Олександру Любченку – 60: Про ближню мету, свого режисера, професіоналізм та синицю в руці

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Олександру Любченку – 60: Про ближню мету, свого режисера, професіоналізм та синицю в руці

Заслужений артист України Олександр Любченко напередодні свого 60-річчя і перед інтерв’ю трохи захворів. Від моєї пропозиції перенести зустріч відмовився, мовляв, на сцену доводилося виходити і з температурою 38,5. Театр для нього — це передусім відповідальність. Саме ця риса, вважають колеги Олександра Любченка по Полтавському обласному музично-драматичному театру імені Миколи Гоголя, є однією з визначальних в його характері. Є й інші, про які згодом. А поки що, зайнявши безпечну відстань один від одного, ми розпочинаємо розмову саме з патових ситуацій на сцені.

«Але щось героїчне в цьому є»

— Щодо високої температури, то згадалася фраза з вистави «Той самий Мюнхгаузен», де ви граєте головну роль: «Я не скажу, що це подвиг, але щось героїчне в цьому є».

— Це не подвиг, я не один такий. Така професія. Глядачі приходять до театру, і їм неважливо, що з акторами відбувається за кулісами, хто з ким товаришує, хто кого любить, хто втратив рідну людину, в кого зуби болять тощо. Вони прийшли подивитися виставу, отримати задоволення, пережити емоції або подумати. Їм не потрібні пояснення: мовляв, у нас сьогодні трохи не вийшло, тому що в одного з акторів померла собачка. Так що 38,5 — це не казки. Сцена, глядачі, їхня енергетика лікують.

— Але у виставі можливі два склади артистів, якщо трапляються саме такі або подібні непередбачені ситуації.

— У нашому театрі нині дефіцит, так би мовити, лави запасних, особливо чоловічої статі. І це стосується не лише жахливих подій останніх двох з половиною року, але й кадрового дефіциту професіоналів. Тим молодим акторам, які нещодавно влилися в наш колектив, ще потрібно багато вчитися, набувати досвіду, щоб мати можливість стати на заміну.

У театрі є «серединка» (по віку), які тягнуть на собі більшість постановок: Олександр Князь, Сергій Жмурко, Максим Дашевський, Тимофій Зінченко (мова про чоловіків). До речі, двоє останніх — мої учні, я пишаюся тим, якими хорошими акторами вони стали.

— Тобто знань, набутих у вищій акторській школі, замало, коли приходиш до театру?

— Навчальний заклад дає базу, основи, фундамент, вчить азам: що таке подієвий ряд, завдання тощо. Він закладає розуміння професії. А потім починається набуття досвіду. Після теорії на практиці ти вже відточуєш майстерність і стаєш актором або ні.

Для того, щоб стати хорошим актором, потрібний педагог безпосередньо в театрі (я не маю на увазі педагога в освітянському розумінні слова). Будь-якому актору, й мені теж, потрібен педагог, режисер, людина, котра погляне збоку, людина, яка сидить у залі (називайте як завгодно), — той, хто буде вести, підкаже, що, як, де, уточнить певні мізансцени, буде з тобою працювати над роллю, вибудує партитуру вистави. Про що вистава? Режисер бере фарби: декорації, музику, акторів — і поєднує  їх таким чином, щоб це пов’язувалося з його ідеєю.

Добре, що з нами вже стільки років співпрацює режисер Сергій Павлюк. Незважаючи на його складний характер (а в кого з нас характер ангельський?), з ним я зіграв багато хороших ролей, попрацював з великою кількістю матеріалу і відчуваю себе в цьому значенні абсолютно задоволеною людиною. Я граю те, що я хочу. Я не вихваляюся, а радію, що доля подарувала мені такий творчий період. Якщо скласти список ролей, які я зіграв останнім часом, то він буде значним.

«Кожного разу я повторюю пройдений матеріал»

— Якщо вже почали говорити про ваших учнів, то хто ви  в театральній царині сьогодні більше:  актор чи педагог?

