Сила жінки: проміняти столицю на село та відродити його історію

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Сила жінки: проміняти столицю на село та відродити його історію

Магазин, банк речей, музей історії, садиба для відпочинку гостей – Оксана Олійник із Києва зробила невелике село Христанівку Полтавської області відомим осередком культури і туризму не лише в Україні, а й у світі. Активістка сільської громади веде англомовний блог, показує будні своєї родини, власним прикладом демонструє неймовірну жагу до життя та бажання змінювати світ навколо себе на кращий – жити у віддаленому селі, увійти у ремісію після хвороби, реалізовувати соціальні проекти.

Оксана Олійник разом із чоловіком Орестом та двома синами – Енеєм та Уласом – живе у Христанівці шість років. За цей час із маленького села вони зробили місце, куди їдуть люди щоб відпочити або знайти натхнення.

Жінка починала робити все заради себе. Зараз же у піднебесну Христанівку коло млина, як називають село, приїжджають, щоб надихнутися місцевою атмосферою не лише українці, а й іноземці. Оксана працює психотерапевткою, викладає англійську мову для дорослих у Лохвиці, а також є менторкою у проекті «Школа 3.0. Об’єднані громади».

Розповідає, як переїхали з родиною на Полтавщину з Києва.

–  Полтавщина – це оптимальний регіон для нас, бо він україномовний і порівняно близько до Києва. Полтавці не змушують підганяти себе під них. Наші очікування дуже справдилися. Мій чоловік зі Львова, і Галичина «відпадала» відразу, тому що там соціальне сприйняття інше, більш вимогливий соціум. Від місцевих було здивування і мільйон запитань. Це нормально, природно і навіть добре. Але запитання були не відразу. Сільські люди допитливі, але ця риса в них не дуже цінується. От ти ідеш вулицею, а вони тебе ніби не помічають. Як от американці в село приїжджали. Думала, буде фурор, а вийшла така реакція: ну, мені не цікаво, хто вулицею такий дивний іде. Тобто перша реакція – «нам не дуже цікаво». Потім, коли входиш у довіру, з усіма вітаєшся, тоді потрошечку запитання з’являються, – говорить Оксана Олійник. У Христанівку часто приїжджають волонтери з різних країн.

«Енею було півтора року, я шастала по селу з ним, на прогулянку виходила кілька разів на день. Із другим сином так не гуляла, до речі. Гуляючи із дитиною вулицями, «зав’язувала» всі контакти».

Створила в селі бібліотеку з сучасними дитячими книжками

Оксана зауважує, що книжки мають для неї велику цінність, читанням захоплюються і її діти. Коли лише переїхала у село, помітила, що місцеві діти не мають сучасних якісних яскравих книг.

– Еней носився з книжками селом. Якось місцеві діти кажуть, тьотю Оксано, а в нас теж є книжка. Кажу – класно, приносьте, подивимося. Принесли мені книжку. Дивлюся, а це – підручник з української мови чи літератури 1972 року. Мені стало дуже сумно і боляче, бо книжки для мене – велика цінність, і місцевим дітям я намагалася прищепити це. Так з’явилася ідея бібліотеки, – каже Оксана.

На заклик жінки поділитися книжками швидко відгукнулися: надсилали те, що діти уже прочитали, або те, що їм не «зайшло».

– Спочатку все це було в хаті, де ми живемо. Книг назбиралося багато, це були стоси книжок, і з часом стало зрозуміло, що потрібна робота з книжкою. Треба дітей «підсадити» на книжки. Не лише дати їм книжку, і вони самі по собі захопляться, як це діє зі мною, і все буде класно. Тому ми зробили такий проєкт: кожної суботи читали дітям книжки, у старій школі, – ділиться.

Школа, про яку говорить Оксана, – окрема історія. Це будівля недіючої зараз сторічної  школи Лохвицького земства, спроектованої за ескізом Опанаса Сластіона, художника та архітектора. Унікальність старовинної будівлі у тому, що збудована в стилі українського модерну на початку минулого століття, її «родзинка» – башти при вході та шестикутні вікна. Таких будівель на Полтавщині – пів сотні. Саме у недіючій школі Оксана згуртувала коло себе місцевих дітлахів – організовувала разом із іноземцями читання англійською мовою.

