Наші за кордоном: як українська діаспора допомагає Батьківщині під час війни

1. >
2. Суспільство >
3. Наші за кордоном: як українська діаспора допомагає Батьківщині під час війни

На мітингу в Сан Себастьяні. Фото надане Валентиною Зайченко

Повномасштабна війна в Україні так чи інакше зачепила кожного й кожну. Навіть ті, хто давно виїхали з нашої країни, не залишаються осторонь загальнонаціональної біди, регулярно надсилають гуманітарні вантажі на Батьківщину та ведуть активну боротьбу на інформаційному фронті.

Українка в Німеччині

Наталія Гільц (дівоче прізвище Смірнова – прим. авт.) родом із Полтавщини, але мешкає в Німеччині майже 15 років. Зараз живе в селі Вірсдорф, поблизу міста Цефен.

Про повномасштабну війну в Україні почула не з новин, а від рідних.

– Про війну я дізналася практично відразу. Моя сестра та її чоловік – українські військові, їх за тривогою вночі підняли, – розповідає жінка. – Тож мені повідомили теж.

У Наталії вся рідня живе в Україні. Вона відразу вирішила рятувати своїх батьків та племінників і забрала сім’ю до себе. Тож хлопці з дідусем та бабусею в ніч на 8 березня прибули в Німеччину.

Наталія зробила все для комфортного перебування рідних за кордоном: знайшла житло заздалегідь, перекладала під час оформлення документів та в інших установах для них німецькою тощо.

– Складно було, звичайно, і психологічно, і в інших аспектах. Мій батько – уже пенсіонер, йому 62 роки, але тут мав знову виходити на роботу. Людям у віці непросто залишити все нажите й поїхати з дому. Батьки роздали господарство. За будинком та собакою наглядають сусіди. Попри це, батько й мама збираються повертатися, але ж не знають, коли напевне, – каже Наталія Гільц. – Хлопцям (племінникам – прим. авт.) пристосуватися було простіше. Але без батьків, звісно, трапляються складні моменти. Спочатку Леонардо ховався у ванній і плакав. Зараз вже трохи адаптувався. У цьому допомогли школа та спілкування з однолітками.

Наталія за фахом – учителька німецької мови. В Україні вона закінчувала університет за спеціальністю «Німецька філологія». Пізніше за кордоном здобула освіту виховательки й зараз працює в дитячому садочку.

Від початку війни вона почала «волонтерити» як перекладачка, адже до Німеччини їхало чимало українців, які не говорили німецькою.

– Я запропонувала допомогу в школі для українських сімей. Потім у дитячому садочку, де я працюю, з’явилися діти з України. Перекладала для них там, а також допомагала їхнім батькам заповнювати документи німецькою тощо, – розповідає волонтерка.

У дитсадку Наталія намагалася посприяти не лише з перекладом документів, а й зробити все, щоб діти з України швидше освоїлися. Загалом їй доводилося перекладати за цей час у різних установах та ситуаціях, адже подекуди без знання мови людям складно розібратися навіть із карткою біля банкомата. Декому волонтерка допомагала зняти чи покласти кошти на рахунок у банку, оформити страхування тощо.

У Німеччині Наталія Гільц взяла таке собі неофіційне шефство над одним українським подружжям із Дніпра, яке прибуло до їхнього села. До повномасштабного вторгнення жінка працювала вчителькою в Україні, а її чоловік тяжко хворий і не може пересуватися. Траплялися ситуації, коли йому потрібна була медична допомога, тож Наталія перекладала для цього подружжя.  Допомогла жінці та своїй мамі записатися на спортивні заняття, щоб вони могли трохи розважитися та відволіктися від прикрих українських новин.

Допомога з Німеччини: «діти віддавали свої іграшки»

На початку повномасштабної війни дуже багато людей у Німеччині зносили гуманітарну допомогу для українців. Наталія Гільц каже, речей було настільки багато, що вантажівки з причепами не встигали від них це вивозити.

– Несли все, починаючи з продуктів (просили купувати харчі, які довго зберігаються та які зручно транспортувати, як-то консерви чи макарони) до засобів особистої гігієни (памперси, прокладки, креми тощо). Несли і дорослі, і малі. І жінки туди все тягнули, і діти віддавали свої іграшки, і чоловіків було чимало, які все це збирали й вантажили. Одягу було настільки багато, що деякі організації просили більше не приносити його, адже бракувало місця та автівок, щоб це все вивозити. Потім ми прочитали, що є потреба в медикаментах, і почали такі речі приносити, –  розповідає українка, яка живе в Німеччині.

