Полтавська байкерка мріє про новий Harley-Davidson і хоче популяризувати жіночий байкерський рух у місті

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Полтавська байкерка мріє про новий Harley-Davidson і хоче популяризувати жіночий байкерський рух у місті

Нетривіальне хобі в полтавської лікарки Тетяни Дубровської – мотоцикли. Ще з дитинства вона марила спортивними байками, а тепер уже четвертий рік поспіль бере участь у міських мотосезонах. Про особливості їзди на мотоциклі та байкерську спільноту пані Тетяна розповіла «Колу».

– Із чого розпочалося Ваше захоплення мотоциклами? Хто вчив їздити?

– Захоплення з’явилося ще в дитинстві, напевне, років з 13-14. Спортивні мотоцикли тоді були популярними. У місті їх ще не було, але на телебаченні в серіалах, фільмах герої їздили на спортивних мотоциклах. Мені це подобалося, але на той час – лише візуально. Я дивилася Мото GP – чемпіонат світу з шосейно-кільцевих мотоперегонів, дуже цим захоплювалася. Потім була перерва на час навчання у виші, і я якось забула, що хотіла їздити на мотоциклі.

А згодом так сталося, що тато, який у мене мотоцикліст, спортсмен, учасник мотокросів у юності, купив собі мотоцикл. І я вперше з ним покаталася як пасажир, а вдруге все-таки зрозуміла, що хочеться самій за кермо. Через півроку запитала, чи зможе хтось із його знайомих мотоінструкторів мене навчити їздити. Татові моя ідея дуже сподобалася, бо з його дітей лише я (у Тетяни є брат та дві сестри – прим. авт.) поділяю його захоплення. Він сам загорівся цією ідеєю й навчав мене їздити.

– Чи багато часу витратили на навчання?

– Спочатку нічого не виходило. У мене до того була категорія на автомобіль відкрита. Я, звісно, знала Правила дорожнього руху. До того часу, як самостійно виїхала на трасу, відбулося чотири заняття. Спочатку вчилася перемикати передачі й тримати рівновагу. Треба було зрозуміти, як повертати, розвертатися, а потім, якщо ти орієнтуєшся в дорожньому русі, – уже не проблема.

– Скільки років Ви на байку? Чи багато мотоциклів довелося змінити за цей час? Яких саме? На чому їздите зараз?

– Їжджу вже четвертий сезон. Це в мене другий мотоцикл. Перший був Viper 150 Zs – невеликий міський мотоцикл, дуже зручний для навчання, широкого спектру використання: і в місті, і за містом. Він чудово витримує навантаження, ним зручно пересуватися бездоріжжям. Зараз у мене Honda Vt 400. Об’єм – 400 кубічних сантиметрів. Це вже шосейний круїзер, для траси, на далекі відстані, зі зручною посадкою.  

– Якщо байк зламається, зможете самостійно його відремонтувати?

– Залежно від того, яка буде несправність. Траплялося, що мій перший мотоцикл не заводився: то акумулятор сідав, то клема окислювалася на акумуляторі. Треба трохи, звісно, знатися на цьому. Клеми можна зачистити тощо. Але, слід розуміти, що це не велосипед, у якому пробив колесо – і його можна заклеїти. Якщо несправність серйозна й це не в місті, то здебільшого треба викликати евакуатор. 

– На першому виїзді Ви говорили, що хочете потужніший байк.

– Так, хочу Harley-Davidson. Минулого року до Києва приїжджали представники Harley-Davidson Demo Ride Tour. Вони їздять країнами, щоб продати свою продукцію. Їхні представники проводять тест-драйв, щоб мотоциклісти визначилися, який їм байк до вподоби. Кожного року компанія презентує нові моделі. Цьогоріч була можливість проїхатися і в мене. Тож, покатавшись на кількох моделях, я вже зрозуміла, що мені подобається. Напевне, мотоциклів п’ять спробувала, і один із них – саме те, що хочу. Він зручний, подобається мені зовні. Потужність двигуна вирішує, звісно, чимало. Адже в мене 400, а в тому, що мені сподобався, – 1700, практично в чотири рази потужніший. Тож мрію про Harley-Davidson, як мріяла про спортивний байк у 13 років. 

– Що Вам найбільше подобається в їзді на мотоциклі?

