Вилучали з родин, тікали від побоїв, самі просились у притулок – історії дітей, котрі потрапили у Гадяцький дитбудинок

22 лютого 2021, 17:50   1
Кожна дитина заслуговує на любов, піклування, безпеку. Однак не всі знаходять це в родинах. Фото zaborona.com

Зараз вони дорослі, вчаться і працюють. А малими доля зіштовхнула з недитячим труднощами: життя у рідних родинах, де було небезпечно, злидні та голод. Тато бив маму, піднімав руку й на дітей. Занедбаність і відчуття: ну чому у нас не так, чому мамі й тату ми не потрібні? Поневіряння по дитячих закладах... Нині дівчата та хлопець розповіли про дитячий будинок, який став для них домівкою і в який їздять і досі.

Оксана Білізна: притулок – прийомна родина – втеча від побоїв – притулок – інтернат – дитячий будинок

Оксані нині 21 рік, живе і навчається в Кременчуці. Працює у дитячому садочку.


Її шлях – тернистий, малою, ще в дошкільному віці пізнала сирітство.

Була в Любистку 2 рази, уперше перед  1 класом. Потім звідти відправили у Градизький інтернат. Далі – прийомна родина. Але Оксана з прийомною мамою та бабусею жила недовго. Дитину били за погані оцінки, розбите дзеркало. Одного разу вона втекла.

– Я була мала і розуміла, що тікати ж нікуди, тому повернулась і заховалась на горищі. Сиділа там і плакала.

А коли пізніше приїхали фахівці зі служби у справах дітей, я сказала, що мені тут погано, мене б’ють, тож вони забрали від родини, і я знову опинилась в «Любистку», – ділиться Оксана.

Мене спитали, чи подобається, я сказала, що ні. Приблизно це було в 2-3 класі. У прийомні родині дитина була одна, але це не вберегло її від насилля з боку дорослих. Оксана погано пам’ятає назву села (Бірки чи Бірики), та врізались у пам’ять «провини», за які дитя били – оцінки та розбите дзеркало.

А починалось все гарно – увага, подарунки, дім замість притулку. Та дитяче серце знову зневірилось – дорослі не такі, як здаються, можуть карати й ображати.

Більше прийомну маму Оксана не бачила, єдиний раз було – коли малу забрали з родини, вона забула там окуляри, то прийомна мати привезла їх дитині в «Любисток».

За словами дівчини, в Оксани є сестра, їх розлучали ще малими… Дівчатка мали маму і тата, жили в Новосанжарському районі в Руденківці, однак спокою і щастя у сім’ї не було, тато пиячив, бив маму і їх, дітей. Малих вилучила з родини поліція і відправила в «Любисток» – це уперше діти опинились за межами власної родини. А от звідси дівчатка вже були нарізно – молодшу сестру відправили до Гадяча, там тоді в дитбудинку жила лише малеча, а школярку Оксану до Градизька, де дівчинка пішла в 1 клас.

У 2 класі дитина потрапила в нову родину, але там не прижилась. Уже коли була в 3 класі, поліція знову повезла з «Любисток».

Дівчина згадує притулок без радощів, але й без суму, нічого поганого не каже, там перебувала обидва рази до 1-2 місяців.

А от справжнім домом називає Гадяцький дитбудинок – адже їй є з чим порівняти. Саме в Гадячі закінчились поневіряння Оксани та дівчинка зрозуміла, що дорослі можуть любити, піклуватись, вчити (не лише грамоти, а й як жити у світі та могти себе обслуговувати).

– Ми жили в будинках, 13-14 осіб, пам’ятаю різновікові групи. З нами були 3 вихователя, 2 помічники вихователів. Кімнати були хлоп’ячі та дівчачі, – ділиться Оксана.

– У будинках були і є досі власна кухня з плитою, мікрохвильовкою, холодильником, також ванна, комп’ютери та планшети. Ми могли їсти як удома – коли захочемо, а не за режимом у їдальні. Робили собі гарячі бутерброди тощо.

Дітям давали продукти і вони могли самі готувати, не лише чекати те, що принесуть з їдальні.

