Полтавка, яка мешкала в Києві, змушена була рятуватися від війни в Німеччині, а потім – у Польщі

1. >
2. Суспільство >
3. Полтавка, яка мешкала в Києві, змушена була рятуватися від війни в Німеччині, а потім – у Польщі

За час повномасштабного російського вторгнення біженцями стали понад 3,5 мільйона українців. Більшість із них – жінки та діти. Одна з таких – киянка Людмила Черевко, яка, ще нормально не відновившись після хірургічного втручання, здолала тисячі кілометрів, щоб знову почуватися в безпеці.

Людмила Черевко родом з Полтавщини. До столиці переїхала сім років тому. До повномасштабного російського вторгнення працювала викладачкою німецької мови в приватній київській гімназії. Паралельно Людмила разом із сестрою вели невелику власну справу – виготовляли штори на замовлення.

Усе змінила війна, яка для киянки розпочалася о 3.28 24 лютого.

– Я була вдома, прокинулася від дзвінка семикласника, у якого викладаю. Спросоння не відразу зрозуміла, що він говорив. Артур з родиною мали тієї ночі летіти до Єгипту. Він ридав у трубку, говорив, що літаки не випускають, і просив не відкривати зранку школу. Заспокоївши хлопця, почала шукати інформацію в Інтернеті. Через якийсь час знайомий з Харкова написав, що чув вибухи. Я не могла в це повірити, але подзвонила й розбудила сестру. Коли ми з нею говорили, почула звук ракети, через кілька секунд вона пролетіла над будинком сестри, – розповідає про той жахливий ранок Людмила Черевко.

Сестра Людмили Алла з родиною залишила Київ того ж дня. Її та сина чоловік автівкою відвіз до його батьків у Рівне. Тиждень сім’я пробула там, а потім чоловік доправив Аллу з сином на кордон. Сестра кликала Людмилу поїхати з ними, втім та вирішила залишитися. У жовтні минулого року Людмилі діагностували автоімунне захворювання. Жінка перенесла дві операції та отримала II групу інвалідності. Тож, зважаючи на свій стан, вона не була впевнена, що нормально перенесе дорогу. Зараз Людмила розуміє, що те рішення могло коштувати їй життя.

– З Києва я поїхала на 12-й день. Увесь цей час прокидалася під вибухи, з ними лягала спати. До підвалу жодного разу не спускалася: не хотілося опинитися під завалами 25-поверхівки, – каже киянка.

У столиці Людмила мешкає на третьому поверсі. Вона заклеїла вікна скотчем, а під час повітряної тривоги сиділа на підлозі у ванній. Загалом там вона проводила майже цілі дні.

– Я живу на правому березі, на околиці Києва. За моїм будинком тільки ліс і відразу – Ірпінь. Усі вибухи, які чула, були з боку Ірпеня, Бучі та Гостомеля, – розповідає жінка.

Читайте також: Один день волонтерки на «гарячій лінії»: «Полтаво, спасибі за ваше велике серце»

Час минав, але тихіше в місті не ставало. Людмила мала запас води та їжі, але почали закінчуватися життєво потрібні ліки. Аптеки, куди вона могла дістатися, були зачинені або ж не мали цих препаратів. Просити купити когось було незручно. Згодом подруга зі Швейцарії знайшла волонтерів, які привезли Людмилі потрібні медикаменти.

– Супермаркет біля дому відчиняли лише на кілька годин. Щодня в житловому комплексі ставало все менше автомобілів, на поверсі нікого не залишилося, – говорить киянка. – На 12-й день вибухнуло десь зовсім поряд, небо заслав чорний густий дим. Тієї ж хвилини замовила в застосунку таксі, потроївши й так завищену ціну. Почала збирати речі. Через півгодини знайшовся водій, і ще через десять хвилин я вже їхала на залізничний вокзал.

До кінцевого пункту призначення діставалася майже три доби

Людмила не знала, куди їй прямувати. Довгої дороги вона не планувала. Хотіла поїхати до батьків, які живуть на Полтавщині. Але потягів у тому напрямку не було.

– На вокзалі зібралося дуже багато людей, які сідали в потяги за принципом «куди влізу». Так і я потрапила в останній вагон потяга «Київ – Солотвино». Сидячи в купе, погуглила, де це й куди їдемо. У кожному 4-місному їхало по вісім людей. Із нами ще був «хорьок», також у вагоні – багато котів і собак. Скоро стемніло, світло у вагоні не вмикали задля маскування. Так і їхали в темряві й майже цілковитій тиші, – розповідає про свою подорож киянка.

Більшість людей вийшла у Львові. Людмила теж там хотіла залишитися. Окрім того, у неї виникли проблеми зі швом. Просто на вокзалі в медпункті жінці надали допомогу. Житло завчасно вона не шукала, а знайти щось відразу не вдалося. Тому Людмила знову зайняла чергу на потяг.

– Там була єдина черга з тисяч людей на потяги до Польщі. Ніхто не міг сказати, о котрій ці вони будуть.  Потяги просто приходили, людей саджали під зав’язку, стояли навіть у в проходах, – говорить киянка. – Я простояла сім годин і не знаю, скільки ще б стояла, навіть до приміщення вокзалу не потрапила. Але йшла електричка до кордону, набирали людей з усієї черги, то так і поїхала.

Таким чином Людмила дісталася до українсько-польського кордону. На кордоні вона перебувала протягом одинадцяти годин. Волонтери підвозили туди їжу та смаколики для дітей. О першій ночі вони прибули в польське село Медика.

