Як живе єдиний кінний завод на Полтавщині

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Як живе єдиний кінний завод на Полтавщині

Фото Анни Чапали

На теренах нашої області є, фактично, унікальне господарство – Дібрівський кінний завод №62, де розводять російських і орловських рисаків, а також новоолександрівських ваговозів. Про особливості та проблеми кінної галузі ми говорили з керівником філії «ДКЗ №62» ДП «Конярство України» Миколою Радченком.

– Миколо Васильовичу, хто Ви за освітою та скільки років працюєте тут керівником? Як потрапили на цю посаду?

– Я закінчував Полтавський сільськогосподарський інститут, за освітою агроном. Як у Дібрівку потрапив? Напевне, доля така. Було об’єднання Дібрівського кінного заводу та «Агрофірми імені Іваненка» (с. Петрівці Миргородського району – прим. авт.). Я там 13 років пропрацював головним агрономом. 2001-го, коли утворилося об’єднання, мене направили сюди керівником філії. Звідтоді тут і працюю.

– Чим керівництво державним підприємством відрізняється від управління, наприклад, сільськогосподарським кооперативом, фермерським господарством?

– По-перше, проблема в тому, що здебільшого люди вважають: якщо державне, значить – нічиє, і намагаються відщипнути шматок. За великим рахунком, ми ніби й державні, але маємо самотужки виживати. Вважаю, це не зовсім правильно. Зокрема, щодо оподаткування, адже фермерські, приватні й державні підприємства платять різні податки. Звісно, це робити треба, але державні господарства платять найбільше.

– Держава хоча б якось фінансує господарство?

– Востаннє вісім років тому ми отримали 17 тисяч гривень за селекційною програмою. Із того часу жодної фінансової підтримки від держави не було.  

– За цей час кількість коней збільшилася чи зменшилася?

– За останні 5-6 років цифра залишилася стабільною – це 300 голів. Я вважаю, що кількість коней, звісно, може коливатися залежно від умов на ринку, хоча ми врешті-решт тримаємо постійно одну цифру. Сьогодні ми зменшили кількість російських рисаків, а додали орловських, бо на них є попит. Взагалі, гадаю, Дібрівка ввійде в історію, бо, дякуючи Аркадію Степановичу (Аркадій Лабунець – головний зоотехнік із конярства ДКЗ №62 – прим. авт.), ми зберегли чистопородних орловців. Був час, коли всім хотілося, щоб коні швидко бігли, почали «доливати» американську кров тощо. Тож зараз, якщо зробити генетичну експертизу, виходить, що орловський рисак – не зовсім орловець. А в нас ця порода залишилася такою, якою й має бути. Тож чистопородні дібрівські орловські рисаки цінуються.

– Кінна галузь в Україні фактично вироджується. Чи є якісь селекційні проблеми в господарстві, адже варіантів куди збути жеребця-плідника стає все менше?

– Розумієте, є популяція. І чим далі вона зменшується, тим менше жеребців треба. Наприклад, у нас є російський рисак Вертеп. Це чудовий кінь, який «розміняв» дві хвилини. Але на сьогодні ми його, фактично, не використовуємо, бо він наш, а зближення коней по крові не повинно бути. І якщо кобили – його сестри, його не можна спаровувати з ними. Генетика є генетика. Жеребця потрібно поставити на інший завод. Раніше, коли працював трест (Український трест кінних заводів – прим. авт.), чітко було розписано: цей жеребець у Дібрівці перебуватиме два роки, цей у Лозовій – три тощо. Поголів’я коней в Україні зменшилося, тому є певні складнощі.

– У яких змаганнях беруть участь коні підприємства?

– Останні три роки, зокрема й через напружені відносини з Росією, наші коні у закордонних перегонах участі не беруть. Багато коней виступали раніше у Болгарії, Польщі, Чехії, Угорщині. Просто сьогодні немає такої можливості. Практично ж у всіх українських змаганнях наші коні – фаворити.

