Вйо, на прогулянку: кінний завод на Полтавщині. ФОТО. ВІДЕО

1. >
2. Дозвілля >
3. Вйо, на прогулянку: кінний завод на Полтавщині. ФОТО. ВІДЕО

Фото й відео Ольги Матвієнко

У третю подорож ми вирушили до села Дібрівка Миргородського району. Дібрівський кінний завод №62 – фактично, унікальне господарство, де розводять російських і орловських рисаків, а також новоолександрівських ваговозів.

Від Миргорода до Дібрівки близько 10 кілометрів. Кілька разів на день сюди курсують рейсові автобуси. Вартість квитка – 10-15 гривень. На в’їзді вас зустрінуть наїзник з конем, а згодом – млин, який вважають візитівкою села.

Дібрівський кінний завод (ДКЗ) заснував князь Дмитро Романов 1888 року. Мандруючи Полтавщиною, він обрав саме це місце для розведення коней. Придбав же землю за дорученням Федір Ізмайлов, який став першим керівником господарства. З ініціативи Романова тут збудували додаткові стайні, манежі та іподром, що створило передумови для розвитку племінного конярства. Дібрівські чотириногі красені неодноразово перемагали на всеукраїнських та міжнародних кінноспортивних змаганнях.

«Коло» вже писало про тутешні рисисті перегони, виготовлення кумису тощо, але багато цікавого залишилося поза нашою увагою.

Із часу заснування господарства у селі залишилося чимало старих споруд. Проте всі вони в досить занедбаному стані й навіть не входять до переліку пам’яток місцевого значення. До сьогодні збереглися будівля адміністрації ДКЗ, будинок Романова, стайні, кузня.

Сам кінний завод практично в центрі села. Неподалік від входу на територію господарства розташований будинок адміністрації. Приміщення завжди використовували для роботи керівництва ДКЗ, у народі споруду називають «контора». Туристи не сплутають її з чимось іншим, адже перед будівлею стоїть пам’ятник кобилі з лошам та міститься кругла площа, яку здебільшого використовують для паркування.

– На жаль, немає інформації, хто архітектор цієї споруди. Втім, швидше за все, будівля почала функціонувати наприкінці XIX сторіччя. В одній з її частин, де зараз міститься сільський Будинок культури, був зал, де проводили аукціони з продажу коней. Перший аукціон Романов провів 1897 року. Тож робимо з цього висновок, що споруда вже існувала на той час, – розповідає екскурсоводка, племобліковиця Тетяна Копилова. – У фойє проводили вечори відпочинку для працівників господарства. Також тут була бібліотека.

Будівля в задовільному стані й потребує ремонту. Зараз у приміщенні працюють адміністрація ДКЗ, сільська бібліотека, Музей історії кінного заводу та Будинок культури.

Опалюється лише частина споруди. Попри те, що будівля має стіни по пів метра завтовшки, питання часу, коли вона почне руйнуватися.

Прикро, що не вдалося зберегти окрасу території ДКЗ – будинок Данила Романова. Будівлю, хоч вона й дерев’яна, можна було врятувати. Але зараз її затіняють дерева, туди немає достатнього доступу повітря, – резюмує Тетяна Петрівна.

Колись красива споруда з дерев’яним різьбленням зараз стоїть у чагарниках.

Ця будівля ще пам’ятає екскурсії та туристів, адже саме тут раніше був розташований Музей історії ДКЗ. Після того ж, як експозицію перенесли, споруда почала руйнуватися.

У будинку, який слугував резиденцією Данила Романова під час його приїздів, протікає дах в одному місці.

– Там уже зробили лазівку, частина кутова так затекла, що утворилася щілина, і туди можуть проникнути всі, кому заманеться, – розповідає екскурсоводка. – А в іншій частині будівлі, де раніше жила прислуга, вибили вікно, розібрали грубку. Я в попереднього керівництва попросила, то вікно забили.

Будинок мав два ґанки, а також містив спальню господаря, приміщення для прислуги, каретний зал, де розпрягали коней. Ґанок на задньому дворі вже зруйнований вщент.

