13:20
Георгій Бідний про те, як під Полтавою виріс гірськолижний комплекс «Сорочин яр»
29 січня 2017, 08:35 0
Георгій Бідний у середині 70-х минулого століття започаткував гірськолижний спорт на Полтавщині. Пізніше своє захоплення перетворив на справу життя. Він директор курорту «Драгобрат» (Закарпаття) та власник гірськолижного комплексу «Сорочин яр» (Полтавський район). Про себе, хобі, особливості туристичного бізнесу розповів в інтерв’ю «Колу».
– Юрію Валентиновичу, із чого все почалося? Звідки цікавість саме до лиж? Знаю, що Ви започаткували на Полтавщині гірськолижний спорт, доти його не було в наших краях.
– Усе дитинство провів там, де нині Співоче поле, виріс на вулиці Садовій. У парку «Перемога», ми лаштували свої лижі там, усю зиму катались. А потім я активно дивився телевізор, Жан Клод Кіллі (французький гірськолижник, переможець Олімпіади у трьох видах гірськолижних змагань 1968 року в Греноблі – авт.), я як побачив, захворів тими лижами, дах зірвало від них! В інституті вже купив лижі, черевики. Закінчив будівельний виш, в армії в Челябінську приєднався до лижників, виступав. У мене ж був вибір, куди йти в армію, військова кафедра пропонувала три місця. Та я обрав Уральські гори недарма, бо ж цікавився цим. В армію летів у літаку зі своїми лижами. У спортклубі «Трактор» була гірськолижна секція, там я й тренувався. А коли повернувся з війська, захотілось і в Полтаві організувати таку секцію.
«Лижний спорт не може розвиватись, бо на Полтавщині не буває снігу»
– Чому зимові види спорту не розвивались у наших краях?
– Спочатку на мою пропозицію й на мене дивились, як на щось дивне, незвичне і таке, чого бути не може. А дехто в Полтаві таки прислухався, погодився, мовляв, цей хлопець діло говорить. Додам: доти з Полтавщини йшли звіти, що тут не розвиваються зимові види спорту, бо відсутній сніговий покрив. Оскільки снігу немає, то й гірські лижі безперспективні. Щойно я взявся тренувати дітей, одразу сніг почав випадати, як би це парадоксально не звучало (сміється – авт.). Мені дали півставки, мої хлопці, яких зібрало це захоплення, почали вигравати Україну. А тренувались на Інститутській горі. Ми мали кімнатку, де тримали лижі та могли перевдягатись, нам її виділили в обласному інтернаті імені Крупської. А потім, коли ми вже мали нагороди, з Києва в Полтаву приїхав державний тренер Віктор Афанасійович Маркін, багаторазовий чемпіон СРСР, учасник Олімпіад. Він запитав: «Чому у вас такий тренер, вихованці якого виграють Україну, а має лише півставки й оцю кімнатку? Треба розвивати цей вид спорту». І після цього візиту справи пішли краще, нас почали фінансувати, підтримувати.
– Як місце знайшли і чому саме «Сорочин яр»?
– Я фактично з нуля зліпив гірськолижну секцію у фізкультурно-спортивному товаристві «Колос». Потім ми з братом об’їздили на мотоциклі скрізь, придивлялись місце. Хотіли на Інститутській горі, але не вийшло, бо там була обкомівська дача і вона заважала, не можна було там кататись. Потім ми знайшли це місце, об’їхавши від Патлаївки все, назва яру вже існувала, в народі звали Сорочиним. Силами батьків, тренерів і ФСТ «Колос» почали будувати в яру базу, потім це дісталось «Колосу», а тепер я орендую одну з будівель (вона була одна в яру), яку колись теж зводив. Тоді ми поставили найпростіші підйомники. Нині на 99% все вже змінилось.
– Ким із вихованців пишаєтесь? Із ким підтримуєте зв’язки?
