В’ячеслав Липинський – науковець, який сто років тому передбачив політичні проблеми

1. >
2. Суспільство >
3. В’ячеслав Липинський – науковець, який сто років тому передбачив політичні проблеми

В’ячеслав Липинський – науковець, який сто років тому передбачив політичні проблеми

На початку 90-х років минулого століття наші науковці-гуманітарії відкрили великий пласт теоретичної спадщини українських учених, які належали до так званої діаспори. Зокрема, було виявлено чимало цікавих політичних ідей, концепцій. Значний інтерес до них пояснювався тим, що на новому етапі державотворення України потрібно брати до уваги не лише зарубіжний досвід, а й серйозні напрацювання українських мислителів, нехай і написаних за кордоном.

Попри те, що становлення політичного світогляду В’ячеслава Липинського відбулось саме у Полтаві, на вулицю, названу на його честь, науковець вочевидь не заслужив.

Творець вітчизняної теорії політичної еліти

Серед найбільш помітних представників української діаспори, доробок якого був підданий найглибшому аналізу, слід відзначити В’ячеслава Липинського. Він, етнічний поляк, був справжнім патріотом України, оскільки щиро прагнув, щоб вона стала сучасною європейською державою. Його політичний світогляд сформувався у 1917-1918 роках саме під час його перебування у Полтаві та Лубнах. А головні державотворчі ідеї були сформульовані вже у 20-х роках в еміграції. Зрозуміло, що вони багато в чому є дискусійними, можливо, суперечливими і неактуальними з точки зору сучасних процесів. Так, його погляди стосовно принципів організації державної влади вважалися навіть на той час дещо абстрактними і не відповідали навіть тодішнім реаліям. І поступово постать Липинського пішла у забуття, а його спадщина залишається надбанням архівів. На жаль, дуже часто концепції вчених минулого розглядаються з якихось ситуативних кон’юнктурних міркувань і знов відправляються «в стіл». Очевидно, багато кому хочеться стати живим науковим класиком.

При уважному аналізі ідей Липинського можна виявити досить цікаві критерії оцінювання різних політичних проблем, які зберігають актуальність і сьогодні. Більше того, невирішеність цих проблем, накопичених протягом усіх 25 років державотворення, стала причиною нинішніх негараздів.

В’ячеслав Липинський є одним із творців вітчизняної теорії політичної еліти. Він визначив основні вимоги, яким має відповідати правлячий клас у новій Україні. Найбільш важливою засадою його функціонування вчений вважав дотримання принципів «законності і громадської моралі, якими живе в даний історичний момент ціла нація», підлеглість самої влади існуючим соціальним і правовим нормам. Законність підтримується за умови повної підпорядкованості дій влади «якомусь одному, всіма прийнятому і зобов’язуючому всіх — законові». Саме в такий спосіб забезпечується легітимність влади, а не самими лише виборами, як вважають наші нинішні політики. Важливий висновок для сучасності – легітимність підтримується постійними діями. Будь-яке порушення норм «законності і громадської моралі» тягне за собою втрату легітимності.

Україна монархічна очима Липинського

Монархія, необхідність якої для України відстоював Липинський, загалом теж можна вважати анахронізмом у сучасних умовах. Але достатньо цікаво, чому вчений віддавав перевагу саме цій формі правління. На його думку, лише державний правитель із монархічним статусом здатний нести «за державу не тимчасову, а постійну аж до смерті і після смерті перед своїми нащадками відповідальність» і бути «зацікавленим у зрості, в скріпленні, а не у використовуванні держави». У цьому контексті доцільно згадати безсмертний вислів видатного Уїнстона Черчилля: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч – на наступне покоління». Тому важливим аспектом для сучасності тут є відповідальність політиків перед прийдешніми поколіннями. Актуально – так!

Липинський виступав за необхідність формувати представницькі органи влади за виробничо-професійним принципом. Звичайно, це вже проходили. Цей механізм більше відповідає недемократичним державам. Але вчений висловлював свої думки по гарячих слідах після поразки національно-визвольного руху 1917-1920 років. Він був свідком того, як ця поразка стала не в останню чергу наслідком чвар між українськими партіями різного спрямування. Тому і негативно ставився до партій як механізму представництва інтересів суспільства.

Партії: 100 років тому і нині – концепції ті самі

Липинський вважав партії нестійкими об’єднаннями, оскільки вони об’єднуються за принципом сповідуваної ідеології, яка є змінною відповідно до поточної кон’юнктури.

Партії «мають ту спільну рису, що прагнуть придбати собі виборців та членів більш менш недосяжними демагогічними обіцянками».

Завдання партій, вважав Липинський, полягає у складанні гарної програми, яка сподобається виборцям. Проте реальної здатності її реалізувати на практиці вони не мають. У результаті виникає ситуація, коли формально «нацією правлять різні демагоги, котрі доходять до влади шляхом виборів, опертих на деморалізації виборців за допомогою підкупленої преси і таких же куплених виборчих агітаторів». Нічого не нагадує, а писалося це майже 100 років тому. До того ж партії, підкреслював учений, перетворюються на ширму для дій зовсім інших угруповань зі своїми інтересами, які не мають нічого спільного із народними. У нинішній Україні всі наявні політичні партії поперебували і у владі, і в опозиції, програми складали – одна краща за іншу. Ось і доцільно поставити запитання, а чи справді парламентські партії керують країною?! Звичайно, у сучасних умовах саме партіям належать повноваження представляти інтереси суспільства у владі. Питання полягає у тому, щоб вони справді відстоювали ці інтереси, а не якісь інші.

Що таке територіальний патріотизм?

Але найголовнішою концептуальною ідеєю В’ячеслава Липинського я вважаю територіальний патріотизм. На перший погляд, якась абстракція. Але ж придивимося до цього поняття уважніше. Сутність територіального патріотизму Липинський визначив як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців». В її основі має бути почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їхнього етнічного походження, віросповідання або мови. Кожен, хто проживає на території історичних українських земель, є українцем. Липинський стверджував, що українська нація може об’єднатися лише на основі територіальної приналежності. Можна відзначити, що вчений, хай і в зародковому вигляді, сформулював таким чином ідею політичної нації, тобто об’єднання людей на принципах громадянської, а не етнічної ідентичності. «Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що є у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов» – це хіба не те, чого і прагнемо ось уже 25 років. На певному етапі сучасного державотворення, здавалося, що вже нарешті сформовані засади саме громадянської ідентичності. Але потім хтось вирішив, що для України – це занадто велика розкіш – громадянський мир, політична нація. І почалося знову розкручування регіональних, етнічних, конфесійних, мовних відмінностей. Результат – усім відомий. А концепція територіального патріотизму була забута.

Отже, ідеї В’ячеслава Липинського щодо українського державотворення при уважному їх прочитанні (вже з позиції сучасних знань) зберігають свою актуальність і зараз. Хто вважає їх анахронічними, наведу безсмертні слова ще одного класика: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь».

До теми: Незламна «козацька матір» Оксана Мешко все життя боролась з імперською системою

Сергій Приходько, кандидат політичних наук