Серед знайомих Наталії Гільц багато людей, які ведуть волонтерську діяльність. Хтось допомагає українцям із працевлаштуванням, хтось сприяє матеріально, а хтось перекладає для наших співгромадян.

– Тут справді відчувається єдність, українці згуртувалися й працюють пліч-о-пліч. Ця війна настільки об’єднала українців, які живуть за кордоном. Окрім того, дуже багато німців допомагають теж. Мої колишні колеги збирали гуманітарну допомогу, інша колега пропонує посприяти з офіційними перекладами, які треба затверджувати, – говорить Наталія. – Коли німці з села, де ми мешкаємо, дізналися, що сюди мої батьки приїхали, вони теж намагалися всіляко допомогти. Один сусід, який має сад, приніс ящик яблучного соку, інший, теж фермер, мішками картоплю давав.

У місті Цефен, де працює Наталія, німці влаштовують для українців благодійні вечори. Вони винаймають ресторани, щоб наші співгромадяни могли поспілкуватися одне з одним, а діти могли погратися та познайомитися.

«Люди втомлюються від поганих новин»

Окрім того, що допомагає українцям освоїтися в Німеччині, Наталія Гільц наближає перемогу своєї Батьківщини на інформаційному фронті.

– Щодня у соцмережах я ширю багато інформації про Україну німецькою мовою, щоб люди не забували про війну, щоб вони розуміли, що там відбувається. Адже німецьке суспільство починає звикати. Люди вже не так беруть усе до серця, як на початку війни. Вони втомлюються від поганих новин. Їх вражає лише щось дуже криваве. Тобто все притуплюється з часом. Тому я намагаюся, щоб люди були, як у нас кажуть sensible (чутливими – прим. авт.), – каже волонтерка.

Наталія Гільц не припиняє нагадувати німцям про кровопролитну війну в Україні. Вона постійно спілкується на цю тему з колегами, сусідами, представниками різних організацій. Подекуди їй доводиться вести справжню пропаганду, адже багато людей у Німеччині не задоволені зовнішньою політикою їхньої країни і вважають, що треба розв’язувати власні економічні проблеми, а не перейматися українськими.

– Багато людей зараз виступають проти німецької влади. Через те, що Німеччина допомагає Україні та підтримує санкції, в нас сталася інфляція – найбільша за останні 50 років. Люди не задоволені цим, деякі опинилися на межі бідності. Наприклад, якщо ми платили за газ 120 євро, то тепер ціна на блакитне паливо зросла до 230. Подорожчало все: паливо, продукти тощо. Багато німців роздратовані цим, і їх теж можна зрозуміти. Ми українці, нам болить це, але багатьох німців не надто хвилює, що Україна з Росією воюють. Я намагаюся пояснити, що це все можна купити й відновити, а українці гинуть щодня, і людського життя не повернеш, – розповідає українка.

На думку Наталії, усі європейські країни мають об’єднатися  та допомагати Україні, адже зараз наша країна бореться за європейські цінності та свободи.

– Я намагаюся донести людям також, що Німеччина припустилася великої помилки, зробивши себе залежною від однієї країни – Росії, – резюмує українка.

У Наталії залишилося небагато людей на Батьківщині, із якими вона підтримує зв’язок. Здебільшого це рідня, однокласники та ще кілька осіб.

– Коло невелике, але, я б сказала, надійне. Це дозволяє отримувати інформацію про Україну не лише з новин, а й із перших вуст, – каже Наталія Гільц.

Читайте також: Вчителька-волонтерка: «Я за все життя, напевне, стільки не дякувала людям, як за цей час»

Українка в Іспанії

Валентина Зайченко – колишня журналістка, редакторка новин видання «Коло». Уже 7 років живе в Іспанії, в автономному регіоні Країна Басків. Попри це, як і багато українців у всьому світі, вона намагається всіляко допомогти Батьківщині та активно долучається до волонтерства у своїй країні.

Валентина Зайченко відразу поставилася серйозно до новин про можливе російське вторгнення в Україну. У місцевих новинах та аналітичних політичних програмах повідомляли про результати розвідок, супутникові знімки, дані переміщень, і все вказувало на справжню підготовку ворога до війни. Завершувалася Олімпіада в Пекіні, і передчуття, що наближається щось погане, почало посилюватися. Буквально в останній день перед початком повномасштабної війни Валентина та її чоловік наполягли, щоб її сестра з України прилетіла в Іспанію, хоча та й не хотіла.