– Дні народження, Новий рік – ми любили їх відзначати, адже з вихователями пекли торти, готували салати і всяке смачне. Нас навчили пекти бісквіт, також ми готували вафельні торти, та багато чого ще – тобто атмосфера була як ніби ми вдома, де кухня, ванна, ліжко, всі прилади, і ти можеш користуватись, розпоряджатись – каже Оксана.

Дітям видавали кишенькові гроші, за отримання яких вони розписувались. Витрачати могли на власний розсуд.

– Перед новим роком отримували гривень 200-300. Купували смаколики, а ще складались групою та накривали святковий стіл, самі готували. З нами готували й вихователі та помічники – або ж приносили з дому страви, або гроші додавали, щоб разом готувати і святкувати. Хтось був біля родин, а деякі працівники чергували з нами, – згадує Оксана.

У дітей, котрі жили і навчались у Гадячі, теплі спогади про заклад, що став домівкою. Дівчатка та хлопчики навчались у звичайній школі (№3), ходили на секції і гуртки як у місті, так і в своєму закладі – було де розвивати таланти.

Дуже чекали випускний – заклад купував дітям вбрання, могли й самі обирати сукні та інше.

– Нас ждав гарний салют, кульки, концерт та святковий стіл, – ділиться спогадами Оксана Білізна.

Перша мобілка в Оксани з’явилась у 9 класі – подарувала подруга, котра випустилась із дитбудинку, поїхала вчитись і працювати. Дівчата скучали, тож для спілкування телефон був необхідним.

Оксана Білізна пригадує, що коли хворіла, діти часто провідували – це була така потужна підтримка у лікарні.

– Приходили групою, приносили щось смачне, це допомагало одужувати, – каже дівчина.

Про рідних Оксана може сказати лише кілька слів: мама нині в Криму, іноді списуються з нею в соцмережі. Про тата та чи живий він, не знає: мама з ним не разом, тож інформації про нього не мають.

Усі ці роки дітей так і не повернули у родину, з якої причини – хтозна. Можливо, батьки не надто хотіли.

Оксана буває у Гадячі, тепло згадує заклад, у якому виросла. У цьому місті в неї є хрещений – його сім’я приймає дівчину як рідну, коли вона навідує дитбудинок.

Також не пориває випускниця зв’язків і з вихователями, зокрема з Валентиною Кириченко, тепло згадує директора Анатолія Деркаченка, котрий їздив з дітьми на рибалку, у табір, вчив багато чого, що знадобилось у житті.

– Коли фарбували на вулиці майданчики чи інше, прибирали щось, нам пояснювали, для чого нам це у житті. Не змушували працювати, це не було обов’язком – хто хотів, долучався. Ми бачили, що вихователі працюють, директор, тож брались за щітку, б а хто б нас цього навчив, якщо виросли фактично в дитячому будинку, – ділиться дівчина.

Нині Оксана живе у гуртожитку. Сільська рада купила їй хату в Руденківці, але ні паркану там, ні газу (є, але відрізаний).

– Це було коли вчилась на 1-му курсі, ніхто не питав, хочу я тут хату чи ні, мала приїхати та підписати документи, хата коштувала 100 тисяч, – каже студентка. – Нині дають вибір, і я знаю тих, хто додав грошей та купили житло, де хочуть. А моя хата стоїть у селі, туди когось взяти на квартиhу не можна, треба лише самій жити. Тобто ніби і є в мене житло, але я живу і працюю там, де навчаюсь – у Кременчуці.

У Гадячі, де минуло дитинство і юність (9 років життя) дівчина буває не дуже часто, адже далеко і квиток коштує майже 300 гривень. Однак знає, що там її люблять і чекають, обігріють та підтримають.

Нещодавно ми писали, як служби рятували дітей, вилучаючи з родини: пішла з дому, залишивши малечу на 2 доби.

Євгеній Нечипоренко: «У дитбудинку було безтурботне життя – все на блюдечку»

Нині йому 23, навчається і працює в Києві. Перед навчанням у столиці закінчив кооперативний коледж у Полтаві, нині продовжив здобувати освіту технолога харчової промисловості у магістратурі. Гадяцький дитбудинок не забуває.

Женю соцслужби забрали з родини, коли жити там стало небезпечно: у тата – інвалідність та пізніше недієздатність, а мама не витримала – горе заливала алкоголем.

