Львівський художник під Полтавою пише найбільшу ікону для собору та навчає дітей. ФОТО

1. >
2. Суспільство >
3. Львівський художник під Полтавою пише найбільшу ікону для собору та навчає дітей. ФОТО

Фото Ольги Матвієнко

Уже два роки тривають роботи з оформлення іконостаса в Свято-Успенському кафедральному соборі. Писати ікони для головного храму Полтави запросили художника-іконописця зі Львова.

Із Володимиром Олещуком ми зустрілися в дитячому православному таборі «Джерело». Там художник працює над найбільшим образом для іконостаса. Технічно намалювати на привезти зображення такого розміру зі Львова дуже складно, тому майстер радо погодився на пропозицію малювати неподалік Полтави.

У таборі обладнав майстерню в кімнаті одного з корпусів. Але його робота не обмежується виключно замовленням для собору.
Про те, чим зацікавила можливість працювати в таборі, й про іконопис загалом як явище в розбудові української церкви Володимир Олещук розповів журналістці «Кола».

Читайте також: «Джерело» дитячих мрій: на Полтавщині дітей оздоровлюють у православному таборі. ФОТО

«Спочатку думав, що діти злякаються «школи іконопису», але ледь не цілий день сидять у майстерні»

За два роки співпраця Володимира Олещука з Полтавською єпархією вийшла за межі роботи над іконостасом. Художник говорить, що під час спілкування з архієпископом Полтавським та Кременчуцьким, головою громадської організації «Команда небайдужих», яка діє при соборі, Наталією Гранчак виникають суміжні проекти.

Один із таких – цикл лекцій «Бесіди при свічках». Під час першого вечора в Свято-Успенському соборі саме Володимир Олещук розповів про традиції іконопису.

– При соборі діє потужна волонтерська організація. І це не тільки допомога армії, про що ми добре знаємо, а й багато соціальних проектів, робота з молоддю. Ось і в цьому таборі, який функціонує багато років, щораз з’являються якісь нові можливості, – розповідає Володимир Олещук. – І тут у нас виникла чергова ідея. Малювати таку велику ікону у Львові, а потім везти – неможливо. Запропонували писати її неподалік Полтави, у таборі. А потім Наталія Гранчак, знаючи, що я проводив майстер-класи з іконопису, запропонувала влаштувати таку школу в таборі. Оскільки все одно веземо багато матеріалів, то складного нічого немає.

Школа іконопису – це курс, розтягнутий чи не на всю зміну, адже сісти та написати образ за один день неможливо. Не кожна дитина знайшла себе в цьому майстер-класі. Хтось приходив, пробував і йшов.

– У мене тут є п’ять учнів, які щодня приходять і працюють. А взагалі в майстерні ніколи не буває порожньо. Спочатку думав, що діти злякаються, а батьки уявлятимуть, як діти малюють ікони під наглядом суворого майстра. А зараз приходять постійно, їм цікаво. Моя мета – не виховати іконописців, а показати, що таке є, розвивати світогляд, – зазначає художник.
Чи не найбільше враження майстра за час роботи в таборі – знайомство з гостями табору з київського інтернату для дітей з особливими потребами.

– Коли вони зайшли в майстерню, побачили ікони, то їхня реакція була неймовірна. Вони настільки щирі, без лукавства. Їм настільки сподобалося, що це не просто малювання, що ми вирішили провести для них одноденний майстер-клас. Тему я їм дав тему – намалювати образ Ісуса Христа. І результат мене вразив. Кожен із них – це такий маленький світ, який потрібно вміти відкрити. Це, як і для кожного художника, завдання відкрити себе до кінця, тому цей досвід для мене особливий і неймовірно цінний, – ділиться Володимир.

Читайте також: Вихід із комфорту: на Полтавщині молодь гартується у таборі «Відвага». ФОТО

Ікони писати почав, коли залучили до реставрації Києво-Печерської лаври та Михайлівського Золотоверхого собору

До писання ікон Володимир Олещук прийшов через мистецтво. Показує свій альбом із живописними картинами. Здебільшого – пейзажі, натюрморти, від них віддає теплом, розігрітих під сонцем карпатських полонин. Зазначає, його колеги по цеху практично всі в минулому робили хто що.

– В іконопис «заходять» абсолютно різні люди. Багато людей або мають середню освіту, або взагалі її не мають. У мене так склалося, що вчився в художньому училищі, потім закінчив художню академію, мав досвідчених викладачів у приватних майстернях. До 1999-го взагалі не думав, що писатиму ікони, – зізнається митець.

Усе почалося, коли почав працювати в реставраційному інституті у Львові, який отримав велику роботу в Києві. Тоді саме відбудовували Успенський Собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор та ще кілька храмів у столиці.
– Пізніше хвиля реконструкції та відбудови пішла по Україні. До того періоду належить і відбудова Свято-Успенського собору в Полтаві, – говорить Володимир Олещук.

Тоді, наприкінці 90-х, завдання художника в реставраційному інституті було малювати дуже багато ікон. Храми відбудовували максимально наближено до оригіналу. Відповідно перед архітекторами, художниками ставили завдання якомога більше наблизитися у наповненні інтер’єрів, розписах та решті деталей до відповідного стилю.

