Американський досвід полтавської ротарійки – Людмила Іващенко у Лас-Вегасі вивчала, як живуть діти з аутизмом

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Американський досвід полтавської ротарійки – Людмила Іващенко у Лас-Вегасі вивчала, як живуть діти з аутизмом

Два тижні тому Людмила Іващенко, голова благодійної організації «Зернятко» повернулася із США, де вона провела десять днів у Вашингтоні та Лас-Вегасі. У рамках програми «Відкритий світ» пані Людмила вивчала американський досвід роботи з дітьми, що мають розлади аутистичного спектру.

Журналістка «Кола» поспілкувалася з Людмилою Іващенко про поїздку до США.

ДОВІДКОВО

Благодійна організація «Зернятко» створена у 2016 році Людмилою Іващенко та опікується дітьми з Полтавської області, які мають розлади аутистичного спектру.

– Людмило, розкажи, з чого все почалося, як дізналася про проєкт?

– Програма «Відкритий світ» заснована Конгресом США понад двадцять років тому й передбачає міждержавний обмін досвідом з багатьох питань. А про неї я дізналася в Полтавському ротарі-клубі, членом якої вже є рік. Щороку програма проводить конкурси по чотирьох темах найважливіших для України. Цього року були теми: медицина, комп’ютерні технології, і серед них – інклюзивне навчання. Колеги розповіли про цю програму і я вирішила долучитися до неї. Одна з умов – отримати рекомендацію від людини, яка цим займалася. Загалом підготовка до поїздки розпочалася ще рік тому, коли я була в процесі відкриття ресурсного класу в Полтавській ЗОШ № 2, тому основна мета була – це дізнатися, як працюють ресурсні класи. Однією з умов було – сформувати команду, яка займається також цією діяльністю та поїде з тобою. Хоча взагалі можна формувати команду з різних міст.

– Велика конкуренція була?

– Я цього не можу сказати, бо ця інформація закрита. Але мені приємно, що команда з п’яти осіб була нашою, полтавською. Загалом делегація з України становила 35 осіб і всі були з різних міст. Зі мною поїхала юрист, завуч та вчитель з Полтавської школи № 2, психолог. Хоча я подавала ще працівниць ресурсного центру, з педуніверситету, але відібрали лише п’ять учасників.

– Розкажи про свої емоції, коли ти дізналася, що таки їдеш до США?

– Для мене це було справжнє диво! Адже я знаю, що там чи не найпотужніше у світі розвинена система інклюзивного навчання. Велику роль зіграла підтримка ротарійців, завдяки яким я багато чого дізнаюся нового, маю постійну підтримку. Що я відчувала, коли дізналася, що їду? Саме тоді була на морі, пам’ятаю, стою на березі моря, а мені телефонують і повідомляють, що я стала учасницею програми «Відкритий світ». Це були такі емоції, які ніколи не забудеш! Це ще раз підтвердило, що я все роблю правильно, що моя робота важлива. Звісно, хвилювалася, особливо, коли відкривали візу, адже два роки тому мені не відкрили візу до США. Та все пройшло добре, я отримала візу.

– Чого ти очікувала перш за все від поїздки до США?

– Звичайно, мені хотілося побачити школи, центри, подивитися, як суспільство ставиться до дітей з особливими освітніми потребами. Дуже задоволена була нашою програмою, адже вона була не просто насиченою, а чітко продуманою, відпрацьованою до кожної хвилини. Все було організовано та сплановано на найвищому рівні.
Делегацію розподілили по різних штатах, ми потрапили до Лас-Вегасу. Раніше я вважала, що Лас-Вегас – це місто розваг та відпочинку, а виявилося, що там лише одна вулиця розваг.

– З чого розпочалося знайомство з Америкою?

– Делегація прилетіла у Вашингтон, де нас ознайомили з освітою США, коротко розповіли про американське суспільство. Було багато екскурсій: до бібліотеки Конгресу, Капітолію, по Вашингтону. Вашингтон – дуже красиве та відкрите місто, а ще доступне для людей з інвалідністю.

– Екскурсії до Білого дому не було?

– Екскурсії до Білого дому не було, але ми фотографувалися біля нього з прапором України.

Читайте також: Під іншим кутом: полтавцям розповіли про життя з аутизмом. ФОТО, ВІДЕО

«Американці живуть до останнього подиху та насолоджуються життям»

– Людмило, чим вразили тебе Штати?

– Найбільше – це людьми: щирими, веселими та позитивними. Спочатку я думала, що це нам просто щастить на таких людей, але згодом зрозуміла, що американська посмішка – це не кліше! Коли я летіла, то хвилювалася, що не знаю англійської мови на належному рівні, а жити довелося в американській сім’ї. Думала, як я буду спілкуватися, адже на освітніх програмах з нами були перекладачі, але ж в сім’ї довелося жити без перекладача. Я проживала в родині Едріан, якій 70 років та Еліота, якому 82 роки. Це дуже відкриті, щирі люди, а ще молоді та активні, які насолоджуються життям. Це також ротарійці, волонтери.