– Спочатку це, звісно, були адреналін, драйв, гострі відчуття. Зараз – більше душевна компанія. Клуб збирає людей за певними інтересами, і потім ці люди стають надовго друзями, а ймовірно, і на все життя. Можна сказати, сім’єю стають. У байкерів є звичай обов’язково вітатися на дорозі. Мотоцикліст завжди зупиниться, якщо в іншого якась несправність, і запитає, чи потрібна допомога.

– Власне, щодо клубу, такої собі специфічної спільноти своєрідної, було моє наступне запитання. Чи є там місце жінкам? Не відчуваєте до себе якогось упередженого ставлення чоловіків?

– У класичних мотоклубах на кшталт МС жінок немає. Тобто це в них правило, такий устрій спільноти. Є жіночі мотоклуби, а є чоловічі. Але є певні підвиди таких спільнот, куди приймають і чоловіків, і жінок. Дівчина в моторусі не викликає жодної іронії. Її не вважають слабшою, а навпаки – це схвалюють. Дівчина-байкер завжди викликає певне зацікавлення в чоловіків як людина. У жодному разі немає гендерних упереджень.

– Що являє собою полтавський байкерський рух? Ви перебуваєте в цій спільноті?

– У нас неофіційний клуб. У місті є офіційні Order of Eagle, у них є логотипи, нашивки, є також спільнота Motoracers, які організовують мотофест у Полтаві. Я поки що не перебуваю в жодному клубі. Є, звісно, думка створити власний або зробити філіал уже відомої жіночої мотоспільноти, які зараз поширені й набирають популярності. Насправді у світі багато суворих жіночих клубів, куди приймають лише жінок, де вони встановлюють свої правила. І це вже не просто мотоспільнота за інтересами, а ніби сім’я.

– Тобто Ви хочете створити жіночий офіційний байкерський рух у Полтаві?

– Є така мотоспільнота, основна організаторка якої – дівчина зі Сполучених Штатів. Вона ініціювала цей рух близько чотирьох років тому. Зараз у цій організації 5,5 тисячі людей. Філіали відкривають у всьому світі: в Африці, Європі, Азії, Австралії, Південній Америці. Клуб називається The Litas, до нього входить чимало людей. Основна умова спільноти – у ній має бути не менше трьох осіб, які збираються, катаються, організовують періодично вечірки та поширюють свої фото в соцмережах для популяризації моторуху. 

– У Полтаві багато дівчат на мотоциклах їздить?

– Особисто я знаю п’ятьох. Можливо, і більше є, але п’ятеро виїжджають постійно. Думаю, що близько двадцяти.

– Чи змагаються байкери між собою на швидкість, вправність за кермом тощо?

– Це не офіційні змагання. Коли ми трасою повертаємося зі зльотів, якщо велика компанія, а нас і по десятеро буває, то хтось веде й встановлює певну швидкість. Зазвичай це мотоцикл потужний, який може їхати зі швидкістю 140-160 кілометрів на годину. Тож доводиться наздоганяти й показувати, що ти не гірша. Але перш за все на дорозі – це безпека. Є, звісно, ділянки шляху, де можна позмагатися, продемонструвати потужність свого мотоцикла, навички кермування тощо, але здебільшого їздимо за правилами.

– У Вас є донька. З огляду на це, Ви їздите обережніше, розуміючи, що відповідаєте не лише за своє життя?

– Я вважаю, що сіла за кермо мотоцикла в правильному віці. Якби це сталося років у 18-20, гадаю, що була б не такою обережною та відповідальною. Виїжджаючи зараз, розумію, що є відповідальність за дитину, моє життя й людей, які мене оточують. Тому дотримуюся Правил дорожнього руху й уважна на дорозі.

– Як до вашого з батьком захоплення ставиться решта членів родини?

– Чоловік у мене теж на мотоциклі їздить, тому всі ставляться з розумінням. Ясна річ, у дитинстві, коли з’явилося це захоплення, мені всі говорили «Це мине, ти переростеш», але нічого не минуло. Якщо мрія й мета були, то з часом вони здійснилися. Вдячна моєму татові, що він мене привів у цей рух, навчив керувати мотоциклом. Це безцінний досвід. 

Читайте також: Полтавська гонщиця – про гендерні стереотипи, ДТП і складнощі на віражах

Автор: Наталка Сіробаб