У Березовій Рудці відновили старовинне свято «Свіччине весілля»

1. >
2. Суспільство >
3. У Березовій Рудці відновили старовинне свято «Свіччине весілля»

Фото Ольги Матвієнко

Творча родина Завітайлів зі знаменитого села Березова Рудка Пирятинського району заходилися відновлювати українські традиції. Наскільки у них виходить, могли оцінити гості першого в селі обрядового етно-свята «Свіччине весілля».

Фестиваль влаштували 14 вересня на вигоні біля зеленої садиби творчого простору «Zavitaylo’s Organic House», саме в той день, що й у старовину, коли вшановували вогонь – давній помічник ремісників та майстрів.

– Я шукала осіннє свято, не «затягане», цікаве і автентичне, яке сягає корінням давніх українських традицій та ще й дотичне до народної творчості, ремісництва, – пояснила Олена Пригода, господиня свята.

Предки святом зачинали осінньо-зимовий період хатньої роботи та вечорниць

Святкували у давнину 14 вересня Семенів день. Від цієї дати йшов відлік довгим осінньо-зимовим вечорам, які проводили переважно за роботою. А яка ж робота у хаті без свічки. Аби вшанувати вогонь, а крім того й звеселитися, перше символічне запалювання та внесення свічки у хату супроводжували народним гулянням. Кажуть, що цей вогник не згасав до Великодня.

Більше про давню традицію розповідає Олена Щербань, етнограф, засновниця етно-садиби «Лялина світлиця» в Опішні:

– Щоб веселіше було починати роботу, наші предки влаштовували свято – Весілля лучини, Весілля свічки, або ж Весілля комина. Готували весільні страви – капусняк, пироги до сметани, локшину, киселик-веселик, пекли коровай, дивень, медяники, із цим усім ходили до сусідів на пригощання. Переважно, це свято ремісників, тих, хто працював у хаті, але можна сказати, що це дуже широка категорія, адже практично всі в той час знаходили роботу в хаті – жінки пряли, вишивали, чоловіки щось вирізьблювали із дерева, шили кожуха чи ремонтували збрую на коней. Зараз, де правду діти, ми забагато часу проводимо біля телевізора, а предки таких розваг не мали, та і робота лінуватися не давала.

Одна із традицій святкування на Семена – посвята у парубки. Як відбувався обряд, продемонстрували у Березовій Рудці.

– Із сьогоднішнього дня в українському селі починалися вечорниці. Дівчата раділи, бо це ж можна познайомитися із парубками, позалицятися, а може й чоловіка собі знайти, а там вже й до весілля справа. Але щоб вечорниці відбулися, парубки повинні прийти. А от щоб ти став парубком, потрібно пройти обряд ініціації. Ось і ми сьогодні показали, як він відбувався.

Участь у відтворенні дійства взяли пари різного віку, та й одружені давно. Наприклад, Юрко Фединський, музикант із Крячківки, долучився до обряду із двома донечками, а 75-річний Валентин Неруш із Гребінки вже має праправнуків.

– Ми повинні, як люди старшого покоління, все це пропагувати, передавати молоді, яка має пам’ятати свої корені, – голова Валентин Неруш, колова Гребінківської районної організації ветеранів.

Саме ж символічне запалювання свічок у кольорових лампадках та багаття відбулося як тільки на галявину спустилася темрява.

Нікого не запрошували, усі самі приїхали

До етно-свята «Свіччине весілля», попри будній день, долучилися учасники не тільки з Полтавщини, а й із сусідніх областей. Це при тому, що організатори практично не доклали зусиль. На підготовку витратили півтора місяці, спочатку плануючи провести літературно-музичний вечір із майстер-класами на подвір’ї садиби.

– Уже рік ми займаємося порятунком архітектурної спадщини в селі Березова Рудка, а тут є три таких об’єкти, і ми боремося за статус національного музею-заповідника. У рамках цього проекту в нас народився ще більш глобальний суспільний проект, реалізувати який плануємо до Шевченківських днів, але поки таємницю не розкриваємо. Власне в рамках цього проекту придумали просвести і це свято – і в підтримку музею-заповідника, і для розвитку творчого потенціалу нашого краю, туризму, – зазначила Олена Пригода.

Коли ж зробили афішу свята, до садиби почали писати і дзвонити із різних куточків України – люди захотіли долучитися.

– Майстри почали дзвонити із Черкас, Сум, Чернігова, Яготина, багато місцевих людей. І практично кожен доїхав. Із Опішні – гончарі, «Театр тіней» Ореста і Оксани Олійників із Христанівки Лохвицького району, із Повстина – музикальний ансамбль «Берегиня», приїхав практично увесь Будинок культури з Гребінки включно із ансамблем «Стукалка-грюкалка», Кременчук, Полтава, знамените «Древо» із Крячківки, – розповіла Олена. – До нас навіть хлопець із конем приїхав, аби людей катати.

До слова, Іван із конем Орликом приїхали із села Сулимівка Яготинського району Київської області, що за 30 кілометрів від Березової Рудки. Весь шлях хлопець подолав на бричці, яку змайстрував власноруч. На фестивалі катає людей безкоштовно.

– Я тут навчаюся у Березоворудському технікумі, побачив афішу і вирішив долучитися. Цікаво, що тут відновлюють старі обряди, популяризують та відроджують українську культуру. Я ж хотів показати, що можна змайструвати своїми руками український транспорт, – розповів хлопець.

Як не брав Іван із гостей свята коштів за катання в бричці, так і організатори жодної копійки із учасників не просили, адже це суперечить основній ідеї фестивалю і йде в розріз із баченням таких свят організаторами. Усе підготували власними силами, власним коштом. Проте, коли виявилося, що фестиваль буде більшим за звичайне домашнє свято у садибі, заходилися шукати спонсорів. На прохання про допомогу відгукнувся міністр аграрної політики Тарас Кутовий.

– Привезти культуру й традиції у село – ось наша мета. Показати дітям, що в селі можна жити і потрібно жити, і що тут краще жити, ніж у місті. А заробляти на майстрах – не розумію, як таке можна робити, – наголошує Олена.

Розваг і пригощання на святі було вдосталь

Одна із цікавинок фестивалю – «Театр тіней» із Христанівки Лохвицького району. Якщо у Березовій Рудці рятують маєток та піраміди Закревських, то у Христанівці – унікальну закинуту школу, одну із спроектованих Опанасом Сластіоном. Саме про це і показали восьмихвилинну виставу, де головні ролі виконали тіні.

– Театр тіней теж корінням сягає у давнину. Адже зимовими вечорами діти гралися із тінями, які відкидали на стіну їхні руки або вирізані фігурки тварин, – пояснила Оксана Олійник.

Важко уявити українську культуру без притаманного їй гончарства. Анатолій Шкурпела приїхав із батьківщини цього промислу на Полтавщині – Опішні. Для усіх бажаючих він проводив майстер-клас.

– Тут робимо маленькі глечики, миски, чашки, без обпалювання їх можна використовувати для декору, як висохнуть. А для створення такого глечику потрібно три роки, – показує та свою ятку Анатолій. – Глину треба викопати, рік вона полежить, вже аж тоді формується глечик. Він сохне місяць-два, а вже потім обпалюється у печі дві доби без перерви, – розповів майстер.

Тут же можна було придбати готову кераміку. Трохи на віддалі лубенець торгував намистом з бісеру, ще далі – місцеві пасічники виставили екологічний мед, навіть презентацію порід курей та овець зробили. Купити і подивитися було на що. Як і поїсти: у корчмі пропонували качану кашу, борщ, запашний бездріжджовий хліб, буряковий квас тощо.

Загалом, як сказала одна із гостей свята полтавка Ольга Козлова, бути у Березовій Рудці, спостерігати за відродженням української традиції – велике щастя, якого наша культура не мала багато років поспіль.

– Ми не говоримо про обласні чи районні свята, які були завжди, проводилися районними чи обласними відділами культури, на яких наша українська традиція подається якось спотворено, академічно. Зараз, принаймні два-три роки, ми бачимо відродження ось таких етно-дійств, організованих людьми творчими, людьми не причетними до політики чи «культури» в сенсі кабінетної. Сюди приїздять оці наші унікальні ансамблі, які, де правди діти, часто і виїхати не можуть далеко від села. І ці свята дають для розвитку нашої держави, країни, молодого покоління набагато більше, ніж примусові заходи «патріотично» ґатунку. І зараз у нас є ковальське свято у Миргороді та міні-фестиваль у Трудолюбі Миргородського району, унікальний фестиваль Юрія Фединського у Крячківці, а тепер – «Свіччине весілля» у Березовій Рудці. Такими темпами самі люди швидше популяризують, відновлять не тільки забуті чи викинуті із нашого минулого радянською владою традиції, а й саме українське село.

Автор: Ольга Матвієнко