– Уже вранці прочитала, що цього дня саме цей пункт був найбільш завантаженим, прибувало багато біженців з Харкова, – розповідає жінка. – Звідти кожні 15 хвилин їхали автобуси до Перемишля. А там уже дали автобус до Варшави. До польської столиці доїхала безкоштовно.

Людмила каже, що у Варшаві теж працювали волонтери. Вони допомагали придбати квитки, консультували, годували українців гарячими обідами. Звідти Людмила вирішила їхати до Берліна. Автобус туди вирушав за три години. Це місто киянка обрала, бо добре знає мову, адже саме німецьку вона викладає в школі. Окрім того, вона добре орієнтувалася в німецькій столиці.

– Волонтери зустріли і в Берліні. Там мені обробили нормально шви. Сказали чекати в пункті для біженців, щоб отримати місце, де переночувати. Нам усім видали безкоштовні сімки, нагодували. Можна було взяти потрібний одяг і засоби гігієни. Десь о четвертій ранку нас повезли до готелю. Нашій групі пощастило, нас розмістили в 2- та 4-місних номерах тризіркового готелю. Я поїхала сама, то й номер з двома ліжками дістався мені одній. Житло надали на місяць, – каже Людмила.

Загалом киянка нарахувала 60 годин у дорозі. Це близько 2,5 доби. Зараз Людмила сама не розуміє, як змогла це витримати.

– Уранці в готелі нам видавали ланч-бокси, але обід і вечерю купували самі. Дехто їздив харчуватися в пункти для біженців. Я теж відвідувала їх пару разів. Там дуже важка атмосфера. Люди ніби й врятувалися, але всі у відчаї, не розуміють, що буде далі, – розповідає киянка.

Щоб отримати тимчасовий захист у Німеччині, потрібно було займати чергу з дванадцятої ночі. Тому, хто зміг його одержати, давали місце у хостелі, а також виплату близько трьохсот євро на місяць.

Для Людмили після такої тяжкої дороги з її діагнозом це було нереально.

– У Берліні майже нікого не залишали. Самій було не дуже комфортно, хоч і познайомилася з багатьма біженцями. Хотіла, щоб до мене переїхала сестра. Вона відмовилася, тому я вирішила через тиждень їхати до них з племінником, – каже жінка.

Життя в Польщі

На той час сестра Людмили з племінником уже жили в польському в Ольштині. Туди ще з кордону їх направили волонтери. В Ольштині українцям надали безкоштовне житло на пів року. Сестра Людмили влаштувалася на роботу в швейний цех салону штор. В Україні Алла працювала дизайнеркою, але через те, що не знає польської, довелося перекваліфікуватися.

Зараз шестеро українців (четверо дорослих та дві дитини), які вирвалися з пекла війни, мешкають в трикімнатній квартирі.

– Поляки прийняли нас дуже добре. Умови проживання хороші. Забили нам холодильник продуктами. Коли приїхали, на столі чекали свіжі бутерброди. Власниця квартири має приватний дитячий садочок, куди відразу безкоштовно оформили племінника Юру. Коли може, вона відвозить нас до супермаркету, іноді привозить сама овочі та воду. Якщо треба, везе до лікаря, купує ліки, – розповідає киянка про своє життя за кордоном.

Людмила розуміє, що їм пощастило, адже багато українців змушені орендувати житло в Польщі або жити в холодних наметах для біженців.

Українці оформили песель (польський номер загальної системи електронного обліку населення, який дозволяє ідентифікувати фізичну особу, – прим. авт.). Із ним вони можуть отримати належне медичне обслуговування та мають право перебувати легально в Польщі до 1,5 року без статусу біженця. Ті, хто має песель, отримують одноразову виплату (300 злотих) та щомісячну на дітей (500 злотих).

– Під час оформлення до нас прийшов войт (мер) із синьо-жовтою стрічкою на грудях, привітався з усіма за руку, поспілкувався трохи, – розповідає Людмила.

Гімназія, де до війни викладала киянка, зараз ще працює онлайн. Людмила навчає школярів німецької дистанційно.  Втім не відомо, як функціонуватиме приватний навчальний заклад наступного року, адже діти роз’їхалися Європою. Заняття зараз тривають, бо батьки заплатили за навчання раніше.

Киянка каже, що через війну з Росією втратила все, що надбала за сім років життя у столиці: улюблену роботу, власну справу тощо. Невідомо також, чи вціліла квартира у столиці. Але залишатися в Польщі Людмила не планує.

– Доброта поляків закінчується там, де українці йдуть на роботу. Нам тут платять набагато менше за годину за таку саму роботу, – резюмує киянка.

За її словами, оплата праці в Польщі почала зменшуватися, адже туди приїхало чимало українців.

– Тут усе чуже. Мова схожа, але все одно нас не розуміють, вчу польську. Усвідомлюю, що в Києві не зароблятиму багато найближчим часом, але вдома – це вдома, – каже українка. – Головне – щоб усі живі були. Я від матеріального якось абстрагувалася, коли довелося все життя в одну валізу зібрати. Але вірю, що згодом ми все зможемо відбудувати й спокійно працювати у своїй країні.

Читайте також: Переселенка з Охтирського району: «Коли пішла авіація, було вже все одно, де тебе вб’ють: під час евакуації чи в хаті»

Цей матеріал опублікований за підтримки Громадської організації «Жінки в медіа»

Автор: Наталка Сіробаб

• #переселенці