Довідка «Кола»

Дібрівський кінний завод заснував 1888 року князь Дмитро Костянтинович Романов. Підприємство функціонує в селі Дібрівка Миргородського району Полтавської області. Тут розводять російську та орловську рисисті, а також новоолександрівську ваговозну породу. Дібрівські чотириногі красені перемагали в кінноспортивних змаганнях на іподромах Києва, Одеси, Харкова та за кордоном.

– Яка середня вартість коня?

– 20-25 тисяч гривень, залежно від генетики тощо. Сьогодні ми, якщо кінь за своїми даними не потрапляє в спорт, намагаємося підготувати його, щоб він пішов у приватний сектор. Тож ми зараз комбінуємо – із рисака робимо верховика, бо рисистих коней продати складно, адже для них потрібен іподром, а це дороге задоволення. Хочу сказати, що така річ як генетична цінність відходить останнім часом на другий план. Може так статися, що за зовнішність коня, а не за гени, готові віддати більше грошей.

– Деякі конярі вважають, що якби держава дозволила тоталізатор на перегонах, то галузь могла б бути прибутковою. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Я особисто – за. Напевне, це мета й майбутнє українських «рисачників». Будь-який кінь, який бере участь у змаганнях, міг би окупити себе повністю, якби працював тоталізатор. Чесно кажучи, якби можна було робити ставки, у мене б теж був би тут кінь.

– Наскільки затратно утримувати коней?

– Конедень – це приблизно 60 гривень (ціна утримання коня на добу – прим. авт.). І якби був тоталізатор, то, звісно, кінь би заробляв ці гроші.

– Кінноспортивна секція ДКЗ №62 працює?

– Так. Я задоволений, що її учні беруть участь у всіх конкурних змаганнях Полтавщини та України. На мою думку, дитина, яка відвідує таку школу й має можливість відчути, що таке кінь, усе життя буде до цих тварин прив’язана. Це дає змогу також готувати нові кадри для господарства.

– На Полтавщині є підприємства, схожі на Ваше?

– Фактично з державних в області лише Дібрівський кінний завод залишився. Здебільшого працюють приватні підприємства під Полтавою, які в оренду коней дають. До Федерації кінного спорту Полтавщини переважно конкурні господарства входять. Конкур – це теж дорогий вид спорту, адже конкурне поле повинне бути якісне. У Лубнах у президента федерації Володимира Дороша є таке поле, створене за європейськими стандартами.

– Чим заробляє підприємство Дібрівський кінний завод №62?

– Нас часто критикують, мовляв, вони обробляють землю й тримають корів нібито під маркою, що розводять коней. Але, відверто кажучи, кінна частина на сьогодні збиткова. І хто вважає, що вона прибуткова, помиляється. Як такої реалізації коней немає, а якщо й є, то це середній рівень покупця. Багаті люди купують коней переважно за кордоном. Збитки кінної частини – близько двох мільйонів. Сьогодні ми маємо свиноферму та невелику ферму ВРХ (200 фуражних корів). Завдяки чистим прибуткам із цього ми компенсуємо збитки кінної частини. Крім того, на території господарства працює агрохолдинг «Деметра», який платить за оренду землі. Це дає можливість платити податки, заробітну плату працівникам.

– Наскільки я розумію, земля в державному підприємстві не розпайована. Чи лунали закиди від місцевих мешканців, мовляв, хочемо пай?

– Я так скажу. Поки люди працюють у господарстві, таких питань не виникає, адже ніколи Дібрівський кінний завод не мав іншої форми власності, крім державної. Коли ж настає час виходити на пенсію, людям просто потрібні гарантії й вони хочуть пай. Через специфіку нашого господарства (кінну частину) нереально розпаювати державну землю й роздати її. На практиці жодне розпаювання земель державного підприємства наразі не відбувається без відкриття кримінального провадження. На сьогодні й визначеного закону про розпаювання державного підприємства немає. І коли мені висувають такі претензії, я кажу, що в мене зовсім інші функції – зберегти підприємство. Можливо, розпаювання колись і відбудеться, але воно має бути узаконене.

Нагадаємо, У селі Дібрівка на Полтавщині відбулися кінні перегони

Автор: Наталія Сіробаб