Я жила за 30 хвилин їзди від Лас-Вегасу в невеликому містечку на 500 будинків. Мені – не містечко, а казка. Все дуже чисто, охайно. Будинок, в якому я гостювала, одноповерховий, але дуже комфортний, всі меблі функціональні та практичні. До речі, в американців дуже високі ліжка з подвійними матрацами.

Взагалі не відчувала дискомфорту від незнання мови. Перебуваючи у відповідному мовному середовищі, швидко згадуєш все, що знаєш з англійської. А взагалі, мову жестів ніхто не відміняв))

Я люблю Україну. Але часто тут можна зіткнутися з людьми, які всім незадоволені, які вважають, що їм всі щось винні, там такого немає, принаймні за десять днів я не бачила жодного негативу.

– А як щодо харчування, можна почути різні думки: від дуже смачно до не можливо їсти.

– Усе було дуже свіже, багато зелені, м’яса, але мені не смакувало. Можливо, ми звикли до наших спецій, до нашої води, до нашої картоплі.

– Що їсть звичайна американська сім’я?

– Омлети, млинці, часто смажать бекон, роблять тости. Дуже багато різних намазок, полюбляють також бобові, картоплю та різні сири. Помітила, що вони люблять все змішувати, поєднувати непоєднувані продукти. А також їдять багато м’яса, сосисок та не вживають наші традиційні рідкі супи, натомість готують суп-пюре, зовсім не бачила там каш. До речі, американці дуже багато п’ють кока-коли.

– Екскурсія по Лас-Вегасу теж була?

– Так, ми прилетіли в Лас-Вегас у п’ятницю, тому в суботу та неділю в нас був відпочинок. У перший вечір зустрілися з членами місцевого ротарі-клубу. Взагалі у Лас-Вегасі 36 ротарі-клубів, до яких входять люди різного віку. Вразив Джері, якому 90 років, але він ще працює фінансовим радником, дуже активний. Там всі люди живуть до останнього подиху, люблять життя! Ми відвідали чотири ротарі-клубу.
По програмі було багато екскурсій, шопінг, гуляли містом. А ще нам провели екскурсію по готелях! Кожен готель міста – особливий. Крім казино та автоматів, мають свої родзинки. Наприклад, був готель, де всі приміщення прикрашені живим квітами, інший – зроблений під Венецію, ще третій – зібрав живих метеликів з усього світу.

«Різниця між американськими та українськими благодійними організаціями: наші шукають кошти, їхні – допомагають коштами»

– Давай повернемося до основної мети поїздки – інклюзивна освіта.

– Це інклюзивне навчання та знайомство з життям сімей, які мають дітей з особливими освітніми потребами. У перший день в нас була зустріч в Університеті Невади в Лас-Вегасі, де нам розповідали про освіту Лас-Вегаса.

Поїздка була дуже насиченою інформативно, ми відвідали чимало різних закладів, спілкувалися з багатьма спеціалістами, дізналися масу нової цікавої інформації.

– Знайомилися з батьками,які мають дітей з розладами аутистичного спектру?

– Так, знайомилися, але ми вивчали досвід роботи не лише з дітьми, що мають розлади аутистичного спектру. У перший день до нас приходили спеціалісти з Центру реабілітації, шкільні психологи, з Ресурсних центрів, із дитячих закладів, з Центрів підтримки батьків. А також приходила мама, яка має організація по типу моєї, але її дитині вже 22 роки і, відповідно, організації теж 20 років. Всі розповідали про свій досвід.

Також нам провели екскурсію по університету на машинах для гольфу. Проводила ректор навчального закладу.

У наступні дні ми ходили в різні школи, де є ресурсні класи.

– А в кожній школі є ресурсний клас?

– У США немає інтернатів. Кожна школа є інклюзивною. Є ресурсні класи, є класи, де діти знаходяться в школі, але в окремому приміщенні, тобто, як школа в школі. Всі спеціалісти настільки об’єднані між собою, що в них не вважається це чимось дивним.
Ми побували в центрі реабілітації, де проходять реабілітацію не тільки діти з аутизмом, а взагалі з інвалідністю.

– Що ти дізналася нового для себе, того, чого раніше не знала? Чи відкрила щось кардинально нове або ж, ця поїздка в черговий раз переконала, що ти на правильному шляху?

