Марш жінок у Полтаві: за рівність насправді, а не на папері. ФОТО

08 березня 2021, 14:52   0
Марш жінок у Полтаві. Фото – Ольги Матвієнко

Не свято жіночності та весни, а Міжнародний день боротьби за права. 8 березня полтавки долучилися до Маршу жінок – акції, покликаної привернути увагу до проблем та проявів нерівності, з якими досі жінка стикається в сучасному суспільстві. Марш жінок – всеукраїнська ініціатива, до акції долучаються тисячі мешканців в усіх куточках України. У Полтаві акція відбулася вдруге. Узяли участь в ній і чоловіки. Розпочали з невеликого мітингу в Корпусному парку, а фінішували на Білій альтанці, пройшовшись із транспарантами та гаслами вулицею Соборності. 

Наталія Шульман, співорганізаторка акції, наголошує, що потреба в таких заходах актуальна досі. Особливо добре це демонструє збільшення учасників із часом і реакція людей на подію.

– Права начебто є рівними, проте не є рівними можливості. Ми збираємося, аби відчути, що ми є одна в одної, що ми одна одну підтримуємо, і жінки – це сила, – говорить вона.



Окрім питань, що зазвичай піднімають організатори Маршу жінок, цьогоріч привертають увагу до проблеми, викликаної пандемією COVID-19. Відповідно до статистики, що наводять співорганізаторки маршу, 80% людей, які приймають рішення щодо карантину – чоловіки, а реалізують ці рішення у більшості жінки – лікарі, вчителі, матері тощо.

– Спільна повістка для маршу цього року – «У пандемії жіноче обличчя», тому що ми мали доволі гострі проблеми з гендерною нерівністю до початку пандемії, але з початком карантину всі проблеми загострились. Зокрема минулого року ми мали зростання у півтора рази випадків домашнього насильства, і переважна більшість постраждалих від цього насильства – це жінки та діти. Ми маємо зростання навантаження на жінок у зв’язку з організацією дистанційної освіти та виконанням хатніх обов’язків у контексті карантину. Ми маємо додаткові виклики до жінок, які зараз борються на передовій з коронавірусом, адже ми знаємо, що у складі системи охорони здоров’я 82% – це жінки, – розповіла Олена Стрельник, співорганізаторка акції.

Отож, відповідно до викликів сучасності, учасники акції хочуть привернути увагу до необхідності гідної та рівної оплати праці лікарок, створення умов для поєднання сімейних та професійних обов’язків для жінок, які працюють, під час пандемії; захист від домашнього гендерно зумовленого домашнього насильства та збільшення кількості послуг для жінок, які постраждали внаслідок нього.

Учасниці акції зазначають, що ставлення до дати 8 березня поступово змінюється саме завдяки тому, що останніми роками в Україні усе більше приділяється уваги гендерним питанням, висвітленню проблем дискримінації жінок. Але час, коли рівність буде не прописана на папері, а стане повсякденням ще не настав.

– Україна має одне з кращих законодавств, яке регулює питання гендерної рівності. Навіть багато європейських країн не мають такого законодавства. Зокрема, в Україні є окремий закон із питань забезпечення рівних прав жінок і чоловіків, що набув чинності ще 2005 року. Законодавство в нас прекрасне. Я бачу вагомий поступ, пов’язаний із запровадженням системи квотування у виборчих списках політичних сил, бачимо суттєве зростання частки жінок у депутатському корпусі обласної та міської рад, і вже відчуваємо, як це позитивно впливає на ухвалення рішень. І це не тому, що є змова чоловіків проти жінок, а тому що жінки й чоловіки в силу різних соціальних ролей мають відмінні досвід і потреби, – зазначила Олена Стрельник.

Проте попри державні гарантії та стимулювання на законодавчому рівні просування жінок у владні кола, поступ у цьому питанні в нашій країні повільний і через соціальні чинники.

– Коли говорять «хто вам заважає?», то треба подивитися на цю ситуацію глибше: можливо, жінці важко брати на себе додаткове навантаження в купі з сімейними обов’язками робити політичну кар’єру, можливо, її партнер не заохочує її робота кар’єру або вона стикається з прямою зневагою, коли наші чиновники публічно говорять, що жінці не місце у владі. Це все ускладнює входження жінки у сферу політики, бізнесу тощо, – зазначає Олена Стрельник.

Про те, що одне з найсильніших гендерних законодавств світу не працює в реальності, розповідає Альона Чикурова, представниця благодійної організації «Світло надії», яка працює безпосередньо з жінками, постраждалими від домашнього насильства.

– Будемо чесні – закони прописані блискуче, але на рівні взаємодії суб’єктів є величезна проблема. Коли є окремий конкретний випадок – жінка і дитина, які постраждали від домашнього насильства, то, здавалося б, повинні всі разом – і поліція, і лікарі, й урядові організації, й органи місцевого самоврядування, і соцзахист – об’єднати й вирішити нагальну проблему. А в результаті ми в ручному режимі штовхаємо процес. Нам не хочеться цього робити – добиватися своїх прав за телефонним дзвінком, але поки виходиться тільки так.

Альона Чикурова доєдналася до акції не тільки тому, що кожен день на роботі стикається з проблемами жінок, а й сама свого часу відчула на собі дискримінацію й те, як на життєвий вибір жінки впливають рішення чоловіків, що не розуміють рівності обох статей.

– Для мене цей рух – це про рівність і про моє право, свободи вибору зокрема. Колись я була професійною спортсменкою, але вже коли була майстеркою спорту з легкої атлетики, отримала травму. Я була переконана, що мене чекає великий спорт. Проте коли постав вибір зробити операцію або покінчити зі спортом, то виник скандал з моїм дідом, після якого ми з ним не спілкувалися кілька років. Він мене не підтримав, і я прийняла його позицію. І коли в результаті я його запитала, чому він так тоді вчинив, то відповів: «Професійний спорт – для сильних чоловіків. А якби ти не стала олімпійською чемпіонкою, як би я дивився людям в очі?», – розповіла Альона Чикурова.

До Маршу жінок цього року долучилося чимало дівчат. Їхня присутність – не данина моді або бажання долучитися до активності. Про свою мотивацію прийти розповіла Валентина:

– Мене спонукало те, що моя родина негативно ставиться до фемінізму, гендеру, того, що дівчата мають такі ж права, як і хлопчики. Мені говорять, що я маленька для цього й не можу брати участь у цьому, бо мені 13 років. Але в 9 років мене намагалися зґвалтувати. Це було жахливо. І це спонукає мене брати участь у подібних акціях, піднімати проблему насильства, відстоювання прав жінок.

До теми: Жіночий ветеранський рух: війна зробила їх видимими

«Захищати кордони країни, а не власні»: про сексуальні домагання в українській армії

Професія військовослужбовиця: про права жінок у лавах Збройних сил України

«Битва статей» у кінному спорті: чи просто втриматися в сідлі

Україна на шляху до гендерної рівності: упевнений поступ чи хистке роздоріжжя

Автор: Ольга Матвієнко

Суспільство 08 березня 2021, 14:52

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції