Син, брат, наречений – захисник України Артур Латченко загинув у війні на Сході. ФОТО

1. >
2. Суспільство >
3. Син, брат, наречений – захисник України Артур Латченко загинув у війні на Сході. ФОТО

Фото Ольги Матвієнко

Жалоба охопила Більськ Котелевського району на Полтавщині. На подвір’ї сім’ї Латченків зібралося чи не все село. 5 квітня прощалися із загиблим на війні на Сході України Артуром.

21-річний боєць 72-ї окремої механізованої бригади Артур Латченко кілька місяців тримав оборону на шахті «Бутівка». Багато разів його оминали кулі та ворожі снаряди. Обговорюючи обстріли, ситуації, із яких неможливо було вирватися живими, а вони виходили, Артур з побратимами жартували – народилися в сорочках.
– 3 квітня осколок міни смертельно поранив хлопця. Від рани на шиї боєць помер уже в машині медиків, шансів вижити практично не було, – повідомив підполковник Валерій Гладкий, заступник командира 72-ї бригади.

Артур народився і жив у Більську. Був єдиним сином у мами Раїси Олександрівни, добрим братом для сестри, люблячим нареченим для дівчини.
Віддати честь полеглому приїхали військовослужбовці 72-ї бригади. Нещодавно із позицій на передовій повернулися його побратими Сергій Родіонов та Ігор Тронь. Хлопці служать в іншому підрозділі, але часто пересікалися з Артуром, приходили до його підрозділу, як і він до них, – поговорити, підтримати, допомогти.
– Велика втрата не тільки для нас, а й для усієї України, бо він був справжнім героєм, – говорить Сергій.
– Ніколи не кидав товаришів у біді. Потрібна була комусь допомога – завжди приходив. Не боявся. Коли були сильні обстріли, то залишався на позиції, – згадує Ігор. – Не один раз по їхній позиції працював танк, били прицільно, то вони потім збиралися, спілкувалися і не розуміли, як можна було живими залишитися.

Артур Латченко пішов служити у Збройні сили за призовом у лютому 2016 року. Але потім продовжив службу на контракті, який підписав уже в квітні. Потрапив у роту «Полтава» 72-ї бригади. Коли в розташування бригади прийшов наказ направити бійців на позиції у зоні проведення АТО, добровільно став у лаву разом із 18 побратимами. Був на позиціях у промзоні Авдіївки із вересня.
– Він, може, і не повинен був тоді їхати, якраз руку поламав, із гіпсом ходив. Але відмовок не було, поїхав, – згадують його друзі. – Сам гіпс зняв, працював, як і всі. А роботи було багато: усе, що танк порозбивав, потрібно було чи не щодня лагодити. Тягали і колоди, і мішки із землею, укріплювали позицію.
Охочим до роботи Артур був і в мирному житті. Працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві «Скіф».
– Не гоноровий був, тямущий. Буває, йому б у футбол бігти грати, а він, мама каже, щось робити – черешні нарвати, біля худоби впоратися, то він збере друзів, двоє-троє хлопців, мама з роботи прийде, а черешні нарвані, біля корови вичищено. Кажу: «Раїсо, у тебе така дитина, лідер!» – згадує сусідка Латченків Валентина.

Артур дуже любив спорт, хата обвішана грамотами. Грав у футбол, але найбільше захоплювався тенісом.
– Дуже хотів бути десантником, служити, – говорить Валентина.
Коли Артура відправили в АТО, односельці завжди намагалися допомогти, збирали допомогу. Був дуже сором’язливим і скромним, казав, що нічого не треба.
– Питаю в нього, що їм треба, а він все відмовляється. Відправимо – дзвонить, що навіщо так багато, як він людям буде дякувати, соромно перед селом. Казала його мамі, що це нам дякувати треба, – пригадує Валентина. – Єдине просив – прапор прислати, діти в школі підписали. Говорив, що в нього там стіна бетонна, гола, повісив – і той прапор його грів.

– Загалом за час проведення АТО більше сотні кращих синів Полтавщини поклали своє життя задля збереження територіальної цілісності і незалежності нашої країни. Збройні сили стояли і стоятимуть на сторожі миру і спокою нашої держави, – сказав підполковник Едуард Бородай, заступник військового комісара по роботі з особовим складом та громадськістю.

Нагадаємо, що 30 березня у Полтаві прощалися з вояками, які розбилися у гвинтокрилі під Краматорськом.

Автор: Ольга Матвієнко