– Саме у XVIII столітті більшість цих храмів або збудували, або відбудували, а це українське бароко, – пояснює іконописець. – Під час відтворення цих пам’яток отримали потужні знання, адже постійно працювали з науковцями, багато досліджували архівів та робили в музеях копії ікон, які збереглися після руйнування в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. І ми вчилися на цьому, вчилися одне в одного. До 90-х років не було ні академій, ні кафедр, де викладали б іконопис і сакральне мистецтво. Тоді починали вчитися всі разом.

Відтоді іконопис став основним ремеслом Володимира Олещука, проте митець не полишав живопису. Як сам говорить з усмішкою, одне іншому не заважає.

За радянських часів ікони писали таємно й лише невелика кількість людей в Україні

Зараз ситуація з іконописом в Україні змінилася кардинально. Поштовх, який отримало сакральне мистецтво з початком процесу відновлення церкви в 90-х роках, спочатку привів до масовості, а згодом – і якісного показника як серед художників-іконописців, так і їхніх творів.

– Робота для іконописця є. І ситуація змінилася якісно. У 90-х роках був специфічний час. Ще наприкінці 80-х у нас, у Галичині, почали масово відкривати церкви. Це відбувалося досить спонтанно: швиденько відремонтувати або збудувати, розписати та відкрити. Тоді, уявіть тільки, який жах з’являвся на стінах. Це при тому, що на Західній Україні позалишалося дуже багато церков, на відміну від Східної, де радянський коток знищив усе. І досі дивуюся, коли кажуть, що в радіусі 30-40 кілометрів немає жодної церкви, бо в наших селах одна, а то й дві, у кожному. Тут дивом збереглися лише кілька унікальних пам’яток – Козелець, Великі Сорочинці, Новомосковську, на пальцях перерахувати, – із сумом говорить Володимир Олещук.

Отой час, коли аврально намагалися відродити церкви, нехтуючи якістю та художньою цінністю, художник називає сумним досвідом. Але причиною цього було не так бажання нашвидкуруч зробити, а елементарна відсутність тих, хто міг би зробити як годиться.

Упродовж радянської доби мистецтво іконопису зберігали одиниці, адже писання образів було під забороною.
– Варто розуміти, що ця галузь в Україні була цілком знищена. Лише в 90-х роках ми дізналися, що залишилися поодинокі художники, які щось там у підпіллі, по церквах, малювали. Але цього не можна говорити у такому разі про традицію, – зауважує митець.

Нині ж створені кафедри, де викладають саме іконопис, навчають не тільки, як дотриматися канонів під час написання, а й технології написання.

– В іконописі мало бути художником. На жаль, зараз рідко живописці дотримуються технології. Користуються тим, що є в магазинах, на ринку, уже готовим. Я не проти використання нових матеріалів, але їх треба використовувати з розумом та розумінням, бо результат може бути сумним, – зазначає Володимир Олещук.

Дотримання технології дозволяє іконі пройти крізь віки, а це, передовсім, використання традиційних матеріалів.
Із ними Володимир Олещук знайомить дітей у таборі в школі іконопису. Усі матеріали на 80% такі самі, які використовували у XVIII столітті.
Підготовлену дошку з липи пензлем або шпателем покривають спеціальним ґрунтом – левкасом. Його роблять із натурального тваринного клею та порошкоподібної крейди, зварених на повільному вогні протягом кількох годин. Потім наклеюють паволоку – лляне полотно – і наносять ще кілька шарів левкасу. Коли основа висохне, її шліфують.
– Значну частину часу під час написання ікони, чим ми відрізняємося від сучасних художників, які купують усе готове в магазині, витрачаємо саме на дотримання технології, підготовчі роботи, – говорить Володимир Олещук.
Після перенесення малюнка з ескізу на полотно наносять позолоту, а вже потім зафарбовують решту ділянок. Фарбу Володимир Олещук теж готує сам. Для цього бере барвники. Намагається шукати натуральні, мінеральні, як колись, хоча через надто високу вартість деяких із них все-таки змушений іноді купувати хімічні. Барвники розтирають, а далі змішують із тією основою, яка краще підходить для роботи саме в цей час. Володимир Олещук надає перевагу темпері – казеїново-олійній (із додаванням емульсії казеїну та олії). Іноді поєднує кілька технік.
Готову ікону покривають лаком.

Іконопис розглядають саме як традицію. Хоча це й не можна назвати суто мистецтвом. Пропри всі традиції та канони, у ньому залишається місце для пошуку, імпровізації. Про це свідчать численні виставки, організовані Всеукраїнською спілкою іконописців.

– Питання про «нове» в іконі дуже цікаве. Тут є дуже вузький коридор для творчості. Але ми повинні розуміти, попри всю консервативність цього мистецтва, ми ж розрізняємо ікону ХІІ, ХVI або ХVIII століття. От навіть уже в українському бароко дослідники розрізняють часові, регіональні стилістичні особливості. І зараз церква трансформується, змінюється й іконопис. Приміром тематика. Є композиції, які раніше використовували, а зараз – ні, але не через те, що образи перестали бути канонічними, а просто стали менш актуальними. Як-от зображення сцен Страшного суду або пекла, – розповідає Володимир Олещук.

Багато іконописців, до речі, майже не працюють над розписом храмів, а створюють образи саме як самостійні мистецькі об’єкти.

– Через кілька років ми зможемо говорити про нову стилістику української ікони. Потрібно ще лише трохи часу. І, зважаючи на тотальне нищення цього напряму і порівняно недавнє відродження у 90-х роках, – це неабиякий поступ, – резюмує Володимир Ігорович.

Автор: Ольга Матвієнко