Українці вшановують пам’ять жертв Голодоморів, діляться спогадами і фактами

25 листопада 2018, 19:00 0

Щороку в листопаді в Україні вшановують тих, кому не судилось жити через Голодомори, штучно влаштовані репресивною радянською машиною. Неврожай також додався до того, що мільйони не мали надії і пухли... Із хат вигрібали-вимітали все, забирали збіжжя до останньої крихти.

Мільйони закатованих голодом малих і дорослих... Чиїсь родичі, що безневинно загинули. Історіями рідних українці діляться в соціальних мережах. Розповідають і про те, як замовчувався Голодомор і як заговорили про це явище.

Міла Іванцова, письменниця:

«Чи дійсно можливо майже сторіччя тримати в пам’яті те, що бачив у три роки?

Мій тато народився у 1929 році на Сумщині (с.Герасимівка, під Ромнами), ми всі знали, що на його пам’яті чималий період нашої історії, але він практично не озвучував свої перші спогади. Казав, що мало приємного – згадувати голодне дитинство, раннє сирітство, тяжкий сільський труд, коли троє дітей, потім підлітків, виживали у батьківській хаті на свій розсуд. Ми про це знали «в загальних рисах», і ніяк не вдавалося вмовити тата записати свої спогади – боліло... І тільки віднедавна він потрошку став розповідати про бачене і пережите. Що тримав у собі без малого дев’яносто років.
При банальному підрахунку виходить, що то дійсно спогади три- чотирирічної дитини. Не з кіно, не з чужих слів, а жахіття, бачені маленьким хлопчиком ще до війни.

Розповідає, раз по разу повторюючи ті самі координати в селі, не плутається, показує рукою, ніби й зараз це бачить: «Отак ходили ми дітьми по селу, а то тут, то там, під парканами люди лежать. Пухлі такі. Ми дивуємося, підходимо – не ворушаться, по них мухи лазять, я беру гілочку верби і зганяю тих мух, щоб не заважали дядьку спати...»

«Мами вже не було. Мачухи ще не було, мабуть. Баба варила нам боряки (він їх і досі не любить, наївся на все життя), а нам хотілося хліба...»
«Лягали ми спати голодні, голодні і прокидалися...»
«...Забирали у людей все. Батько вирив у клуні яму, сховав там зерно, щоб було що посіяти на той рік. Прийшли, знайшли, забрали. А ми голодні й налякані дивимося, як батько плаче...»
«Батько пішов до двоюрідного брата, позичив у нього зерна, уже не на посів, дітей годувати. Баба щось із того варила, рідке, але ж гаряче... А потім той брат прийшов забирати назад – самим стало нічого їсти. Пам’ятаю, як схопилися вони битися, нам було страшно, сестра ховала нас із братом...»
«Потім уже тато привів мачуху з іншого села, і навіщо ми їй були потрібні троє сиріт? Пам’ятаю, погладила мене по голові... так дивно було, бо ніхто нас не ніжив, не обіймав, не до того було».
«Уже потім була війна, батька забрали не одразу, бо мав грижу, призвали у 43-му, загинув, визволяючи Київ. Мачуха вмерла ще в окупацію, баба теж. Росли, як уміли, ніхто нас не забирав у дитбудинки, вже були трохи старші. Пасли корів, працювали в колгоспі, я був цікавий до техніки, яка там школа?»
«У 18 років призвали в армію. Я ще й тоді не вірив, що хліба можна наїстися вдосталь. Хліб – це те, про що мріяли з дитинства, як про найсмачніше... Хліб – це життя».

Така от школа виживання. Пазлами, намистинами, зернятками, які він тільки тепер став озвучувати, а тримав у собі стільки років. Хто там про це говорив уголос?
Але ж як страшно це уявити і усвідомити – не нероби, не десь у пустелі, наші роботящі та хазяйновиті українці на своїх багатих чорноземах, у сприятливому кліматі гинули з голоду чи ледве виживали, не маючи що їсти і чим нагодувати дітей... Як це можна пояснити світу?! Як можна пояснити, що стільки десятиліть про це мовчали навіть ті, хто це пережив?
Коли мені малій купували ще дефіцитні тоді мандарини, я намагалася пригостити й батьків. А тато завжди відмахувався і казав, що не любить їх, бо об’ївся ще у дитинстві...
А мені тепер перед очима маленький хлопчик, що змахує мух із сусіда, який «спить» під парканом... І мій ще молодий дід-удівець, який плаче, не в змозі прогодувати дітей.
Не голод. Голодомор. Злочин.
Не забувати!»

Андрій Колодочка, полтавець:

«Про голодомор. Мій прадід, Колодочка Тимофій Карпович, був репресований радянською владою в 1932 році за активну боротьбу на селі проти так званої «колективізації», наслідки якої на той час привели селян до небувалого голоду і смертності. Прокурор на суді прохав суд про розстріл, але суддя виявився більш «гуманним» і дав йому 10 років концтаборів, звідки він вже не повернувся...»

Андрій шукав інформацію в архіві СБУ.

– Нині інформація розсекречена, і до неї, при бажанні, має доступ кожний. Але, як мені сказали в СБУ, це можуть засекретити назад у будь -який час, тому я скористався цим приводом.

Олег Пустовгар, полтавець, історик:

«Соціологія показує,що 79% громадян України вважають, що Голодомор 1932-33 рр. був геноцидом українського народу. Але першопрохідцям початку дев’яностих було непросто. Скажімо, у загадковій автокатастрофі загинув журналіст Володимир Маняк – один із перших шукачів правди про голодомор, автор книги, яка вийшла у 1991 році «Голод 33. Народна книга-меморіал». Пропоную трохи спогадів й із власного життєвого досвіду.

Весна 1992 року. Села Березова Лука і Лютенька,що в Гадяцькому районі. Саме тут з ініціативи Гадяцької районної організації Народного Руху тоді було встановлено одні із перших на Полтавщині пам’ятні знаки жертвам Голодомору.

То були цікаві і водночас непрості часи, коли руйнувалися старі стереотипи, Компартію заборонили, у ЗМІ потроху просочувалася бодай часточка правди про страхітливі злодіяння комуністів. Зокрема, оприлюднювалися й статті про долю сіл,які заносилися до так званих «чорних дощок». Статус «чорної дошки» ЦК компартії надавав селам, де чинився опір насильницькій колективізації. У них більшовики запроваджували особливий психологічний,військовий і адміністративний терор проти українців: повністю вилучалися ВСІ харчові продукти, вийти за межі села, щоб роздобути їжу було неможливо, оскільки такі населені пункти оточувалися карателями НКВС. Як правило, військові операції проти цивільних людей завершувалися мародерством і масовими вбивствами. Зауважу, що «за злісний саботаж хлібозаготівель» Лютенька, як, до речі, і Кам’яні Потоки в Кременчуцькому районі, була занесена комуністичними верховодами до «чорної дошки». Так сталося, що автор цих рядків на початку 90-х працював у Лютенській школі,тож з’явилася ідея спорудити якраз у цьому селі пам’ятний хрест.

Рецидиви комуністичного мислення долати було непросто. Неодноразові візити до сільського голови.Косі погляди директорші школи й окремих колег. Непрості перемовини з місцевою парафією православної церкви. Та попри тихий спротив місцевої номенклатури захід відбувся. На панахиду зійшлося півсела. Місцевий священик освятив Хрест із написом «Вічна пам'ять жертвам комуністичного Голодомору 1932-33 років». Приїхали очільники крайового Руху, у виступах яких вже тоді звучало слово «геноцид».Прекрасні репортажі зробили позаштатний кореспондент обласного радіо Володя Савченко й журналістка «Зорі Полтавщини» Тетяна Дениско. Пригадую злісне сичання членів Лютенського осередку соціалістичної партії (перефарбованих комуністів), мовляв, «що той бандера-рухівець вигадав, голодомору ж не було, то вигадки американців»… Березова Лука – село, де закінчував 10-11 класи. Часи горбачовської «пєрєстройкі». Вже тоді у газеті «Сільські вісті», яку передплачував мій дідусь Михайло Харченко публікувалося чимало матеріалів про штучний характер голоду. Та й бабусі вже не боялися розповідати правду. Тож відразу після вступу у Рух ініціював там перейменування вулиці Комуністична, де мешкали бабуся, дідусь,тьотя і її чоловік та я (коли ходив у старші класи школи) на історичну – Геталівка.

У Березовій Луці з встановленням Хреста пам"яті жертв голодомору перепон було менше. Місію переконати сільську раду взяли на себе тутешні рухівці Володимир Колокот і Анатолій Кузьменко.

Переломними у сенсі формування громадської думки були роки правління Ющенка, який дуже багато зробив для увічнення пам’яті мільйонів українців. Нагадаю, що з його ініціативи у листопаді 2006 року парламент ухвалив закон, яким голодомор офіційно визнано актом геноциду української нації. У 2005-10 рр. мав честь, очолюючи Головне управління інформаційної і внутрішньої політики Полтавської ОДА, керувати цілою низкою видавничих проектів про голодомор, наймасштабнішим серед яких став обласний том Національної книги пам’яті, кожну сторінку свідчень очевидців, документів, тисяч прізвищ невинно убієнних мешканців Полтавщини з якого пропустив крізь розум,серце і душу.

А потім до влади прийшов кремлівський прихвостень бандюкович .Нагадаю: міністр освіти назвав величний Музей жертвам голодомору у столиці у вигляді незгасимої символічної свічки «фалліческім комплексом ізуродовавшем пєчєрскії склони». Нагадаю: бандюкович на засіданні парламентської Асамблеї Ради Європи заперечив голодомор як геноцид. Що це? Беззаконня? Безумовно,оскільки і Табачник, і Янукович порушили вказаний закон, де у ст. 1 і ст. 2 чорним по білому зазначено: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є
протиправним». Минуло понад чверть століття і переважна більшість українців переконані в геноцидному характері голодомору. І от нарешті після революції Гідності знову вшанування пам’яті жертв геноциду стало державною справою. Нині Президент чітко заявив, що: «Історична відповідальність за Голодомор лежить на Російській Федерації як правонаступниці СРСР, і цей злочин не має терміну давності». Сподіваюся назавжди».

Наукові статті – джерело інформації про обсяги жахіть, які чинила радянська влада щодо своїх людей.

Із дослідження доктора історичних наук Миколи Якименка «Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині: як це було?»

«А так звані «чорні дошки»? До такого сатанинського методу могли додуматися лише радянські «борці за щастя трудового народу». Суть такого методу, який активно застосувався на Полтавщині у 1932–1933 роках, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села. Першими були занесені на «чорну дошку» спеціальною постановою уряду УСРР села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Починаючи з грудня 1932 року право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво після чого цей спосіб винищення людей став більш масовим. Так, 4 грудня 1932 року Миргородський райвиконком за вказівкою партійного начальства ухвалив постанову занести на «чорну дошку» сільськогосподарські артілі ім. Сталіна Великосорочинської сільської ради та ім. Леніна Савинської сільради, які виконали хлібозаготівельний план лише на 61%. Так Ленін і Сталін, що було досить символічно потрапили на «чорну дошку», за що керівників цих господарств відправили до в’язниці.

Про життя в одному з таких сіл довідуємося зі спогадів мешканця Кам’яних Потоків Андрія Лисенка: «Мій батько, Микола Якович Лисенко, жив у селі Кам’яні Потоки. Сім’я складалася з 8 осіб. Мали в господарстві коня, корову, 8 гектарів землі. Я в цей час проходив службу на флоті, і це порятувало мене. У 1932 році наше село занесли на «чорну дошку» за невиконання плану хлібоздачі. Після цього з села вивезли 10 сімей, так званих контреволюційних елементів. Серед них була й наша сім’я. Батько помер в далекому Казахстані. Сини повернулися в Кам’яні Потоки, померли від голоду… Вимерли цілі вулиці. Особливо страждали діти (підкреслено нами – М.Я.). Жителька села Рева з’їла в ті чорні дні свою дитину. Подружжя Курганських пообіцяло одному хлопчику хліба і м’яса за те, що він приведе до них свого товариша, Сашу Прохоровича. Їхня сусідка йшла з городу, випадково заглянула у вікно і побачила вже порубаного Сашу».

Отже, у дослідженні «Голодомор 1932–1933 років на Полтавщині: як це було?» Миколи Якименка, доктора історичних наук можна дізнатись багато чого, зокрема про факти людоїдства, про те, як влада поводилась із голодними дітьми, як приховувала трупи померлих від голоду жителів України.

Вчора полтавці вшанували жертв Голодомору: куштували їжу тих часів, запалили свічі, пройшлися ходою. ФОТО, ВІДЕО.

Автор: Ніна Король

Суспільство 25 листопада 2018, 19:00