Взагалі в дібрівському музеї залишилося не так багато документальних згадок про зведення цих споруд.

– Складність полягає в тому, що офіційні папери з часів заснування ДКЗ не збереглися або ж містяться в архіві Санкт-Петербурга, – каже Тетяна Петрівна.

Кінь долає дистанцію, коли він добре підкований. Тож у Дібрівці завжди досить потужною була ковальська школа. Тут працював відомий коваль Микола Березовець, який і викладав у ковальській школі. У селі, практично біля іподрому, збереглося до цього часу приміщення кузні.

Церква святих Флора й Лавра та дзвіниця на стайні

Спочатку в одній із дібрівських стаєнь люди облаштували іконостас. Стайня, у якій відбувалася служба, навіть мала дзвіницю нагорі. Цю дзвіницю з лелечим гніздом, щоправда, уже без дзвона, ви зможете побачити й сьогодні.

– Втім така імпровізована церква була не до вподоби Ізмайлову. По-перше, він мав переконання, що це відволікає працівників. По-друге, просто за іконостасом стояли лошата. Федір Миколайович вважав це неподобством, і саме він ініціював закладення першої церкви у селі, – розповідає Тетяна Копилова. – Відповідно до документів, церкву освятили в грудні 1908 року. Невипадково вона має ім’я святих Флора й Лавра, адже їх вважають покровителями конярства.

Саме біля цієї церкви й поховали першого керівника ДКЗ №62. Могила Ізмайлова збереглася в Дібрівці до сьогодні.

Попередній храм зруйнували комуністи 1936 року, адже на той час ще тривала активна антирелігійна боротьба. Від нього залишилася одна башта.

Нинішня дерев’яна церква в Дібрівці більше схожа на капличку. Її відбудували 2010 року, поблизу місця, де стояла стара.

Могила коня

Примітне в Дібрівці ще одне поховання – жеребця Лоу Гановера.

Тут варто зазначити, що в конярстві є традиція ховати видатних жеребців та кобил стоячи. Також інколи ховають лише голову та серце коня, який мав значні здобутки за життя.

На території ДКЗ розташована могила Лоу Гановера.

– Лоу Гановер – один із перших жеребців американської стандартбредної породи, які надійшли до Радянського Союзу після Першої світової війни. Лоу Гановера завезли зі США. У дібрівському господарстві він дав найкраще потомство російської орловської породи з американською кров’ю, – розповідає екскурсовдка.

Перші дібрівські всесоюзні коні-рекордисти, які здолали дистанцію 1600 метрів швидше, ніж за 2 хвилини, – нащадки іменитого американського жеребця.

Фінансування конезаводу

Ситуація в українському конярстві нині катастрофічна. І якщо ще чотири роки тому під час інтерв’ю колишній керівник ДКЗ розповідав, що в господарстві 300 коней, то зараз уже лишилося 250 голів.

Річ у тім, що Дібрівський кінний завод – державне господарство, яке підпорядковується ДП «Конярство України». Земля тут не розпайована, а отже, це ласий шматок для великих агропідприємств. Місцеві розповідають, що ДП «Конярство України» укладає угоди з агрохолдингами про оренду землі в Києві, надто не переймаючись проблемами самого господарства. Кінному ж заводу бракує землі, щоб випасати коней та засівати ділянки, знову ж таки, щоб прогодувати взимку тварин. Тож є всі шанси, що через експансію агрохолдингів коні в ДКЗ скоро стоятимуть упроголодь.

– Конярство завжди було збитковою галуззю, просто раніше отримувало дотації з тваринництва та рослинництва, – каже Тетяна Копилова. – Потрібно, щоб держава повернулася до конярства обличчям. Встановлення фіксованих цін на коней, можливості експортувати коней та впровадження тоталізатора на перегонах збільшили б шанси конярам вижити в цей скрутний час, – резюмує Тетяна Петрівна.

Записатися на екскурсію до Музею історії кінного заводу та господарством можна за телефоном: (098) 386-48-66.

Автор: Наталка Сіробаб