– Антон Фалтинський – найстарший вихованець. Антон потрапив до нас після 8 класу, у 14 років, переїхав із Рахова (Закарпаття) у Полтаву, щоб стати великим спортсменом. Там школа валилась, а в нас розвивалась і ставала на ноги. У 9 класі він став бронзовим призером СРСР, а в 10-у – 10-им на чемпіонаті СРСР (відбувався в Шерегеші Кемеровської області), став майстром спорту Радянського Союзу. Сергій Мілько трохи молодший, Іван Чуйко (переможець Олімпійських надій СРСР свого часу, учасник багатьох міжнародних змагань). А також нинішній директор СДЮШОР імені О. Бутовського Сергій Дорош та старший тренер Костянтин Дружко. Ігор Вахненко – унікальний спортсмен, людина, яка представляла Україну на чемпіонаті світу, вихованець нашої школи. Це вже не мої вихованці, а спортшколи, тобто моїх учнів, я горджуся, що вони наші. Майстер спорту Наталія Вахненко (дружина Ігоря) теж, вона завуч спортшколи й одна з провідних тренерок. – Інструктори в яру – то мої вихованці або вихованці моїх учнів. Я їх знаю й довіряю їм. Дмитро Мяло – інструктор на «Драгобраті», завойовував 8-е місце у світі в слаломі серед молодших юнаків.
Майбутніх лижників-чемпіонів шукали в дитсадку
Вихованці дитсадка №30, що під Інститутською горою, проходили відбір. Тобто ще малюків старшої та підготовчої груп ми ставили на лижі, вже з них потім набирали здібних у секцію. Якраз Дорош і Дружко – вихованці того дитсадка. Пригадую, як одні діти тренуються, катаються, а інші висять на паркані чи стоять біля нього і виглядають, коли ж їм перепадуть лижі. Сергій Дорош отак у моїй пам’яті: на паркані, в надії та очікуванні інвентарю.
– Що складно у Вашій роботі з людьми як директору гірськолижного курорту «Драгобрат» і власнику комплексу «Сорочин яр»?
– «Понти» й переоцінка власної значимості. Лижі мають бути зручні й безпечні, а не під колір одягу, але в декого інше уявлення. Це все понти. Візьміть палиці в ліву руку, дотримуйтесь безпеки, щоб вас не зірвало з підйомника, а жінка в цей час говорить: «Ви знаєте, хто мій чоловік?» Всі ми однакові, якщо стається лихо, нещасний випадок. Тому для нас передовсім важлива безпека клієнтів і комфорт. На «Драгобраті» легше з цими «понтами», там цим вже давно перехворіли. Полтава поки що переймається переоцінкою власної значимості, має значення в психології людей: на чому ти приїхав кататись – на «Лексусі» чи «Таврії». Ми з ними культурно говоримо, мовляв, раді, що такі люди нас порадували своїм приїздом. Тоді «понти» відступають. У нас є державна охорона «Титан», камери відеонагляду – складові безпечного сучасного бізнесу й відпочинку.
– Ви згадували про чорний список, що це таке?
– На «Драгобраті» такий список є, у «Сорочиному яру» ще немає. Чорний список – це ті клієнти, яких ми не приймаємо. Тобто такій людині до нас в’їзд закритий, вона вже показала себе не з кращого боку, заважала іншим. А ми дорожимо своїм закладом та ім’ям. Для всіх відповідальних працівників восени ми проводили семінари. І от дока в туристичному бізнесі прямо назвав таких людей «токсичні клієнти» – коли людина приходить і їй нікуди подіти агресію, вона вихлюпує на персонал готелю, нудить весь час, заважає іншим відпочивати. Ми таким кажемо:
– У нас культурно, тому ми не для вас, їдьте в інше місце.
– Так там же дуже дорого, – відповідає токсичний клієнт.
– А ми цінуємо тих, котрі поводяться культурно, не заважають іншим відпочивати, тому в нас безпечно і добре. Хай буде менше відпочивальників, але ми збережемо наш рівень і обличчя, – наша відповідь хамам і токсичним.
– Ви директор «Драгобрату». У ЗМІ була інформація, що «Драгобрат» виставили на продаж. Вказувалось, що бізнесмен із Полтави Георгій Бідний буде розвивати перспективний «Сорочин яр», а «Драгобрат» продадуть? Наскільки це правда?
– Так, із великою радістю продам цей комплекс. Я не вічний, мої близькі не хочуть займатись цим за тисячу кілометрів, тим паче там, де безлад, де роздають землі для індивідуального селянського господарства та ведення садівництва на гірськолижних трасах, де нічого не росте взагалі.
– А коли Ви розпочали саме бізнесову діяльність? Скільки років «Драгобрату»?
– Дякуючи «Драгобрату», селище Ясіня з депресивного населеного пункту перетворилося на перспективне. Займаюся я комплексом із 1994 року. Союз уже розпався. Спорт занепав, і фінансування припинилось. І от я кажу брату: Сашо, давай спробуємо. Є унікальне місце, там колись проводив літні збори, із дітьми жили на Драгобраті в наметах (гора гірського хребта), у червні катались на літньому сніжнику, сніг ще лежав в ущелині й танув повільно. Антон Антонович Фалтинський пройшов усе це. От там, у горах, збудували комплекс «Драгобрат».
– «Сорочин Яр» – це не перший проект, адже Ви вже «варились» у туристичному бізнесі. Що було важко? Що найбільш затратне, коли планували й будували «Сорочин яр»?
– Можна сказати, що яр – пагорб, котрий потрібно було привести до ладу, аби це було привабливо для туристів. Треба було тямити в питаннях гірськолижного спору й туризму. Раніше на цій базі катались діти-спортсмени, була одна будівля (зараз я її орендую) і розраховували на природний сніг. Ми проклали комунікації, під трасою, по них подається вода. Завдяки сніговим гарматам, під високим тиском вода перетворюється на сніг. Поставили підйомники. Це все затратно, а ще потребує знань і вмінь. Приїздили колись до нас переймати досвід люди з Полтавщини, мають такі самі пагорби. Вважали, що так легко взяти й зробити: прокласти комунікації, дорогі підйомники, ще треба зробити освітлення (у нас все працює від електрики), закупити обладнання та інвентар, техніку, яка здатна розрівнювати схили, працювати на них. Ми, приміром, маємо ратрак – снігоущільнювальна машина, яка приводить до ладу сніг після снігових гармат, розрівнює, готує трасу до наступного дня після інтенсивного катання. Усе це потребує багато коштів і фахівців. Подивились на нас землероби, послухали і зробили висновки, що все не так просто, як здається. І полишили ту ідею про гірськолижний комплекс. Та й ідеться тут більше не про кошти, а про фахівців, бажання і вміння.
– Була свідком, як ратрак витягував позашляховика, котрий застряг. Як часто залучаєте для відвідувачів? Чи потрібні спеціальні знання, щоб керувати таким транспортом?
– Хоч у нас і стоїть табличка, що проїзд закритий, бо не всі машини виїдуть потім нагору, все-таки туристи примудряються з’їхати. Доводиться витягувати. Нещодавно допомагали вибратись автобусу: привіз він людей. Поки стояв, сніг просів, забуксував, не виїде. Ратрак підсобив – транспортний засіб рухався далі сам. Ми його купили в Німеччині, така спецтехніка готує траси для лижників, важка і потужна. Наш Володимир двічі їздив у Німеччину, аби опанувати, як обслуговувати й ремонтувати цей транспортний засіб.
Секрет успіху – перетворив хобі на роботу
– 70% персоналу на «Драгобраті» – із Полтави. Сезон триває приблизно 4,5 місяця. Підбираю професіоналів і відповідальних. Проблема з кадрами – то завжди актуально, бо боїшся втратити хороших фахівців. Справді, сезонна робота, тож людина може знайти щось за інший період року. Із багатьма співпрацюємо роками. У Ясіні надаю робочі місця, там же з роботою туго. Коли починається сезон, винаймаю в потязі вагон, і їдемо на Закарпаття.
– Із якого віку можна кататись у вас? А в яку погоду не можна?
– Катаються в різну погоду. Хоча є сміливці й любителі, котрі і в дощ, для них немає поганої погоди. А сніг у нас є завжди, на природний нам розраховувати не доводиться, снігові гармати працюють. Навчаємо дітей уже з двох років. Приїздять часто й після 18-ї години, після роботи, працюємо ж до 22-ї.
– Родина підтримує ваше хобі й бізнес? Є послідовники?
– Як любителі катаються. Але у спорт не пішов ніхто. Донька свого часу вибрала бальні танці, ми були не проти, бо це ж її вибір. Зять – затятий сноубордист. Онуку 5 років, він прекрасно плаває й пірнає, його від народження вчили батьки. Хто бачив, як він пірнає, називає «маленьким дельфіном» – приносить іграшки з Дня басейну. На лижах уміє, а чи обере цей спорт для себе, не знаю. Родина мене підтримує. Усе, що пов’язане з їжею в «Сорочиному яру», а також прокат і спорядження – то донька і зять, це їхній бізнес. Дружина відповідає за рекламу, маркетинг. Отой напис (показує у бік назви «Сорочин яр» – авт.) на зразок Голлівуду вона придумала.
– Як часто стаєте на лижі самі?
– Буквально позавчора катався.
– Катання на лижах, сноуборді – це досить травматичні заняття. Як щодо медперсоналу в «Сорочиному яру»?
– Так, травми трапляються. Найбільше за день – 4 звернення до медпрацівника. Незначні травми, а буває і перелом. Ми надаємо першу допомогу, для цього є медпрацівник, транспортуємо до лікарні, викликаємо «Швидку». Оскільки дозвілля може бути травматичне, тому звертаємо увагу відвідувачів на дотримання правил. Усі, хто придбав у нас перепустку на канатну дорогу, застраховані.
– Знаєте, звідки відпочивальники у «Сорочиному яру» і де вони зупиняються?
– Із Полтави та найближчих областей – Сумщина, Черкащина приміром, а ще Київщина. Зупиняються в Полтаві, у Стасях є готель, також поблизу Полтави.
– Ви назвали «Сорочин яр» світлою плямою на фоні мороку. Що вкладаєте в цю фразу?
– До нас їдуть по хороший настрій та емоції. Узимку такого на багато кілометрів немає, тому люди за сотні кілометрів їдуть до нас. Є ті, хто може собі дозволити Альпи, та й такі схвально відгукуються про наш комплекс, бо це близько і хороший відпочинок. Тут панує альпійська аура, яр від навколишніх ярів відрізняється, сюди з’їжджаються однодумці. Дехто вже бачив пів-Європи, а до нас приїздить , щоб отримати хороший настрій та враження.
– А де нині тренуються діти-спортсмени зі школи олімпійського резерву?
– Тренуються вони в мене, у «Сорочиному яру». Так само я на «Драгобраті» даю їм підготовлені траси для катання-тренування. Безкоштовно, а за їжу і проживання там батьки платять за дитячим тарифом. Спонсорству гірськолижного спорту я надаю великого значення, бо я живу цим спортом, хочу, щоб цим займалися. Спортсмени Закарпаття теж тренуються в мене на «Драгобраті». Для людей з інвалідністю у нас передбачений пільговий відпочинок. В обох комплексах відбуваються різні соціальні акції та проекти.
«Стасі – найбільш гірськолижне село в Україні. Тут дуже багато людей займались гірськими лижами, діти майже всі. Тож якщо взяти на душу населення, то воно найбільш гірськолижне».
Довідка
40 років тому яр відкрили як місце для катання. Комплекс «Сорочин яр» існує 8 років. До того тут діяла спортивна школа від ФСТ «Колос». У кінці 70-х – на початку 80-х тренери, батьки та учні спортшколи збудували базу, зробили канатну бензинову дорогу. Певний час база переживала погані часи, занепад. Георгій Бідний відродив гірськолижні традиції, переобладнав усе на 99%. Щосезону з’являються нові будівлі, покращується сервіс, зростає кількість відвідувачів комплексу. Кілька років тому з’явився тюбінг з ескалатором, один із найкращих в Україні. Нерідко на базі комплексу проводяться змагання та різні проекти для дітей. Георгій Бідний у цих проектах – благодійник, небайдужа до гірськолижного спорту людина.
До теми: дозвілля полтавських дітлахів.
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь