи зривалися вниз по кілометровому схилу до «сковорідки».

– Головні перешкоди на таких вершинах – холод, вітер і необхідність після важкого підйому вгору щось робити. Приходиш, ставиш намет, топиш сніг, готуєш їсти. Не спиш до 11.00-12.00, а о 2-й годині вже починаєш збиратися в дорогу далі. При цьому на такій висоті і в такому режимі важко виспатися, відпочити взагалі, – поділився враженнями полтавський турист.

Під вершиною Леніна знаходиться плато Парашутистів, де колись висадили десант – радянська мілітарна спроба, яка завершилася загибеллю частини підрозділу.

– За плато починаються гряда пагорбів, які ти минаєш один за одним і постійно здається, що ось-ось вершина. Це дуже виснажує морально. Хоча наша група зайшла в нормальному темпі, вийшли із третього табору о 4-й ранку і були на вершині о 12-й. Сама вершина – це складений із каміння тур, на верхів’ї якого стоїть бюст Леніна.

Навколо назви піку й досі точаться суперечки.

– Для тотальної більшості альпіністів, туристів з різних країн сама постать Леніна, як історичного діяча не є знаковою чи значимою взагалі. Більше того, багато хто із них взагалі нічого про нього не знає. Пік Леніна, для тих, із ким спілкувалися під час сходження, – це, перш за все, історія і бренд радянського альпінізму, який свого часу був одним із найпотужніших у світі й задавав моду. Ця історія сповнена досягнень і драм, як то трагедія, коли в один день загинула вся жіноча збірна Радянського Союзу з альпінізму. Чи історія із висадкою парашутистів, чи загибель сорока людей у лавині на «сковорідці». Люди йдуть на цей пік, який домінує над тим районом, докладають надзусиль, і вони почасти, навіть радіють, коли бачать блискучу лисину, але не тому, що це «вождь пролетаріату», а тому, що це означає – ти на вершині. Після повернення додому мене напівжартома запитали, а ось ти сходив, а чому там досі стоїть Ленін. Вважаю, що це перш за все справа виключно Киргизстану і Таджикистану, як суверенних держав).

Доступний-недоступний Киргизстан

Українські туристи під час мандрівки мали змогу познайомитися із самою країною Киргизстаном. Щоправда враження від цього знайомства у полтавця неоднозначні.

Прилетівши до столиці Киргизії Бішкеку, туристи пересіли на літак до «південної столиці» – міста Ош.

– Ош називають ще воротами Паміру, і звідти стартують туристи. Із цього міста у гори веде високогірна дорога – старовинний Памірський тракт, який пролягає на висоті 3,5-3,6 км. Він нас привів до невеликого села Кашкасу, звідки близько тридцяти кілометрів проїхали на найнятому автомобілі, щоб не долати цю відстань пішки по пустелі, де немає нормальної води, а худоба здіймає хмари пилу. Уже звідти вийшли на маршрут. У долині надивилися на побут місцевого населення. Переважно, це пастухи, які на літо виганяють сюди худобу, живучи у традиційних юртах, обтягнутих шкірами чи ковдрами. Це дійсно цікавий народ, цікава культура. Але і там видно поступ цивілізації: на юртах з’являються сонячні батареї, наприклад. При цьому зберігається відома для цих народів гостинність. Коли хлопці ходили домовлятися за коней, аби ще трохи провезти рюкзаки, то за коней торгувалися завзято, але не відпустили, поки не нагодували так, що з-за столу важко було встати. Принагідно спробували місцеві страви, основу якої складають страви з м’ясом – самса, зовсім не схожа на наші пиріжки з м’ясом, лагман, молочні – айран, кумис.

Полтавець говорить, що більше знайомство із культурою та людьми Киргизстану, на жаль, припало на час перебування в Оші, а не в гірській частину країни. У місті ж дуже відчутний вплив узбецької культури.

Говорячи ж загалом про Киргизію, Ігор Сердюк зазначає – враження, що країна застрягла у 80-90 роках:

– В Оші, наприклад, багато будинків, збудованих у той час, ринок, який не змінювався всі ці роки, матеріальна культура того часу. Відбиток радянського періоду помітний тут навіть у плануванні міст. Говорячи про ці країни – Таджикистан, Киргизстан, Узбекистан, Казахстан, можна зазначати про їхнє вкрай уповільнене доручення до європейської культури, хоча і суто азійськими їх не назвеш, зважаючи, яким шляхом іде, приміром, Китай.

Проте суто із туристичного погляду, то Киргизстан більш відкритий і простіший для туристів у плані відсутності реєстрації. В Узбекистані вам доведеться протягом трьох днів отримати дозвіл у поліції, заручившись підтримкою когось із місцевих, або селитися у дорогому готелі і отримувати реєстрацію там.

– Киргизстан – країна контрастів, яка повільно, але розвивається, поволі більше і більше пускаючи західну культуру. На вулиці зустрічаються жінки у паранджі, але поряд жінки, одягнуті в європейський одяг за кермом дорогих іномарок. При цьому в суспільстві посилюються позиції релігії. Ош, історія якого бере початок 2500 років тому, при цьому – це не найкраще місто для знайомства з історичною спадщиною Киргизстану. Тут є як сучасні мечеті, так і побудовані в ХІХ сторіччі, усипальниці XVI століття, гора Сулеймана у центрі міста, де сконцентровані історичні пам’ятки. Проте не відчувається трепетного ставлення до історії, – зазначив Ігор. – Наприклад, у печері, де за легендами бував пророк Мухаммед, стародавні петрогліфи вщент замальовані графіті. Така сама ситуація з розвалинами фортеці на околицях міста.

Проте головна проблема для туриста, який хотів ба побувати у Киргизстані, що всі ці місця майже не доступні для туристів, про них мало інформації, відшукати їх самотужки вкрай важко.

– У Киргизстані ще досить мало розвинута туристична галузь. Країна відкрита, але вона не інформує. Я знаю, що за містом є цілий комплекс наскельних малюнків і на це цікаво подивитися, але інформації про це ніде немає. Російськомовний та англійськомовний сегмент Інтернету нічого не видає. Так само відсутні інфоцентри для туристів. Як немає інформації і в центральному аеропорті країни. Можливо, це конспірологія, але це може бути вигідно тим кільком туристичним компаніям, які по суті мають монополію на перевезення, на інформацію. Людина, яка не в темі, яка приїхала відпочити і подивитися країну, не може зробити це автономно і вимушена звертатися до цих компаній, платити гроші їм. Хоча, наприклад, ті самі перепустки в прикордонну зону можна зробити набагато дешевше, ніж через ці фірми, лише треба знати як і де. І так багато в чому. При цьому виграють окремі люди, але країна, на мою думку, програє. Бо якщо б у світі знали, що є Киргизстан, більш відкритий, ніж ряд сусідніх із ним держав, де спокійно, немає специфічних хвороб, то туди б їхали не тільки шукачі екстремальних пригод, а й пересічні туристи.

Автор: Ольга Матвієнко