– Вона вилетіла 23 лютого, у середу вдень. Через 12 годин літаки вже не літали… У ніч із 23 на 24-е я погано спала: саме щойно прилетіла сестра, новини ставали все тривожніші, особливо мене вибила з колії новина про придбання Росією 45 тисяч пакетів для трупів. 24 лютого мене «прокинуло» о 4-й ранку, я одразу взяла телефон та побачила у Фейсбуці пост друга й колеги з Краматорська: «Почалося…», – розповідає українка.

Валентина була в шоковому стані. Вона майже не спала й не їла, не випускала з рук телефон, від сліз і нервів все пливло перед очима. Інколи вдавалося заснути кілька годин на добу, але вже о 2-3-й ночі вона прокидалася й знову читала новини до ранку.

– Мені здавалося, якщо я не бачу новин кілька хвилин, то вже сталося шось жахливе з моїм містом, рідними, друзями, знайомими місцями, житлом. Здавалося, що вони, росіяни, ось-ось захоплять все. Перестане існувати Україна, будуть тільки окуповані території, що я ніколи не приїду, не побачу бабусю. Так здавалося на початку, так розвивалися події, так казали аналітики по телевізору. Адже тоді ніхто ще не знав, шо велич армії Росії – насправді тільки декорація, – резюмує Валентина.

Повернутися зі стану шоку й ступору допомогло волонтерство

Валентина перебувала в шоковому стані півтора-два місяці. Оскільки вона має сина, то мала водити його в школу, забирати тощо. Втім це вдавалося і фізично, і морально з дуже великими зусиллями. Хотілося просто лежати, нікого не бачити, не виходити на вулицю, а лише щомиті перевіряти новини. Довелося звернутися до лікаря, щоб той виписав заспокійливе. Без медикаментів Валентина зовсім не могла спати. Два місяці минули, як у тумані. Потім психологічний стан українки поволі нормалізувався. Уже три місяці Валентина не приймає пігулок.

– Повернутися до життя також допомогло те, що ми, українська діаспора в Іспанії, а конкретно – у Країні Басків (автономний регіон), почали щось робити, щоб допомогти Україні, і за роботою ставало простіше. У день нападу всі українці, хто змогли, зібралися на мітинг у нашому, так би мовити, обласному центрі Сан Себастьян (баскською мовою – Доностія). Це був невеликий мітинг. А 27 лютого ми вже організували чисельний пікет із ходою по місту. Я навіть, неочікувано для себе, йшла попереду колони з мікрофоном, вмикала музику і вигукувала шось на кшталт «Росія – геть з України!», «Слава Україні!» «Героям слава!». Це все українською, іспанською та на еускері (мові басків). А за мною йшли сотні людей і повторювали. А потім виступила з промовою. На мітинг прийшли не тільки українці, а й місцеві. Насправді іспанці дуже підтримують українців. Мені з перших днів писали й телефонували знайомі, малознайомі, а інколи навіть незнайомі взагалі люди, з якими я колись бачилася, зі словами підтримки. На вулиці мене зупиняли й обнімали, підтримували і навіть плакали сусіди чи батьки зі школи мого сина. Деякі питали, як можуть допомогти. Звісно, є й інші, їх меншість, але вони є, ті, хто ставиться скептично, нейтрально, байдуже або й зовсім підтримує Росію, бо давно «підсаджені» на російську пропаганду, – каже українка.

Відтоді мітинги проходили майже кожного тижня. Також Асоціація українців у Країні Басків «Ucrania Euskadi» влаштовувала різні заходи на підтримку України, збір гуманітарної допомоги. Один за одним з’являлися пункти збору речей.

– Я в усьому фізично брати участі не могла, бо це все відбувалося в різних містах. А в нашому невеликому Беасайні ми теж відкрили пункт збору допомоги Україні, який потім став також пунктом допомоги біженцям. Без сприяння місцевих жителів це було б неможливо. Якщо у великих містах більше українців, то в Беасайні небагато. Але допомагати зголошувалися самі баски. Майже всі волонтери (кілька десятків), які мені допомагають, – це місцеві. Дехто з них пов’язаний з Україною, має знайомих чи рідних українців. А інші просто хочуть допомагати нам, – розповідає Валентина Зайченко.

Небайдужий місцевий мешканець дав власне приміщення для пункту збору. Воно розташоване в зручному районі, на центральній вулиці, біля мерії.

– Власник хотів його продавати, але дозволив нам користуватися безкоштовно стільки, скільки буде потрібно. І сам брався нам допомагати возити ящики з «гуманітаркою». А її в перші тижні приносили стільки, що постало питання, де це все зберігати. Я сходила на зустріч з очільницею міста, попросила приміщення, і мерія нам надала склад безкоштовно. Потім постала проблема, куди і як везти. Спочатку відгукувалися знайомі та незнайомі місцеві жителі, які у свій вільний час власним транспортом допомагали. Ми всі вчилися на ходу. Спочатку відправляли все зібране хаотично, без відповідних документів, з водіями-волонтерами. Потім «наші» (члени асоціації українців та волонтери – прим. авт.) вже навчилися й оформляли все офіційно, вантаж ішов із усіма супровідними документами тощо, – каже волонтерка.

На сьогодні від асоціації «Ucrania Euskadi» відправили гуманітарного вантажу: 34 фури, 27 мінібусів, 14 легкових авто (їжа, одяг, медикаменти, засоби гігієни для дорослих і дітей, дитяча їжа тощо). На пожертвувані кошти закупили і відправили автомобіль, три швидкі допомоги, мобільну хірургічну, кровоспинні препарати, оптику, шоломи зі спеціальною оптикою, тепловізори тощо.

Асоціацію українців в Країні Басків створили ще 2014 року. Втім тоді активісти лише кілька разів на рік проводили заходи, виставки, щоб знайомити місцевих з українською культурою. Асоціація допомагала Україні від початку російсько-української війни. Валентина Зайченко вперше долучилася 2015 року – узяла участь у ході у вишиванках. Цьогоріч масштаби роботи й допомоги значно зросли.

– Із березня цього року я – членкиня асоціації «Ucrania Euskadi», плачу внески, беру участь у зборах, асамблеях тощо. А мої рідні стали волонтерами, чоловік і син постійно допомагають на складі. Також донатимо, купуємо і надсилаємо різне, що потребують в Україні, – розповідає Валентина Зайченко.

Представникам асоціації та її помічникам довелося швидко перекваліфіковуватися. Організація волонтерів, логістика посилок, завідування складами, лобіювання допомоги Україні у владних структурах, вантажники, сортування, ораторство, – усе це українці в Іспанії робили вперше.

– У нас є свої бухгалтер, секретар, прес-служба. Майже на кожному рівні є активні іспанці, які дуже допомагають – від пересічних громадян, які волонтерять, до мерів міст чи депутатів місцевого (автономного) парламенту, які допомагають просувати важливі питання. Серед них – надання приміщень для відкриття українських осередків (у нас в Країні Басків вже відкрили три в усіх трьох обласних центрах – в Більбао, в Сан Себастьяні та у Віторії), субвенції, оплата дитячих таборів для дітей біженців з України, фінансова допомога тощо. До нашої асоціації звертаються як до представників української діаспори, – каже волонтерка.

Місцева поліція навіть звернулася до Валентини, щоб вона повідомляла про випадки агресії до українців з боку росіян чи тих, хто їх підтримує. А таке, на жаль, в Іспанії трапляється. За словами українки, на мітингах місцеві вигукували, що це Україна 8 років вбиває дітей на Донбасі, тощо. Подекуди можна побачити Z-свастику на іспанських офісах чи складах, або почути лозунги російської пропаганди. Але це поодинокі випадки. Більшість людей підтримує Україну.

На благодійному концерті зібрали тисячу євро

Протягом 5 років Валентина Зайченко співає в іспанському місцевому хорі. Колеги з хору дуже її підтримують і в квітні традиційний концерт до Великодня присвятили Україні, а зібрані кошти передали на допомогу. Вдалося зібрати тисячу євро, на яку закупили генератори на сонячних акумуляторах і звичайні генератори, повербанки, чоловічий одяг та білизну тощо.

Допомога біженцям в Іспанії

Спочатку волонтери та волонтерки в Іспанії всю допомогу надсилали в Україну. Але коли до країни прибули перші біженці, ситуація трохи змінилася. Багато речей потрібні були на місці.

– Ми облаштували в регіоні пункти допомоги. Видавали продуктові набори, а також одяг, дитячі речі, підгузки, коляски, ковдри тощо, – розповідає українка.

Однією зі складових волонтерства для Валентини та багатьох українців та українок, які мешкають в Іспанії, став супровід під час оформлення документів та інформаційна допомога біженцям з України.

Люди приїжджали без знання мови й розуміння, що робити. Тож їм доводилося пояснювати телефоном чи на особистій зустрічі. Валентина супроводжувала прибулих як перекладачка «по кабінетах».

– Наприклад, оформлення документів, прописка в мерії, зустрічі з соціальними працівниками, запити на грошову допомогу та отримання продуктових наборів від Червоного Хреста, прийом у лікаря, переклад по телефону під час зустрічі на біржі праці тощо. Я зараз не працюю, виховую сина, а також навчаюся – вивчаю місцеву мову – еускеру. Але в перші місяці війни припинила відвідувати школу – спочатку була в депресії, потім весь мій час зайняло волонтерство. У мене в день було по три зустрічі в різних місцях – переклад, видача одягу, завантаження «гуманітарки»… Сьогодні життя вже стало більш-менш на місце, адже потік біженців зменшився суттєво, багато хто навіть повернулися назад.

Зараз у Валентини Зайченко залишилася одна родина, якій вона в усьому сприяє. Ця сім’я має дитину з інвалідністю, і вони часто відвідують лікарів. А Валентина знає їхню історію й допомагає медикам швидко ввійти в курс справи, перекладає для них.

– Із багатьма, кому я допомагала, залишаємося товаришами, підтримуємо зв’язок, а коли одна родина з Маріуполя, з якими я теж працювала, їхала з Іспанії, ми навіть плакали. Вони поїхали в Грузію. Через свої причини й через те, що там простіше досягти середнього рівня життя з нуля, в Іспанії це доволі складно. Родина з дитиною не може перебиватися як-небудь, потрібна якась впевненість. А те, що вони пережили, поки вирвалися з окупації, можете собі уявити. Коли вони мені розповідали про життя в підвалі, про те, що вони там втратили, про втечу, про допити і фільтрації... Це не вкладається в голові, – каже Валентина.

Інформаційна кампанія у соцмережах та в іспанських медіа

Ще до початку повномасштабної війни, у лютому, Валентина погодилася виступити в програмі на місцевому телебаченні, адже іспанські медіа вже тоді цікавилися Україною.

– Мене питали про можливу війну, рідних, друзів, ставлення українців до ситуації, наше бачення. Це вийшло в ефір 23 лютого… А 24 лютого до мене вже дзвонили три-чотири видання. Я дала інтерв’ю для газети, вийшла в прямому ефірі в аналітичній програмі, коментувала на радіо, виступила ще в кількох програмах на телебаченні, навіть на центральних каналах. Потім вже намагалася радити когось іншого, бо реально не хотілося, щоб було тільки моє обличчя як голос українців з нашого регіону, – розповідає Валентина.

Журналісти зверталися до Валентини і просили порадити спікерів чи спікерок, історії чи якісь цікаві приклади. У цьому Асоціація сприяла медійникам: давали фото і відео, пропонували історії біженців, шукали героїв для сюжетів.

– Був шалений попит у медіа, потім, звісно, напруга почала зменшуватися. Але я досі зустрічаю знайомих, які кажуть, що бачили мене по телевізору, в газеті чи ще десь. Це добре. Я доносила нашу позицію, як могла. А зараз роблю це в соцмережах. Публікую сторіс та пости двома мовами – українською та іспанською. У місцевих новинах тема війни в Україні вже стала другорядною – тепер показують тільки щось дуже масштабне, як теракти у Кременчуці чи Вінниці. Також актуальні теми загрози вимкнення газу, кризи та інфляції. Але вже не показують війну 24 години на добу і не присвячують цілий випуск новин Україні, як було на початку. Тому деяким навіть здається, що все скінчилося. Щоб доносити правду і нагадувати іспанцям, що війна триває, я пишу про це у себе в Інстаграмі та Фейсбуці. І знаю, що це працює, – резюмує українка.

Оскільки в новинах кількість сюжетів про Україну скоротилася, то й допомоги в останні місяці надходить значно менше. До того ж в Іспанії теж зросли ціни та спостерігається інфляція. По телевізору людям кажуть, що очікують складну зиму й потрібно буде економити газ і електроенергію.

– Але ми далі збираємо допомогу. Потрошку, набагато повільніше, але все одно відправляємо вантажівки. І намагаємося не дати забути про Україну, – каже Валентина.

Автор: Наталка Сіробаб