Чемпіонка світу з пауерліфтингу Наталія Іванькова 15 років ішла до мети

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Чемпіонка світу з пауерліфтингу Наталія Іванькова 15 років ішла до мети

Фото Ніни Король

Наталія Іванькова нещодавно стала чемпіонкою світу. У нелегкій боротьбі вона обійшла сильних спортсменок зі США та Фінляндії, перевершила власні сподівання та отримала омріяну перемогу.
Про страх після травми, долання різних перешкод і як спортсменки можуть рятувати одна одну у відповідальний момент, розповіла «Колу».

Чемпіонат світу відбувався в Мінську. До Полтави Наталія привезла титул чемпіонки світу з класичного пауерліфтингу. Атлетка виступала як ветеран (вагова категорія до 52 кг), виборола чотири нагороди, котрі принесли їй «золото». У змаганнях узяли участь близько 900 спортсменів із 52 країн світу.

– Коли вирішили брати участь у змаганнях? Чому саме як ветеран?

– У вересні був чемпіонат України в Полтаві. Ще до того ми з тренером були націлені на перемогу й планували, як бути, якщо виграємо. Далі – або чемпіонат Європи, або світу. Тоді в Полтаві я виборола перемогу, тож із тренером та федерацією повинні вирішувати, куди їхати. Ми пропонуємо, а в федерації підтримують чи ні таку участь. Тоді я виступала не як ветеран, заявку ми подавали на світові змагання теж на участь серед жінок. Потім переглянули кількість учасниць, шанси «потрапити в призи», і зрозуміли, що краще таки ветеранську категорію обрати. За віком я підходжу (43 роки), тож вирішили виступати серед ветеранів. 

У кожного спортсмена є своя мрія, у мене – виграти чемпіонат світу. А ще стати майстром спорту міжнародного класу (МСМК) із пауерліфтингу. Я здійснила цю мрію.

– Мітили на «золото»?

– Планували «потрапити в призи», третьою могла бути, якось так. Хоча ж, звісно, завжди вирішує поміст, а ще номінації бувають оманливі, непередбачувані випадки трапляються. Тому мріяли про «золото», але хоча б у трійці лідерів утриматись. 

«Тяга витягла» до перемоги

– На яку дисципліну була ставка?

– Удар був на жим, бо це мені давалось найкраще завжди, я ж тричі «Україну» виграла саме у жимі. Я перемогла в жимі й тут, у мене «золото» маленьке (маленька медаль у конкретній дисципліні) у цій дисципліні, але розраховувала на більший результат. А вийшло, що тяга стала вирішальною. Була ж травма 2014 року на чемпіонаті України. Тазові м’язи були травмовані, саме на вазі 130 кілограмів. Довелось тоді припинити тренування, я не присідала й не тягнула, бо не було змоги. А коли м’язи відновилися, поновила всі тренування, а так лише жим не полишала. Тож за той час додала собі результату в жимі. Ходити могла, але з болем.

– А як відновлювались після травми? 

– Лікувалась у нашому фіздиспансері, різні процедури були, медикаментозне лікування – теж, бо травма досить серйозна. У басейні плавала, коли минуло місяців чотири і почалось відновлення. А тяга саме зупинилась. Кажуть, що та вага, на якій спортсмен травмувався, стає головною, її боїшся, на неї налаштовуєшся. Якщо здолаєш її, то вже переможеш власний страх. Я 140 кг у класичному пауерліфтингу тягнула ще 2013 року. Але потім усе змінилося, травма не давала долати, я застрягала на 130 – і все. І навіть на чемпіонаті України торік я в тязі взяла свої 130. А тут 140.

– Як це вдалося? Я знаю, що була стратегія певна, Ви з Максимом Миколайовичем розробляли план дій.

– У нас був приблизний план, ми бачили, як у кого справи. Ми повинні були відірватися від суперниць у жимі й присіданні, бо на тягу ж не розраховували. У присіданні я спрацювала на всі три підходи і маленьке «срібло» отримала. У присіданні 120 кг, це моє «срібло». А американка вже була на 10 кг попереду. Я засмучувалась, бо їхала, щоб почути Гімн України на свою честь. Коли ми заявили початкову вагу, то я побачила, що шансів мало. А вона присіла з результатом 132. Потім був жим, у ньому я не змогла зустріти правильно штангу 85 кг, а в американки був слабший жим, я таким чином випереджала на 12 кіло в жимі. Сума у нас за двома рухами була однакова. Починається тяга, тренер завжди дає контрольний підхід, меншу вагу, це все за 5-10 хвилин – аби бачити, чи потягне спортсмен. Ми замовили 122 кг, а 115 буде контрольним. Розминаємось, я тягну 110, тренер каже: «Ні, 115 не буде, тягни 120». Гаразд. Поставили 120, а він вже мене бачив і відчував, у нього працювало стратегічне мислення. Сказав, що перезамовимо на 127. Я чую цю цифру, а це вже близько 130, на якій я травмувалась, мені вже страшно. Максим Миколайович переконує, що я потягну. Показує 132 кг. Я налаштовую себе, згадую слова підтримки всіх друзів, які теж долали страх після травм, бо психологічно найважче – перебороти ту вагу й себе. Можеш – тоді все! Тренер налаштовує мене, каже, що вже не дивитись на те перше місце, все. Тепер би втриматися на другому, щоб фінка не наступила на нас, бо ж він бачив дії суперниць.
МСМК – це 137 кг, а я ж цього хотіла. Тут тренер приходить і каже, що американка «не включилась», тягнула дуже важко, їй не зарахували. І є маленький, але шанс – бути першою! Але треба йти 140. Я: «Як 140?» І ходжу думаю, чи я згодна, чи мені це треба. Або 137, я друга, бо американка трохи легша за мене. Максим Миколайович приходить, а в мене два запитання: чи накриє мене третє місце, якщо вага не піддасться і чи бачив він мої 140? Тренер відповів, що 140 відчув ще тоді, коли я тягнула 120.

Тоді я зважилась. Я вірю тренеру, аби він тоді з сумнівом сказав про 140, я б теж засумнівалась. Суперники не очікували від нас такого. Я виходжу, наші кричать, підтримують, Дар’я Бражник із Полтави вже тоді виступила, вона третьою стала, інші теж скандують. І я раз – зірвала, чекаю результату на табло, адже буває, що витягла, а припустилася помилки, і результат не зараховують. І ура! Фінка та американка не змогли перевершити результат українки. Вони привітали її з перемогою.

– Знаю, що у Вас є вихованці. Скільки їх і як Ви поєднуєте тренування власні та їхні?

– Тренуюсь у залі чотири рази на тиждень по дві години. Як тренер працюю з двома дівчатами й одним юнаком (Наталя ще й працює на турбомеханічному заводі майстром – авт.). Навчаюсь у Харківській державній академії фізичної культури, через рік отримаю диплом. Тоді зможу повноцінно працювати тренером-викладачем спортшколи. Рік тренувала ще одного спортсмена, він перспективний. Але вирішив повернутись у свій старий спорт, єдиноборства йому цікавіші все-таки. Тож по-різному складається. Тренуюсь разом зі своїми вихованцями.

– Хочу запитати про стереотипи і важку атлетику: чула багато, що варикоз від навантажень і зі спиною проблеми

– Я вважаю, що і без спорту буває варикоз, якщо є до цього схильність. А в нашому спорті все ж поступово, важливий розумний підхід тренера, виваженість. Хоча і без травм, як у будь-якому спорті, не обходиться. 

Пояс росіянки допоміг і українці

Наталія Іванькова розповіла, що з нею стався прикрий випадок під час обмірювання: пояс, у якому вона працює, не допустили. Він був не тієї фірми, які котувались на світових змаганнях. Хоч і купувала його у Києві в спеціальному магазині. Максим Миколайович почав шукати варіанти, адже інакше Наталка без пояса не зможе підіймати велику вагу. Заспокоював. Подзвонити ніяк, а тренування і виступи не збігалися з виступами українців. Тож шукав очима, хто б міг виручити. Побачив знайомого тренера з Росії (адже в заслуженого тренера України Максима Іванькова це вже був 35-й чемпіонат світу). Запитав у того, чи виручать. Оксану, про пояс якої йдеться, тренер Іваньков теж пам’ятає з різних турнірів, ще юніоркою бачив її. От так Оксана та її пояс стали в нагоді нашій спортсменці. Дівчата мінялись, бігали по цей пояс одна до одної, і все вдалось обом: пояс (звісно, що не лише він) приніс українці та росіянці золоті медалі – Наталії у вазі 52 кг, Оксані – у 57 кг.

У ветеранському спорті передбачено, що всі витрати на себе бере спортсмен або шукає спонсорів. Для того, аби поїхати на чемпіонат світу в Мінськ, Наталія Куліненко звернулась до благодійного фонду «Благовіст», який профінансував пауерліфтерку. Цей фонд відомий підтримкою біатлоністів, тож Наталія звернулась по допомогу також.

Максим Іваньков: «Хочеться, щоб і в Україні молодь тренувалася замість пити пиво»

Максим Іваньков поділився своїми враженнями про чемпіонат світу та перемогу підопічної (і дружини, 2013-го Максим Миколайович та Наталія побралися).
– До змагань загалом ми готувались років три, після останнього чемпіонату України вже посилено. Стосовно виступу Наталії, вона довго до цього йшла, настав той час, коли на честь неї заграв Гімн України. Додам ще, що вона ж працює на заводі, приходить на тренування після роботи, а це дуже важко. Та, незважаючи ні на що, її успіхи кажуть про цілеспрямованість, віру в себе, велику роботу.

Не обов’язково готуватись на чемпіонати, просто достатньо вести здоровий спосіб життя. Білоруси дуже постарались, організація змагань на найвищому рівні. Країна вразила своєю чистотою та тим, що на вулицях молодь пиво і взагалі алкоголь не п’є, хотілося б, аби і в нас так було. Культу здорового способу життя нам бракує.

Фото Ніни Король та зі сторінки Наталії Іванькової у соціальній мережі.

Автор: Ніна Король