– Так, ти ставиш правильні питання, ця поїздка і справді була такою мотивацією і переконанням, що я все роблю правильно. Але найбільше мене змотивувало Містечко Можливостей, де працюють люди з особливими розумовими потребами з 18 до 80 років. Хтось готує, інша людина шиє, хтось перекладає коробочки, хтось сортує ґудзики. Але вони всі зайняті, всі живуть повноцінним життям. Коли перебуваєш в такому закладі, думаєш про те, як у нас вдома. Я думала: ну ок, є школа для дітей з особливими розумовими потребами, а що далі? Де дорослі, чому ми їх не бачимо? Вони сидять вдома чи в інтернатах? У США ж система побудована так, що всі люди живуть повноцінним життям.

З того, що ще найбільше запам’яталося – Центр аутизму Акермана, де крім керівника організації, педагогічного колективу є ще й лікар. У нас, наприклад, цього немає.

В Україні великими кроками вперед йде корекційна педагогіка, а от з медициною – гірше. Дітьми з розладами аутистичного спектру займається психіатр, який призначає переважно ноотропи (лікарські засоби, що специфічно діють на вищі психічні функції – прим. авт.), які часто ні до чого хорошого не призводять. У США такими дітьми займаються не психіатри, а невропатологи, педіатри, та лікарі, які вивчають виключно аутизм та допомагають лише людям з розладами аутистичного спектру. Тобто, в них у парі йде педагогіка та медицина. Загалом, дуже багато закладів працюють в комплексі: садочки співпрацюють з вищими навчальними закладами, клініками, громадськими організаціями, Центром дослідження аутизму. Ось ця взаємна допомога, спільне бачення, спільна мета дуже вражає.

В університеті Туро, в штаті Невада, працюють кафедри аутизму, Центр для аутизму та вад розвитку. На жаль, в Україні немає всього цього. У нас немає належної діагностики, статистики дітей з аутизмом. Першочергово в картці пацієнта пишуть розумова відсталість, а вже потім аутизм. Правильної діагностики в нашій країні немає через дуже малку кількість методик та спеціалістів. Та діагностика – це найважливіше! В Америці розлад діагностують вже з двох місяців! Нині у США переважає думка, що аутизм – це генетичне захворювання.

У США багато програм в цьому напрямку розроблені на державному рівні, але все-одно фінансування недостатньо. Тому там багато донорів. У кожному закладі є такі собі дошки пошани, де представлені донори, спонсори, які допомагають. Різниця між їхніми та нашими благодійними організаціями: українські БО шукають кошти, американські – допомагають коштами.

– Людо, американський підхід до роботи з дітьми з розладами аутистичного спектру, різниться від нашого?

– У США є багато різних методик, які нам навіть не знайомі. Деякі методики надали і нам, але всі вони на англійській мові, всі ліцензійні, потребують багато коштів для адаптації. Але все-одно, які б не були програми та фінансування, головну роль відіграє людський фактор: там працюють люди, які справді на своєму місці.

Я порівнювала з нашим ресурсним класом у Полтаві, і розуміла, що в нас теж працюють справжні спеціалісти. Скільки б методик і технологій ти б не знав, але до кожної дитини треба знаходити свій підхід. Дитина сама показує, чого не вистачає, що їй потрібно.

– А ставлення американців до людей з особливими розумовими потребами, відрізняється від ставлення українців?

– Такі люди – це повноцінна частина суспільства. Всі без винятку заклади пристосовані для людей з інвалідністю, скрізь є пандуси, відповідні таблички, стійки тощо. Це норма, не виникає навіть зайвих питань. Ці люди працюють на різних роботах, живуть повноцінним життям. Ті в кого тяжчі проблеми працюють в Містечку Можливостей, про яке я говорила, та отримують за це гроші. Там працюють люди з досить тяжкими формами різних захворювань, коли дивишся на них, розумієш, що в нас це не можливо.

– Як будеш втілювати американський досвід в Україні?

– В останні дні, перебуваючи у США, я думала, як буду передавати ту інформацію, яку отримала? Адже її настільки багато – як все структуризувати та адаптувати під наші особливості освіти та роботи? Тому хочу поволі запровадити частину методик, про які дізналася, в нашій благодійній організації. Хочеться влаштувати виставу для дітей з аутизмом, от в Америці, ми бачили таку – вона без слів, із приглушеним звуком та світлом, особливими спецефектами. Уже є плани провести таку виставу на новорічне свято у другій школі. У цьому будуть допомагати вчителі та нормотипові діти.

Ми підтримаємо зв’язок із спеціалістами із США, які готові до подальшої співпраці і ділитися знаннями. Та найголовніше, що я хочу – це, щоб діти з особливостями жили повноцінним життям. Головне – вірити в дітей, у людей, які поруч, в роботу, яку ти робиш.

Читайте також: Сила жінки: проміняти столицю на село та відродити його історію

Автор: Ольга Правденко

• #новини Полтави
• #аутизм
• #БО Зернятко
• #Людмила Іващенко