— Я працюю педагогом у Полтавському фаховому коледжі мистецтв із 2004 року. Спочатку ця робота була для мене наче мінним полем: я не знав, куди ступати, мені здавалося, що це не моє. І вже після того, як я випустив своїх перших студентів (а мої перші випускники — це Тимофій Зінченко і Анна Денисенко, які вже самі стали педагогами), мені стало це подобатися. Хтось сказав із великих: «Педагог має померти у своїх учнях». І це так і є. Я кожного разу помираю, разом з тим передаю їм знання професії. Не тому, що я такий розумний, а тому, що дещо більше в силу свого досвіду про цю професію знаю. Я про це говорю студентам. Завжди спілкуюся з ними на рівних і ніколи з позиції повчання.

Але кожного разу, викладаючи, я сам для себе теж повторюю, як кажуть, пройдений матеріал: етюди, задачі, тобто це для мене своєрідний тренінг як для актора, я залишаюся в професії. Тому що з роками сповільнюється пам’ять, забуваються моменти, які колись учили. Мені здається, що 95 відсотків нашої театральної братії не назве сьогодні якісь базові речі театральної майстерності: що таке подія, що таке задачі тощо.

Відсотків 80 не відповість, чому так називається партер, ложа бенуар, амфітеатр чи бельетаж. Здавалося б, ці моменти нічого не дають, а насправді дають.

— Невже ви виходите на сцену і думаєте про це?

— Звісно, ні. Я думаю про те, чим займаюся на майданчику в даний момент. Але ці знання дозволяють мені не бути ідіотом. Розумний зіграти ідіота зможе, а ідіот розумного ніколи. Актор, на моє переконання, зобов’язаний бути достатньо розумним. Які думки ти можеш донести глядачу, якщо у тебе цих думок обмаль? Не можна виходити на сцену, не розуміючи, заради чого виходиш, що ти хочеш сказати.

«Творча людина зобов’язана бути в опозиції до влади»

— Знання  здебільшого беруть із книг. Вам сьогодні є коли читати?

— Я мало нині читаю художньої літератури. Був період, коли я читав неймовірно багато, навіть у дні, коли треба було здавати іспит, читав книги, не пов’язані з екзаменом. Мої улюблені письменники — Герман Гессе, Кобо Абе, Михайло Булгакков.

Кажуть, людина розвивається до 26-30 років, а потім настає період утримання того, що надбано. Так і зі мною було. До 30 років я накопичував. Якось я написав таке: «Мені 22 роки. Я припинив рости вгору і почав рости всередину». Я заповнював порожнини, читаючи багато літератури. Знання таки справді не бувають зайвими, вони обов’язково знадобляться.

Мене більше всього дратує, коли я бачу порожні очі. Я кажу студентам: «Усе знати неможливо. Але прагнути до того, щоб знати більше, необхідно». Я не боюся сказати студентам, що я щось не читав. Якщо треба, прочитаю.

Є важливий момент, пов’язаний із інтелектуальним розвитком. Я колись вивів для себе формулу і досі  її дотримуюся: творча людина зобов’язана бути в опозиції до влади. Тому що опозиція від слова «позиція», а творчість — це свобода, а влада — це закон, обмеження. І тому творча людина і влада — споконвічні антагоністи. Це не означає, що треба брати вили і піднімати на вили владу. Я говорю про те, що потрібно бути в опозиції, не прогинатися під нелогічні рішення представників влади. Я повинен ставитися критично до будь-яких рішень і мати свою позицію. А для цього я повинен бути недурнем і професіоналом.

Про це я кажу студентам: ви не повинні бути трутнями, ви зобов’язані мати свою думку щодо вистави, яку подивилися. Ви маєте сказати: «Мені вистава сподобалася або не сподобалася». Але далі йде кома: тому що… І професійно аналізуєте, чому. Можливо, була невідповідність музики і певних сцен (якщо не сподобалося). Можливо, декорація образно доповнює рішення того чи іншого образу (якщо сподобалося). Можливо,  актор на майданчику  не зрозумів, чому він туди вийшов, або нелогічно діяв. Це називається «професійна оцінка твору». Найважливіше слово — професійна.

Акторство — це не заучування тексту. Мене дратує, коли запитують: «А як ви вчите тексти?» Якби це було найскладніше! Або: «А вам важко було із собачкою грати?». І це найголовніше запитання після того, як подивилися виставу «Собаче серце»?

— На сайті театру я порахувала кількість вистав, де ви брали участь і як актор, і як режисер, то вийшло більше сорока.

— Це не всі. Я ще ставив вистави зі студентами, працював в атрепризах із відомими акторами (Володимиром Горянським, Ольгою Сумською). На 50-річчя у мене була вистава «Надто весела ніч», яку я сам поставив. У ній зіграв мій хороший друг, чудовий артист, білорус Анатолій Кот, який за свої кошти приїхав до Полтави на один вечір і не взяв жодної копійки за участь. Це речі, що залишаються з тобою на все життя. І знову про  професіоналізм. Є хороші професійні люди, яким корона не тисне. Ненавиджу оці ігри в зірковість! Все складно. Ні, все просто: ставишся до своєї справи професійно — і тоді все стає на свої місця. Але я нікому не нав’язую своєї думки.

— Тому що не хочете конфліктів?

— Це марно. Не можна змінити людину проти її волі, якщо вона не хоче цього. Вона так живе, їй комфортно. Які вчинки вона робить, це на її розсуд. Вона щаслива? Так. Якщо я скажу, що так чинити не варто, вона зміниться? Ні. Я зрозумів, що мало кого можна в чомусь переконати. Тут би в собі розібратися.

«Ти будеш вдома і будеш пріма»

— Колись ви прийняли рішення змінити кардинально свою долю. Чому ви з Харкова, великого міста з великими можливостями, поїхали?

— Я працював у дуже хорошому театрі — Харківському академічному драматичному імені Тараса Шевченка, де були хороші педагоги, трупа була чудова. Але мені там стало самотньо. Занадто велике місто стало давити на мене. Я почав вести богемно-загульний образ життя і зрозумів, що це для мене може погано закінчитися. І я поїхав не стільки сюди, скільки звідти. Один мій товариш, якого вже немає на цім світі, сказав такі хороші слова: «Сашко, ти в Полтаву? Їдь! Ти будеш вдома і будеш пріма». Дещо збулося — я вдома…

— Отже, поняття «провінційний театр» не існує?

— Немає. Театр може бути або хорошим, або поганим. І навіть не театр, а вистави можуть бути погані й хороші. Тому що навіть у сильному театрі, скажімо, в столичному імені Івана Франка, трапляються не дуже вдалі постановки. А в обласних театрах раптом вистрілюють якісь вистави. Це ж творчість! Всі прагнуть отримати хороший результат, а виходить так, як виходить. Це складно прорахувати.

— Ви не відчуваєте меншовартість у театрі обласного рівня?

— Зовсім! Ми приїжджаємо на театральні фестивалі, забираємо гран-прі — і провінційність тут ні до чого. Щодо меншовартості, то скажу ще таке. Мене завжди дратують фрази: «А це наш полтавський Гомер», «А це наш український Ібсен». Який Ібсен? У нього є ім’я — Володимир Винниченко. Це рівень генія української драматургії. До речі, я вважаю, що в українській драматургії три генії — Володимир Винниченко, Іван Франко і Леся Українка. Нам є що показати світу! Навіщо ми самі себе принижуємо?

Я не беру до уваги Миколу Гоголя і Михайла Булгакова. Це генії, які займають окрему нішу — над. Зрозуміло, що це наші письменники, і потрібно мати небагато розуму, щоб від них відмовлятися. Це знову ж питання про владу.

«Булгакова заборонили на офіційному рівні?» — «Ні, але ми вам не рекомендуємо грати вистави за його творами». — «А в школі вивчають Булгакова?» — «Так. «Собаче серце». — Тоді чому ми не можемо грати «Собаче серце»?» — «Ми б не рекомендували». Влада, на жаль, так і не визначилася, хто ж ці генії для нас? А хтось із нинішніх драматургів може написати хоч пару сторінок, які відповідали б рівню Булгакова?

— До речі, кого із сучасних драматургів ви вирізнили б?

— Я не так досконало знаю сучасних драматургів. Нині така тенденція в сучасній драматургії, яка мені не дуже подобається: я не люблю на сцені ненормативної лексики. Я знаю ці слова? Так. Я їх вживаю? Інколи із задоволенням. Але на сцені вони не мають звучати. А ще теперішні драматурги захоплюються надмірною реалістичністю подій. Коли я починаю читати і з перших сторінок дізнаюся, що дія відбувається або в каналізації, або на звалищі, або розпочинається з насилля, я далі вже не читаю, мені не цікаво. Я наївся чорнухи в 90-ті роки. Зрозуміло, що подібне трапляється в нашому житті, але ж не тільки це.

«Ти ж познущався над святим!»

— Про 90-ті роки. Був чудовий коллектив — театр «Компот», з якого вийшов відомий сьогодні  Андрій Данилко і до створення якого ви причетні. Чому сьогодні про нього майже не згадуєте?

— Свого часу я надто часто про нього говорив. Це вже в минулому. Ми нажартувалися, насміялися. Всім подобалося, може, й не всім, але нам так. Усьому свій час. З Андрієм Данилком ми спілкуємося, нещодавно довго говорили по телефону. Він молодець, непублічно допомагає військовим на рівні держави.

У нашому театрі імені Гоголя ми репертирували мініатюри «Компота». Згадую, як після показу пародії на український театр мене викликав на той час начальник управління культури Петро Бондаревський. Я тоді тільки приїхав до Полтави з Харкова. «Сядь», — каже. Я сів. «Я не думав, що це ти». — «Що ви маєте на увазі?» — «Ти ж познущався над святим! Це ж «Наталка Полтавка!» І почав розповідати, як театр їздив до Москви з цією виставою, як там усі аплодували стоячи. Я відповідаю, що це жарт, тільки сильна нація може сміятися над собою. Всі ж бачили французькі фільми про поліцейських, вони ж там несповна розуму… А тепер ми з Петром Карповичем великі друзі.

Коли його зняли з керівної посади і він прийшов до театру на якусь подію, я побачив, що він сидів угорі на проході. Представники нової на той час влади з ним не привіталися. Я тоді шумно пройшовся центральним проходом, підійшов до Бондаревського і на весь театр промовив: «Петре Карповичу, радий вас вітати в нашому театрі!» А в нього на очах майже сльози. Це була наша друга зустріч після пародії на український театр. І з тих пір ми з ним дружимо. Я взагалі  вважаю, що Петро Бондаревський — один із кращих керівників у сфері культури області. Дай, Боже, йому здоров’я!

«Думай не про дальнюю мету, а про ближнюю»

— Ваші останні роботи — це співпраця з режисером Сергієм Павлюком. У широкому значенні слова можете сказати, хто ваш режиссер?

— Моїм режиссером може бути будь-хто: той, хто правильно поставить мені мету, запропонує ідею, що мене зацікавить. Для мене ім’я неважливе, досвід неважливий. Цікава ідея, цікаве втілення, здатність працювати з акторами — це важливо. Хоча, чесно кажучи, я награвся, я вже перебираю, я не хочу грати все, що пропонують.

— Доводити вже нікому нічого не потрібно?

— Я й раніше нікому нічого не доводив. Просто хочу час, який залишився, витратити на те, що для себе  вважаю цікавим. Скажімо, тема свободи-несвободи в «Польоті над гніздом зозулі» завжди була мені цікава.

— «Короля Ліра» Вільяма Шекспіра на своє 60-річчя самі запропонували режисеру Сергію Павлюку?

— Так. Звісно, я погодив із керівництвом. Чим цікавий «Король Лір»? Твір дуже складний. Незрозумілий вчинок людини, наділеної необмеженою владою: бажання дізнатися, як її люблять. Цікавий перехід: людина з безмежною владою — втрата влади — розчарування в одній доньці — розчарування в другій доньці — розчарування в третій доньці — розчарування в житті — безумство — покаяння. Я такого ще не грав.

— Ви не думали про те, а що далі? Адже «Король Лір» може стати піковою точкою.

— Колись ми грали «Майстра і Маргариту»,  у мене була роль Воланда. В одному з інтерв’ю я сказав: «Я не знаю, що буду грати після такої ролі». Воланд — чого ще можна бажати? Я його грав як найвищу справедливість, а не як істоту з рогами. Хіба він карає когось без підстав?..  До речі, знову про опозицію. Хто був першим опозиціонером? Хіба не Люцифер, який став в опозицію до Бога, за що був вигнаний з раю?

Тепер «Король Лір». Але я не думаю про те, що буде далі. Так далеко я не заходжу. Колись я займався східною філософією, один із постулатів якої гласить: думай не про дальню мету, а про ближню. На цей момент у мене найближча мета — одужати. Наступна — зіграти Мюнхгаузена, а потім перебудувати мізки на Ліра.

— Ця мудрість дуже відповідає нашому сьогоднішньому часу.

— Так, категоріями «ось колись я зроблю щось» я не мислю. Все набагато ближче. Я не хочу пришвидшувати час. Важливо те, що є в цей момент. Я в тому віці, коли добре розумієш, що життя скінченне.

«Тин-дин-дин»

— Віриться, що вже 60-т?

— Так, звісно. Нещодавно зателефонували, що вже час готувати пенсійну картку, мені всі про це нагадують. А знаєте, я не боюся, я хочу на пенсію. Можливо, я вже награвся. Можливо, війна дається взнаки, коли постійно перебуваєш у стресі. Часові межі звужені. Прокинувся вранці — добре, сонце світить — чудово, Бог дав іще один день. День — це маленьке життя. Потрібно його правильно прожити, заповнити подіями. Або зрештою викреслити із життя — полінуватися! Чому ні?

— Якраз в інтерв’ю до вашого 50-річчя ви говорили про свою лінь.

— Так, я дуже лінива людина.

— Тоді як може лінива людина стільки всього досягти?

— Я сам дивуюся. У школі я вчився погано. У мене в атестаті вісім «трійок». Коли я закінчував школу, мене запитали, чи я нікуди не буду вступати. Я відповів, що вступати не буду, і вони заспокоїлися: «Добре, що ти нашу школу не зганьбиш». А потім взяв і вступив до театрального інституту, потім були Харківський театр ім. Т. Шевченка, «Компот», Полтавський театр ім. М. Гоголя. І тепер я один із найкращих випускників Полтавської школи N29. Але це стосується лише мене. Я серйозно зайнявся професією, зі мною спрацювало. А з багатьма не спрацьовує. Я вірю в долю, вірю в забобони. Упали аркуші з роллю — треба сісти на них; на сцену потрібно виходити з правої ноги. Я жива людина.

Я лінива людина, але працюю швидко. Я можу лінуватися 3-4 дні, а потім все необхідне зробити за 2-3 години. Я ж лінуюся, а сам думаю: «Тин-дин-дин». Лежу, було, на дивані й думаю: «У цьому моменті потрібно зробити ось так, а там — велика прогалина, складно і потрібно починати перехід до божевілля раніше». Така робота мозку постійна. Це лиш невтаємниченим здається, що артист працює лише на сцені.

— Кажуть, що ви володієте рідкісним даром для артиста: швидко перемикатися з ролі на роль. Де той перемикач?

— Всередині мене. Насправді все просто. Я маю свої тіло, очі, руки, ноги — це інструмент. Ми ж не змінюємо тіло, коли виходимо на сцену в іншій ролі. Значить, механізм змін всередині. У нас уже закладено і дурість, і порядність, і любов, і ненависть. Кожного разу потрібно щось активувати: людину другого сорту, або вельможу, або людину, яка бореться за свободу. У певній виставі потрібні певні характеристики — і я дістаю саме їх. Звісно, це вимагає зусиль, віддачі. Я після вистави йду за куліси мокрий.

«Якщо є партнерство, тоді виникає ансамбль»

— За рахунок чого ви відновлюєтеся?

— Я отримую енергію від глядачів, я вампір. Це не я вигадав взаємний обмін енергіями, а режисер Марк Захаров про це книгу написав. Скільки ти енергії глядачам віддаєш, стільки ти й отримуєш її від них. Скажімо, в образі Мюнхгаузена я промовляв одну з улюблених фраз на репліку про те, що Галілей теж зрікався своїх поглядів: «Тому я завжди більше любив Джордано Бруно». Потім я роблю невелику паузу і чую, як одна з глядачок шумно вдихає. Я тоді отримав таке задоволення! Можливо, дивно прозвучить, але після вистави я не втомлююся.

А ще дуже важливо, хто у тебе партнери. Партнер — найважливіше для актора на сцені. Якщо є партнерство, тоді виникає ансамбль.

— Це тому у вас із дружиною — заслуженою артисткою України Тетяною Любченко — багато партнерства на сцені?

— Вона складний партнер. Тетяна талановитіша, ніж я, глибша, ніж я, вона дуже скрупульозна, вона репетирує на повну силу, вона професійніша, ніж я, однозначно.

Коли я був художнім керівником театру, ми поставили «Лісову пісню». Тетяна грала Мавку. Мене дуже складно зворушити. І ось Таня промовляє фінальний монолог: «Грай же, коханий, благаю!» — і в мене течуть сльози. Вона в цій ролі була неймовірна! Тетяна Любченко дуже глибока актриса.

Із партнерами на сцені мені пощастило. У різні роки моїми партнерами були народний артист України Юрій Попов, заслужені артисти України Володимир Репенко, Володимир Гостіщев, Олександр Зазимко (на жаль, вони вже покійні). Сьогодні мені приємно працювати разом із народним артистом України Василем Голубом, заслуженим артистом України Володимиром Морусом.

«Синиця в руці. Жива»

— Олександре, як ви ставитеся до звань (це в світлі відповідей щодо влади і звання заслуженого артиста)? Не вважаєте це пережитком минулого?

— Я не можу сказати, що це неприємно. Це оцінка творчості. Давайте не хвалити артистів, не аплодувати їм. Якщо звання не потрібні, давайте по-іншому відзначати артистів — матеріально. Чи заслужив я звання? Гадаю, так. Список зробленого чималий. І не так усе погано. Чесно кажучи, я про це не думаю, особливо тоді, коли на дачі копаю картоплю або помідори збираю.

— Але ж у цей час думаєте: «Тин-дин-дин?»

— Аякже, постійно. А Таня думає про своє, коли квіточками займається. Ми колись заборонили одне одному вдома говорити про театр. Потім пройшло, але й нині розмовами про роботу не зловживаємо.

— Олександре, що ви оберете: синицю в руці чи журавля в небі?

— Синицю, причому живу. Я не ганяюся за чимось ефемерним. Я реаліст. Я не вірю в синього птаха і червоні вітрила.

— А вірили?

— Звісно, вірив. Я й вірші писав. Коли мені було 23, я написав: «Промозгле сонце сходить над Землею, зубами вітер рве в шматки гаї. Вже Бог не хоче володіти нею, вже думає, кому б віддать її. Земля зґвалтована й понівечена людством, вже не живе, а тільки дожива. Якби змогла, скінчила б самогубством. Якби змогла, та сили вже нема»…

А щодо синиці… Чого мені ще бажати? Я реалізований у професії? Так. Я роблю те, що подобається? Так. Це моя улюблена професія? Так. Я маю вільний час, щоб зайнятися ще чимось? Так. Я отримую задоволення від викладання? Так. Я забезпечена людина? Так. Ми говоримо про теперішній момент, на цю хвилину розмови. А все може змінитися, вже сьогодні ввечері.

Інна Гончар, прессекретар театру ім. М. Гоголя

• #новини Полтави
• #театр імені М.В. Гоголя