Він пишався, що рятує життя побратимів: родині загиблого полтавця Ростислава Чипенка вручили його посмертну відзнаку

25 січня 2018, 15:18   0
Сини Ростислава Чипенка з татовим орденом. Фото Ольги Матвієнко

Ростислав Чипенко, 38-річний полтавець, батько трьох дітей, попри вмовляння родини та застереження побратимів, пішов на війну.

Просто не міг більше залишатися вдома.

– Він виріс у родині військових, мій батько був льотчиком, кадровим офіцером. Тож Ростислав з дитинства міряв про службу. Потім життя інакше склалося, – пояснює Лариса Шамшева, мама Ростислава. – У дитинстві, перед армією, хотів піти у ВДВ, але служив в елітному підрозділі Нацгвардії. Піти на строкову службу вирішив сам, і це для нашої родини було нормально.
Хоча після армії Ростислав Анатолійович не продовжив кар’єру військового, тяга до цієї справи залишилась. Певно, саме це згодом вплинуло на його вибір піти служити за контрактом і захищати рубежі держави на Донбасі.

Старший сержант Ігор Солод, головний старшина 90-го окремого десантного батальйону 81-ї аеромобільної бригади, знайомий з Ростиславом Чипенком з 2004 року:

– Не дуже тісно підтримували стосунки, але бачилися, спілкувалися. 2015-го я вирішив підписати контракт і пішов у 90-й батальйон. Коли приїжджав у Полтаву у відпустку, то зустрілися з Ростиславом і він попросився теж до нас у батальйон. Я його спробував відмовити, бо в нього ж троє дітей. А він запевняв, що для себе все вирішив, із батьками та дружиною домовився. Ось так 2016 року він прийшов у батальйон, а після бойового злагодження на полігоні, у березні 2017-го, ми вже разом потрапили на передову в районі Мар’їнки.

Дружина Ростислава Чипенка зі сльозами на очах говорить, що і справді чоловік був непохитний у своєму рішенні.

– Дітям не хотілося відпускати тата, але вони знали, що тато пішов на війну. Ростислав сам їм розповів, що працюватиме в армії, захищатиме їх. Бо діти хоч і маленькі, але про війну знають. Намагалися розповідати так, щоб вони і розуміли, і не боялися, що тато в небезпеці. Але ми постійно боялися найгіршого, що його не стане, – розповідає жінка.

Військовослужбовець починав службу в батальйоні в 1-й десантно-штурмовій роті. Перед тим, як відправитися в АТО, Ростислав Чипенко підійшов до старшини і попросив переведення в саперний взвод під командування майора Сергія «Сідого» Зайцева.

– Ми називаємо саперів «їжаками». Це дуже відповідальна військова спеціальність. Оскільки я безпосередній керівник взводу, то не всіх беру. Дивлюся, щоб у людини горіли очі, це значить, що людина працюватиме. Коли Ростислав до мене підійшов і говорить: «Сідий», хочу бути «їжаком», то дуже довго до нього придивлявся. Отой вогник у нього побачив і взяв до себе, зрозумів, що він працюватиме. Бо у піхоти, в «курків» своя робота, а «їжаки» постійно затребувані на цій війні: виходи з розвідкою, очистка території, встановлення інженерних загороджень, тобто «їжаки» постійно працюють.

За словами мами бійця, він дуже пишався своєю роботою. «Я пішов на війну не вбивати, а рятувати життя», – говорив він під час телефонних розмов з рідними. Тоді, на початку травня, він дуже радів виконаним за день завданням: зняв понад 10 розтяжок, тим самим врятувавши життя побратимів.

Проте, на жаль, доля так розпорядилася, що Ростиславу Чипенку не судилося дослужити до перемоги.

8 травня підрозділ саперів розміновував дачний масив неподалік Курахового. Потрібно було розчистити шлях для проходу розвідувальної групи. Першим ішов Сергій, за ним – четверо розвідників. Сапер, розчищаючи шлях, підірвався на міні з «сюрпризом». Його побратими залишилися живими.

Близько 21-ї години вдома у родини Чипенків пролунав телефонний дзвінок. З військкомату повідомили, що чоловік загинув.

– Увесь день тоді він був дуже зайнятий перед виходом, але кожну хвилинку намагався передзвонити. Говорив, що дуже нас любить, що хоче побачити і сумує. От хвилинку-дві вдавалося поговорити, казав, що сумує і ніби не хотів завершувати розмову. Попередив, що іде на завдання і телефон буде вимкнений. Коли подзвонили ввечері, то в мене серце розбилося, весь світ рухнув, – пригадує найстрашніші хвилини життя Алла Михайлівна.



Указом Президента від 14 листопада 2017 року Ростислава Чипенка нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагорода знайшла свого Героя майже через рік після загибелі. Отримувати у Будинку культури Гожулівської сільради прийшла вся родина – батьки, дружина та діти. Орден привезли його побратими.

– Полтавщина може пишатися, що виховує таких синів. Боєць був класний. На жаль, загинув. На жаль, нагороди довго йдуть, на жаль. Але добре, що вона знайшла героя. На жаль, посмертно, – говорить Сергій Зайцев.
Зі сцени перед кількома десятками односельців вірш, присвячений батьку, прочитала його старша донька Владислава. Ці рядки вона написала ще в перші дні, коли тато пішов на службу:

«Ты знаешь, папа, ты такой один.
Один на всей земле, вселенной.
Ты просто необыкновенный.
Когда уехал воевать,
Нам стало много не хватать
И очень сильно начали скучать.
Всегда сижу я, вспоминаю,
Наши дни, прогулки, моменты,
Твою улыбку и родные глаза никогда не забываю.
Без тебя нам плохо, тускло, не хватает теплоты.
И мы скучаем, плачем, любим,
Ждем тебя из той войны.
А война – плохое дело, забирает всех родных.
Там в окопах заседают, там воюют и стреляют.
Надо верить, надо ждать, надо Бога умолять,
Чтоб закончилась война, навсегда ушла она.
Снимешь броник, автомат – и для всех будешь храбрый воин, солдат.
А для нас – ты самый главный, честный, умный, сильный, славный.
От тебя нам мало надо – чтобы был ты с нами рядом.
Ты мужчина, ты опора, ты защитник и герой.
Кто наилучший в этом мире?
Я отвечу: папа мой!»

Із 2014-го року із 57 загиблих бійців 90-го батальйону 81 бригади – 8 з Полтави та Полтавської області: Піски, ДАП, Зайцеве, промзона Авдіївки, Мар’їнка…

Автор: Ольга Матвієнко

Суспільство 25 січня 2018, 15:18

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції