Полтавець презентував книгу про війну та розповів, як ставляться на Сході до виконання «формули Штайнмаєра»

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Полтавець презентував книгу про війну та розповів, як ставляться на Сході до виконання «формули Штайнмаєра»

Віталій Запека – письменник, колишній військовий, який протягом трьох років відстоював суверенітет та незалежність нашої держави на Сході. Повернувшись додому, чоловік написав кілька книг зі спогадами про російсько-українську війну. Утім і в мирному житті полтавець не припиняє боротися. До редакції «Кола» на інтерв’ю пан Запека завітав після масової акції «Ні капітуляції!», яка того дня відбувалася в місті.

– Загалом як Ви ставитеся до останніх подій? Ви постійно відвідуєте такі акції? Як гадаєте, чи можуть вони якось вплинути на ситуацію в країні?

– Ходжу регулярно, але намагаюся подалі триматися від Нацдружин та інших, причетних до цих акцій. Марш у Києві дещо вплинув на рішення влади, адже відразу розпочалося зволікання з відведенням військ. Часто спостерігаємо, що чиновники «перевзуваються» просто на льоту: зранку сказали одне, люди збунтувалися, увечері вже – зовсім інше. Вони не дуже певно почуваються.

Я щойно повернувся з подорожі зі своєю книгою з зони АТО. Об’їхав практично всю територію від Азовського моря до Авдіївки, Попасної, Лисичанська, Щастя, Волновахи. І, звісно, спілкувався з місцевими жителями про «формулу Штайнмаєра», відведення військ тощо. Яким би не було ватним місто Волноваха (А я його запам’ятав добре, бо це була моя перша ротація. Коли ми приїхали, жодна людина там не усміхнулася, усі кричали: «Фашисти, хунто, забирайтеся звідси!»), то зараз зовсім інша річ. Вони дуже бояться за Золоте й що зараз противника пустять на плацдарм, за річку Кальміус. Розмовляю з чоловіком, який раніше був вата-ватою, заспокоюю його, кажу: «Ось війська виведуть, тут буде сіра зона». «Е-е-е, каже, ви мене хоча б за дві доби попередьте, щоб я свої бебехи забрав та звідси виїхав. Ми вже були під окупацією й бачили. Хай йому чорт!»

– Хто Ви за професією? Як давно пишете книги?

– До війни я був фотохудожником. 2013 року входив до сотні найкращих фотохудожників-портретистів СНД. На війні служив і за першої нагоди щось фотографував.

– Коли Ви потрапили в зону АТО? Вас призвали чи пішли добровольцем?

– Я доброволець. Відбував службу з початку 2015 до 2018 року. До того ж мені довелося докласти зусиль, щоб служити в добровольчому батальйоні. Тоді на хвилі патріотизму була черга. Тобто, можна сказати, що на війну я потрапив корупційним шляхом.

– Чим Ви не влаштовували військкомат?

– Їх не влаштовував вік – мені на той час було 47 років. Не подобалася моя військова спеціальність – шифрувальник. Начальник штабу схопився за голову: «Що ти шифруватимеш? У нас рацій немає». Їх не влаштовувала цивільна спеціальність – фотохудожник. Тож я служив звичайним бійцем.

– Де Вам довелося служити?

– Із найбільш «гарячих» точок – це Кримське, біля Трьохізбенки також був.

– Як з’явилася ідея написати «Цуцика»?

– Спочатку я виставляв лише свої знімки з війни. Світлин зараз понад 10 тисяч, вони зберігаються в Державному архіві з приміткою «Зберігати довічно». Коли випадала зайва можливість поспати чи поїсти, я замість цього бігав і фотографував, спілкувався з різними людьми. І мені дуже не подобалося, що читачі вимагали пояснень, коли я виставляв фото у «Фейсбуці». Наприклад, світлина набирала 100 лайків, а фотографія з текстом – 250. Це мені, як фотохудожнику, було дуже образливо. Згодом почав публікувати фото з поясненнями, а поступово з’явилися просто тексти: нариси, розповіді. Потім я писав більше, почав військово-сатиричний роман «Герої, херої та не дуже» про події 2014-2015 року. Зараз перекладаю й переробляю цей твір. За ним у Дніпровському національному театрі імені Шевченка на початку наступного року відбудеться прем’єра вистави. Не хотів його друкувати, але, якщо вже ставлять п’єсу, то хай буде. Загалом я написав кілька романів, але я не з тих письменників, які дуже тішаться надрукованими творами.

– Про що книга й для кого? Чому Ви визначили її жанр як «антивоєнний роман»?

– На мій погляд, більше, ніж солдат, війну ненавидить ніхто. Люди, які бачили це на власні очі, не можуть з симпатією ставитися до війни. Тому я написав книгу, у якій війна зачіпається лише краєчком. Але вона проходить через долі місцевих жителів, солдатів і насамперед цуцика – головного героя. Ми, люди, зображені ніби збоку. Книга написана від імені собаки й слугує нагадуванням, що ми люди.

Війна – це трагедія, і в цій біді люди поводяться по-різному. Маленька дівчинка може вирости й зміцніти духовно, а якийсь здоровань, який міг би бути нам опорою, просто відмахується від усього. Тобто війна показує, хто є хто насправді. Книга – це нагадування, що під час таких подій можна поводитися і достойно, і принизливо.

– Хто став прототипом головного героя – песика, від якого ведеться розповідь?

– Один із прототипів – це моя собака Тоша. Якщо поглянете на присвяту книги, то ви побачите тут понад сотню собачих імен. Це ті, котрі зі мною служили. Тож образ збірний, бо собаки біля солдата завжди й всюди. Це тварини для душі, і вони рятують інколи.

– Пам’ятаєте випадки на війні, коли собаки рятували життя Вам чи іншим солдатам?

– Постійно попереджали нас, що підходить чужий, а взагалі що собаки рятували підрозділи, чути на всіх ділянках фронту. До слова, я вважаю, що моя Тоша – теж бойова собака, адже коли я був на ротації, моя дружина не могла її втримати під час прогулянок. Коли Тоша бачила якогось солдата, вона бігла обнюхати його, щоб перевірити, чи не я то.

– Скільки часу витратили на створення роману? У який час доби Ви любите писати?

– Я писав книгу дев’ять місяців. Ще з часів фотографування маю звичку прокидатися о четвертій годині, щоб доба була не 24 години, а ніби більше. Останній місяць прокидався десь о другій годині, бо мені просто хотілося випустити з себе цю книгу, бо дуже емоційно проживав її. Для порівняння за три роки своєї війни я майже не хворів. А після того, як поставив крапку в романі «Цуцик», мене лихоманило два тижні, і лікарі нічого не могли вдіяти – просто емоційний зрив був. Остаточно видужав через місяць після того, як завершив книгу.

– Можна стверджувати, що цей роман став своєрідною психологічною панацеєю після пережитого? Те, що це все вийшло на папір зсередини, допомогло якось нормалізувати емоційний стан?

– Ні, завдяки нарисам, розповідям про війну я вже відійшов емоційно. У мене минув ПТСР, адже після війни приблизно півроку не знаходив собі місця: разів шість-сім бив пику людям з ватними та антиармійськими поглядами. Тобто до мирного життя мені було складно повертатися. А «Цуцика» почав писати рівно через тиждень після того, як сказав, що про війну більше нічого не писатиму. Через тиждень вийшов палити на балкон, моя Тоша принесла мені м’ячик, щоб я кинув. Через годину вийшов знову на балкон, але вже без пачки цигарок, але ця книга була вже повністю в мене в голові, залишалося лише записати.

– Які факти в книзі реальні, а які вигадані?

– Єдина зміна, яку я допустив: є боєць у нашому батальйоні («Полтава» – прим. авт.), прізвища якого я не хочу згадувати. У житті він гівнюк, а в книзі в мене таки здригнулася рука, і він почав робити хороші, достойні вчинки. Окрім того, моя собака Тоша – померанський шпіц, а в книзі «дворняжка». Я сфотографував м’ячик і Тошу, у «Фотошопі» відкадрував вуха, щоб ніхто не здогадався про породу. Надіслав видавцю як обкладинку. Той через годину передзвонив і сказав: «У тебе ж у книзі «дворняжка». Кого ти намагаєшся обдурити? Тож я читачам відразу зізнаюся в цьому. Ще одна неточність – події в Трьохізбенці, яку звільнили влітку 2014 року, відбуваються трохи швидше. Через те що цуценя росте дуже швидко, я мав утиснути факти в двомісячний термін, тож звільнення Трьохізбенки минуло швидше, адже була прив’язка до 15 січня 2015 року, коли від «градів» загинула сім’я Юлії Огнівенко: маленька дівчинка, мама та бабуся.

– Чиїм коштом і яким накладом вийшла книга?

– Ми домовилися з видавництвом, що вони випускають книгу, а я поступово розраховуюся. Перший тираж надрукували накладом тисяча примірників. Зараз чекаю на тисячу книг другого тиражу.

– Ви вже возили «Цуцика» у зону ООС та презентували в полтавському педагогічному університеті. Чи є різниця у сприйнятті роману на Сході й тут, на Полтавщині?

– Навіть у зоні АТО різні міста сприймають книгу по-іншому. У Луганській області, де відбувалися події, описані в книзі, коли казав читачам «Це ваші сусіди», чув у відповідь дуже дивне й неочікуване «Вот ты приехал пострелял, а нам здесь жить». Мовляв, ви нас не розумієте. У містах, далеких від Трьохізбенки, кажуть: «Так, там могло таке бути». Але книга написана за реальними фактами та про справжніх людей.

– Де ще збираєтеся презентувати «Цуцика»?

– Для мене було несподіванкою запрошення в УМСА 12 листопада. 13 листопада презентую роман в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Гончара. Далі – «Книжковий медвін» у Києві протягом трьох днів, потім – Запоріжжя й інші міста.

– Чи плануєте видавати книги найближчим часом?

– Ще під час війни в мене народилася онука. Я не знав, повернуся живим чи ні, але хотів зробити їй подарунок. Тож написав книгу, ніби я вже повернувся з війни, а моя онука підросла. У книзі їй уже близько чотирьох років, і я граюся з онукою, «балуюся», навчаю її. Дуже весела вийшла книга. Я поділився нею з другом-літератором з Харкова. Він показав текст видавництву «Віват». І от ми прибули з ротації, мені запропонували контракт, учора надіслали ілюстрації. На початку наступного року книга «Полінка» для дітей 4-8 років має вийти. Ще валяються в шухляді три романи. Якийсь, може, видам наступного року. Решту планую надрукувати пізніше.

Читайте також: Полтавець вийшов на одиночний пікет проти капітуляції

Автор: Наталка Сіробаб