Хлопчика з мамою забрали з дому на Лохвиччині двома машинами. З тих пір він пам’ятає, як мама казала, що їде лікуватись від алкоголізму.

Далі малий був у лікарні. Пригадує, що дітей у ній не було, лише літні люди переважно. Потім Євгена перевели в Лубни – зараз не згадає, як звався заклад, але діяв він як родинний, на той час у ньому перебувало 9 дітей. Там хлопчик теж був мало часу. Як і багатьох дітей з Полтавщини, Женю повезли в притулок у Полтаву («Любисток» у народі).

Про цей заклад згадує, що там було нормально. Але дивно йому, дорослому, що малих дітей, які не хотіли спати, нічні чергові виганяли на коридор.

– Бери подушку і йди на коридор – таке от було, – пригадує Євген Нечипоренко.

Каже, що у закладі були різні заняття. Все літо хлопчик провів у притулку (нині – Центр соціально-психологічної реабілітації дітей на Халтуріна), за 3 місяці дітей вивели за територію 2 рази. Сам двір притулку малий. Літо, зелень навколо, все квітує й достигає, а діти ніби у клітці – хотілось волі і погуляти поза парканом. Але не можна.

А потім Євгена перевели у Гадяцький дитбудинок.

– Тоді була інша директорка (попередниця Деркаченка), приїхала по нас звідти, забрала мене і ще кількох дітей до Гадяча, – пригадує Євген.

Життя дитини змінилось враз.

– Мені там дуже пощастило – все як удома чи й краще – пралка, телевізор, гарний ремонт, а в кожної дитини планшет, – каже Женя. – Жили ніби родинами, нас всього вчили.

А на уроки діти ходили до міської школи.

– Нас пускали гуляти в місто, також у гості до однокласників, – прекрасні роки, – говорить колишній вихованець закладу. – Ми ходили на різні секції, гуртки не лише в дитбудинку, а й у місто.

Покарання для дітей у дитбудинку – додатково вчити уроки (щось читати чи писати більше, аніж задали в школі), заборона тимчасово ходити до друзів у місто, доки не виправиш поведінку.



– До нас ставились як до рідних, ми почувались потрібними, про нас дбають. А які свята для нас влаштовували, випускні вечори, а також зустрічі тих, хто випустився раніше – це не можна забути, – каже Євген.

Нині мами Євгена вже немає серед живих. А до батька та бабусі іноді їздить. Також буває у дитячому будинку (до карантину гостював там, після вже ні).

Анастасія Глухова: «Пішла до директора школи й попросилась у дитячий будинок»

Насті 25, вона випускниця аграрної академії в Полтаві, також закінчила магістратуру (інженер-технолог) у Києві. Живе віднедавна у Полтаві, доти – кілька років у Києві. Поки що знімає кімнату і працює продавчинею побутової техніки – у карантин її життя дещо змінилось, тож і цій роботі рада.


Анастасія з тих дітей, яких не вилучали з родин, але вона сама попросилась у дитячий будинок, тікаючи від того, що було вдома.

Нині Настя – цілеспрямована дівчина,  у школі ж була забитою, як каже про себе.

– Дуже комплексувала, соромилась себе і такого життя, дому, одягу. Однокласники й інші школярі обзивали, адже була не такою, як вони, – ділиться Настя.

У Настиної мами четверо дітей. Ради їм жінка не давала, але народжувала. Ніде не працювала – жила на виплати на дітей.

Черговий чоловік приходив, жив, пиячив, іноді бився, залишав жінку з новою дитиною і втікав. Безпросвітні злидні, безробіття мами, немає де і як випрати одяг, холодно у квартирі – так жили Настя та її двоє братиків і сестричка.

Поки живі були бабуся з дідусем, дітей було менше і вони могли тримати маму Насті під контролем, допомагали всім, чим могли. А коли померли, то жінка сама не вміла давати раду ні своєму життю, ні тих, кому його дала.

– Мама пливла за течією, ніколи не працювала з того, що я пам’ятаю. Ми її скільки просили, вона лише обіцяла. Казала, що любить нас, зміниться, але все лишалось так, як досі. Піде по селу до подруг, у магазині запишеться, набере продуктів, отримає гроші на нас – віддасть і все. А що одягнути, як і чим випрати речі, як так жити – її не хвилювало, – каже Анастасія Глухова.

2008 року жінка зникла на 3 дні, тоді батько когось із дітей звернувся до соціальних служб, аби рятували дітей .

Трьох малих забрали, а Настя лишилась із вітчимом і жила трохи з ним, до матері вертатись не хотіла. Та й з ним було не мед: під впливом алкоголю робився агресивним, міг напасти. Дівчина вернулась до мами, але там все було як досі – без змін.

– Я вам життя дала, цінуйте це, – пригадує слова мами Настя.

Із матір’ю одного разу донька поїхала у Гадяч, аби провідати сестру та братиків. Побачила, що життя буває інакшим, не таким, як удома, що діти ситі й чисті, веселі

Згодом, коли повернулись додому, Настя пішла до директора школи проситись у дитячий будинок.

– Приїхали від Деркаченка із Гадяча, я віднесла підручники в школу, здала і поїхала. Мати бігла за мною і просила повернутись, але я ж бачила, що нічого не мінялось всі ці роки, відколи молодші в дитячому будинку. Я не хотіла жити так, мені було соромно, я хотіла вирватись із цих злиднів і щось змінити, – пригадує дівчина.


Анастасія тоді була ученицею 10 класу, у цьому віці ще більше відчувала соціальну нерівність і несправедливість, хотілось піклування, уваги, а був осуд і цькування серед однолітків і старших...

У дитбудинку чекало зовсім інакше – дівчину покупали, погодували.

– Одразу було дикувато, я як їжак. Надія Микитівна та інші працювали зі мною, щоб розтопити лід. Гуртки, заняття, нормальне ставлення, є їжа, одяг, гарні умови – все, про що годі й мріяти було у селі, де мама ніколи не працювала, – каже Анастасія.

Дівчина займалась і квілінгом, і хореографією, разом з іншими двічі на рік їздила у табір відпочинку.

– Мені було так боляче часом, чому я раніше не знала цього всього, а в нас удома й одягнути та їсти не було чого, – згадує Настя.
– Знаєте, я хотіла вчепитись за соломинку, аби не повернутись більше до такого життя, яким жила мама, аби вирватись, розвиватись, учитись, а не пливти за течією.

Настя ділиться, що няні та вихователі в дитбудинку були чуйні та лояльні. Мама ж кілька разів приїздила до дітей, однак нічого не змінювалось у її житті – вона не привела до ладу хату, не знайшла роботу.

Настя каже, що дуже була зневірена, затуркана вдома тож і в Гадячі тяжко давалась віра в себе, не думала, що вступить до вишу. Однак її мрія справдилась, і за плечима не один виш. А попереду – власна справа, принаймні цього б дівчині дуже хотілось і вона ладна йти до мети.

Трьох менших усиновила родина. Настя на той час була вже повнолітньою.

Нині Анастасія Глухова спілкується з братами та сестрою в соцмережах, бачить їх на відео, радіє успіхам, адже ті займаються музикою, спортом.

А от рідна мама Насті певний час «качала гроші» з дитини, працювати ніде так і не стала, але постійно тиснула на жалість, що вона ж її народила, тож донька винна їй за це.

– Як у дитинстві, так і донедавна вона маніпулювала мною, постійно просячи грошей, а сама так і не навчилась відповідати за власне життя, не кажучи вже про дітей, яких народила, – резюмує дівчина.

Настя б хотіла поспілкуватись із психологом на цю тему, адже маму не змінити, а почуватись весь час винною та псувати через це собі життя – розуміє, що не слід.

Правда життя в тому, що чужі люди завдають менше болю, аніж рідні, вміють дбати і любити. 

– Я вважаю, що таких закладів як Гадяцький дитбудинок має бути більше – у них діти щасливі, – каже Анастасія Глухова.

Фото надані вихованцями закладу.

До теми:

Що буде з Центром соціально-психологічної реабілітації в Полтаві: депутати із «За майбутнє» проти реорганізації, а на керівника чинять тиск

Приховування насилля і зґвалтувань: нові деталі про Центр соціально-психологічної реабілітації дітей у Полтаві та чому депутати не підтримали проєкт

Автор: Ніна Король

Освіта 22 лютого 2021, 17:50
  • Всього коментарів: 1

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції