У жіночій колонії під Полтавою благодійники готують засуджених до волі

05 жовтня 2016, 16:41 0

Під час заняття із соціальним працівником. Фоторепортаж Андрія Іванова

Ув’язнена Тетяна Чорновіл відбула покарання протягом двох років, їй залишається ще чотири.

– У мене мама сильно хворіла, – розповідає жінка історію того, як опинилася тут. – І дуже потрібно було багато грошей, от і довелося йти на порушення закону, щоб заробити копійку… Ту ж саму «наркоту» взяти на себе… Рятувати маму… Я навіть не жалкую, що потрапила сюди. Якби ми протримали маму ще рік, я б згодна була тут ще два пробути. Але мама померла.

Зараз Тетяна наглядає за спеціальною молитовною кімнатою на території Надержинщинської виправної колонії №65.

– Я цю кімнату називаю храмом, – говорить вона. – Тут добре та спокійно. Ми тут часто звертаємося до бога, як і наші чоловіки на війні. Коли нам важко, ми що говоримо: «Боже, поможи!». Нам без нього ніяк не можна.
25 прихожан постійно ходять у молитовну кімнату причаститися та сповідатися. До кімнати періодично приїздять священнослужителі.

Тетяна Чорновіл опинилася у колонії, бо змушена була заробляти нечесним шляхом, щоб вилікувати матір.

Тетяна Чорновіл одна із 293 засуджених колонії. Тут сидять жінки, які вже не перший раз відбувають покарання, розповів Дмитро Коблицький, заступник начальника установи Надержинщинської виправної колонії №65 з соціально-виховної та психологічної роботи. І усі ув’язнені рано чи пізно вийдуть на волю, де потрібно буде соціалізуватися. Простіше кажучи, відновити стосунки з рідними та знайти роботу. Щоб цей процес пішов якомога краще та вже колишні ув’язнені не повернулися до свого старого кримінального життя, благодійна організація «Світло надії» активно допомагає тим, хто оступився у життя.

– Ми проводимо підготовку до звільнення, – говорить Валентина Шрам, соціальний робітник БО «Світло надії». – Готуємо необхідну інформацію, яка може знадобитися після звільнення. Вони можуть ставити будь-які питання, що стосуються їхнього звільнення. Причому наше спілкування відбувається без присутності адміністрації колонії.

Саме пошук роботи та відновлення стосунків із близькими – дві головні проблеми, з якими стикаються засуджені, говорить Валентина. Головне – не повернутися до колишнього злочинного життя.

– Перш за все необхідно відновити документи, десь та за щось жити, – продовжує Валентина Шрам. – Це дуже важко. Я завжди дівчатам кажу, щоб вони не опускали руки. У Полтаві вони можуть звернутися до нас, ми посприяємо відновленню документів та допоможемо знайти роботу.

Юлія, засуджена за нанесення тілесних ушкоджень, вчиться бути спокійною та розсудливою людиною.

Засуджена Юлія Кубаєнко, яка відвідує ці заняття, а також допомагає «Світлу надії», має дуже добре почуття гумору. Дівчина зізнається, все тому, що вона з Одеси. Навіть історію того, як опинилася тут, оповідає з гумором. Хоча, здавалося б, що нанесення умисних тілесних ушкоджень ніяк з жартами не співвідноситься.

– Пояснюю, я виховувала свого чоловіка, тому що він некрасиво поставився до мене як до жінки, а також його подругу, – розповідає Юлія. – Ось і сиджу я тут, бо не досягла гармонії, хоча, повірте, я цим шляхом йшла.

Одна із засуджених має хоббі - вишиває бісером ікони

Чудова бібліотека та гарний психолог – саме такі ключові умови на шляху до соціалізації називає Юлія.

– Вони потрібні, але тим, хто хоче змінитися. Якщо людина потрапила сюди і зробила правильні висновки. Бо тим, хто не хоче змінюватися, жодні умови не допоможуть. «Я все ще хочу прожити це життя, і хочу зробити це комфортно та успішно» – цей висновок дуже допомагає тут. Ці заняття з психологом мені наче сказали: «Юлік, не все так погано! Ти можеш почати жити по-новому…» І ось рік я працюю над тим, щоб стати гарною, спокійною та розсудливою людиною. Говорять, у мене вдається.