Художник-безхатько з Полтавщини писав полотна кошачою шерстю, а відомим став після смерті

05 листопада 2017, 15:50 0

Ксьонз малює свою сестру

Справа життя будь-якого митця – передати через свою творчість якомога більше, достукатися до свого та майбутнього покоління, стати «голосом» свого часу. Не всі бувають почуті вчасно. Так сталося і з Григорієм Ксьонзом, митцем з Полтавщини, геніальність якого визнали після його смерті.

Тяжка хвороба відкрила талант художника

Майбутній художник народився 18 листопада 1874 року у Миргороді. Ріс звичайним безтурботним хлопчиною, допоки не підкралася важка хвороба. У 9 років Григорій захворів на скарлатину. Він вижив після недуги, але втратив слух і більше ніколи не міг говорити. Наділений талантом, хлопець почав виражати свої думки за допомогою пензля і фарб. Дитина із небагатої родини, він змушений був з юних років заробляти собі на життя. Аби мати хоча б якийсь фах, почав вчитися малярства у місцевого миргородського художника Михайла Химочки, проте недовго. Науку продовжив у інших майстрів. Хлопець ніколи не сидів на місці, шукав підробітки: часто наймався до різьбярів і позолотників, працював на відомих малярів того часу – Рудича з Хомутець та Отришка з Ромен.

Спілкувався за допомогою жестів, працював за дах над головою

Малярського мистецтва хлопцю виявилося замало. Григорій почав пробувати писати портрети. Вони вдавалися, тож художник почав задумуватися над власною майстернею. Проте наслідки дитячої хвороби перешкоджали молодому амбітному митцю утримувати приміщення, де б він міг малювати. Тож доводилося працювати у своїх колег у Полтавській та Сумській областях. Саме там Григорій удосконалював свої навички в писанні портретів.

Життя Григорія Ксьонза було нелегким. Чоловік не мав власного житла. Ночував там, де працював, а працював там, де був необхідний художник. Грошей за роботу не брав – просив, аби давали дах над головою та трохи їжі. Григорій ніколи не розділяв людей на бідних і багатих, охоче працював і на тих, і на інших. Замовники цьому тільки раділи: просили, аби намалював, а самі платили горілкою та пускали переночувати.

Бувало й таке, коли Григорій прохав скубнути кішку чи собаку – шерсть була необхідна для саморобних пензлів. Грошей на професійне приладдя у художника не було.

За розповідями сучасників Григорія, художнику треба було поглянути на свого замовника лиш раз. Потім Григорій трохи про щось думав, поглядаючи то на полотно, то на тільки-но оновлений кошачою шерстю пензель. Потім зітхав і сідав малювати. Ретельно змальовував лиш обличчя. Фон і одяг придумував і домальовував сам.

Так Григорій пропрацював близько сорока років, перебуваючи у постійних подорожах та в пошуках роботи. І тільки втративши останні сили, вже старий та посивілий, Григорій перебрався жити в Миргород до своєї рідної сестри Дарини. Жінка на той час працювала прибиральницею.

У війну малював для німців

Якщо про творчість художника в часи, коли Григорій не мав постійного житла і «блукав по світах», відомо дуже мало, то в роки Другої світової війни це змінилося. У митця з’явилося багато замовників, які просили зберегти пам'ять про загиблих на полотні. Приносили фото чоловіків, яких вбили на фронті, дітей, забраних в Німеччину. Григорій не відмовляв, малював всіх.

Одного разу у двері художника постукав німецький офіцер. Німець хотів, щоб Григорій намалював його портрет в мундирі – слава про художника з Полтавщини сягнула аж до німців. Ксьонз спершу відмовлявся, проте врешті-решт взявся за роботу, бо боявся, аби його та сестру Дарину не застрелили. Німець був задоволений результатом, розплатився за портрет щедро: приніс митцю крупи, м'яса і одяг.

Уже після війни Григорій Ксьонз захотів зобразити Полтавщину в руїнах. Саме це змусило художника знов покинути домівку і вирушити в мандрівку. На той момент чоловікові виповнилося 72 роки. Із подорожі у сестрин дім він уже не повернувся. Останні дні доживав у старечому будинку в селі Токарі Лохвицького району. Там митець і помер у 1946 році.

Став відомим лише через 25 років після смерті

У 1970-их роках директор Полтавського художнього музею Кім Скалацький вирушив у мандри по селах Полтавщини. Його ціллю було знайти образ святої Магдалини для садиби Івана Котляревського. Бо саме її ікона знаходилася в будинку письменника.

У одній з хат, куди Кіма Григоровича завела випадковість, він помітив ікону, підписану так: «Григорій Петрович Ксьонз. Миргород. 1935. Листопад». Краса полотна так захопила директора, що той вирішив дізнатися більше про невідомого на той час художника. Як виявилося згодом, робіт художника було більше трьохсот, проте більше половини знищено у часи війни. Інші ж висіли не в музеях і приватних колекціях, а в будинках звичайних селян по всій Полтавщині. Кім Скалацький намагався отримати кожну зі знайдених картин (а їх було 114!). Проте власники не бажали з ними розлучатися, адже на полотнах їхні родичі. Тому й досі більшість зі збережених робіт Григорія Ксьонза перебувають у людей, чиї прапрадідусі чи прапрабабусі колись замовили портрет у митця-мандрівника. Ті полотна, які все ж таки вдалося викупити, тепер перебувають у Миргородському краєзнавчому музеї, Миргородському літературно-меморіальному музеї Давида Гурамішвілі, Полтавському художньому музеї, Лубенській картинній галереї, Українському центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та приватних колекціях, зокрема у мережевому атласі народного мистецтва «КРОВЕЦЬ».