У перші роки переїзду до Христанівки Оксана казала, що «збирається зробити село місцем, на яке облизуватимуться «зірки» культури, науки й освіти і проситимуться приїхать». Так і сталося.  Христанівка стала тим місцем, куди їдуть: відпочити, подихати сільським життям, подивитися на будівлю унікальної старовинної школи.

Коли закрився єдиний у селі магазин – відкрила свій, створила банк речей та «сільський коворкінг»

Ідея створити банк речей розпочалася з того, що Оксана збирала теплий одяг та взуття для дітей, а потім – різне вбрання для дорослих.  

– Побачила, що є проблема з одягом. Я написала тоді оголошення з проханням надіслати зимовий дитячий одяг, який дає тепло і щоб у ньому було зручно. У дітей був одяг, щоб ходити в школу, але не було такого, щоб гуляти у холоди вулицями. У нас з дітьми, до речі, також тепер є лохвицький (на вихід) і христанівський одяг. Христанівський одяг – це зношене, таке, що у Лохвицю, в районний центр, уже не вдягнеш, – каже Оксана.

«Христанівка – це типове село, не якесь унікальне, бідне. Проблеми, які є тут, типові для українських сіл».

Оксана казала небайдужим, які відгукувалися на оголошення про збір одягу, приблизні розміри дітей, потім пакувала все те у великі мішки і пропонувала людям прийти забрати.  Або заносила сама.

– В якийсь момент почали надсилати різне, і ми зробили такий собі склад одягу у хаті поряд. Її купили для себе мої батьки. Це стало не зовсім зручно, і банк речей перебазувався згодом у приміщення магазину, який ми відкрили, – розповідає активістка.

У 2016 році в Христанівці припинив працювати єдиний у селі магазин. Дев’ять місяців селяни змушені були купувати продукти, гуртуючись, а хліб двічі на тиждень привозила машина.

– Двічі на тиждень є автобус в Лохвицю, хто міг, їздив скуповуватися туди, привозив і для сусідів. Зрозуміло, що це було незручно. Машина з хлібом приїжджала з 12 до 14 години, і старі люди мерзли взимку, чекаючи хліб. Потім домовилися в клубі, підтоплювали пічку, приносили по черзі дрова, щоб погрітися, поки приїде машина з хлібом. І я подумала, що можна відкрити магазин, адже є приміщення. Його оренда не була надто дорогою, я поговорила з братом, який нас дуже підтримує. Він дав стартовий капітал, і ми викупили той магазин, – згадує.  

Магазин коло млина став осередком села. Саме у ньому – бібліотека, банк речей. Сюди люди можуть прийти, щоб просто посидіти поспілкуватися – сільський «коворкінг».

– До речі, про банк речей. Щоб люди не соромилися брати речі, зацікавлювала власним прикладом: роздивлялася речі й брала собі, що підходило. Якщо речі хороші та якісні, чого б не брати? Говорила – о, класна торба, беру! О, штани, класні, але в них «сало висить», а ці супер, беру. І набирала при них собі речей. Згодом довелося брати мінімальну плату. Бо виникла хвиля, що розбирати активно, і не вистачало для тих, кому то справді було необхідно. Дві гривні за річ небагато, але з’явилася селективність того всього. Магазин прибутку не дає, а на зиму треба було закупити дрова. Добротні дорослі речі коштували 50, 100 гривень. А ще якось нам передали дуже добротний одяг: у подруги померла бабуся, вона скуповувала різний одяг, костюми, хустки. І от костюм продавали за 200 гривень.

Попри неприбутковість, Оксана із чоловіком не планують припиняти роботу магазину, який уже став місцем збору місцевих.

– Закуповуємо продукти на замовлення селян, привозимо добру ковбасу, хліб. Хліб, до речі, лише під замовлення. Орест знає, кому який треба і скільки. Зайвого хліба не замовляє, бо тут немає такого, що хтось зайде і випадково візьме. Не зайде і не візьме. Тому або воно відразу все продається, або не продається взагалі. Спочатку сильно у мінуси виходили, бо куди нам скільки хліба, що залишався? В нас свині, кози і собаки були загодовані хлібом, – каже Оксана.

Активістка розповідає, селяни кажуть: такого ловкого (товару – прим. авт.), як у тебе в магазині, у Лохвиці не можуть знайти.

– Нехай трохи дорожче, але привозимо класні оселедці, печиво, ковбаси. Люди кажуть, що хочеться того чи того, привозимо замовлене. Ті, хто працює у Лохвиці, купують собі самі . Ми фактично обслуговуємо лише найстаріших і найбідніших. Хто не може доїхати до Лохвиці, або не має на це грошей, або обмежений у пересуванні, – пояснює жінка.

Ще одна справа рук Оксани та її чоловіка – гостьова хата Gogo-Mogo. Це не звична садиба сільського туризму, як прийнято вважати зазвичай. Gogo-Mogo – місце для відновлення, єднання людини з природою. Так про гостьову хату каже Оксана.

– Хата, де ми облаштували місце для гостей, продавалася недорого. Спочатку ми купували її для того, щоб зробити там бібліотеку чи дитячий клуб. Святкували там Гелловін, бо своя хата – не зовсім те місце, де зручно влаштовувати з дітьми гучну тусу. А потім з’явився магазин, і ми зрозуміли, що місце для туси є, і що крамниця – найкраще рішення для клубу. Приходять люди по хліб у магазин – а тут є книжки, які можна взяти, погортати, почитати, взяти з собою. А у хаті вони б просто стояли собі. Ніхто б не ходив спеціально по книжки. І от ми подумали, що десь потрібно приймати гостей, яких побільшало. Так з’явилася гостьова хата. Хати тут невеличкі, на дві кімнати, – каже. – Ми не влаштовуємо розваг для гостей, наша гостьова хата для тих, хто хоче тиші та спокою. Подумати, помріяти, відпочити. Готувати, мити – це не те, на чому б нам хотілося зосередитися. Тому до нас можна приїхати подумати, почитати, виспатися. Для єднання з собою і природою. Але якщо приїжджаєш і думаєш, що тебе тут будуть розважати, то ні. Є можливість домовитися про психологічну консультацію, спільну медитацію, практику цигун – китайську оздоровчу гімнастику.

Оксана каже, що проєкт гостьової хати бізнесом назвати складно. Гроші, які залишають гості, вкладають у розвиток цього будинку, оплату комунальних послуг.

У мріях –  зробити ще одну хату, з сусідкою, як у Карпатах хата-майстерня, для навчання і групової роботи.

Музей історії Христанівки

– Мене бісило, що люди не відчувають цінності цього місця, – каже Оксана.

Жінка залучила грант-проєкт Viabilitynet3.0 від Чеської фундації Via, яка займається розвитком локальних спільнот.

– Це була річна програма, навчання для лідерів громад, людей, які навколо себе вибудовують невеликі спільноти.

Ми що робили: протягом року збирали сімейні фото, сканували, «чистили». Друкували на А4 і збирали в альбоми, поміщали в магазині й проводили регулярні зустрічі-обговорення. Обговорювали, що на фото, хто, коли і чому, – ділиться.

Зробили разом із односельцями два номери журналу із фотоісторіями людей і села. Оксана каже, що проєкт може мати продовження, якщо буде хоча б мінімальна фінансова підтримка.

– До людей, які давали фото, я приходила і робила глибинні відеоінтерв’ю про їхнє життя. Спочатку я записала в проєкт, що відсканую 500 фото. Зняла фільм спогадів христанівчан про Голодомор. Оголосили тоді, щоб приносили фото, – будемо сканувати. І лише через два тижні по цьому наша найближча подруга-бабуся принесла чотири фотографії. Це майже 1% зроблено з заявленого. Я кажу: так точно є більше фото, аніж чотири. А вона, мовляв, ці важливі, а всі інші – ні. Згодом домовилася про інтерв’ю з однією жінкою родом з Христанівки. Це допомогло мені роздобути ще 50 фотографій христанівчан. Старих фото, до 1940-х років. З цього моменту все пішло. Ці фото дуже класно об’єднали інших, а я зрозуміла свою помилку. Старі люди не знали, що таке сканувати фотографії і навіщо то робити. Коли ми роздрукували відскановані світлини на А4, підписали хто кому хто, люди зрозуміли, що я від них хочу, і що фото потім повертається додому, ще й у ліпшому стані, – діло пішло краще. Суть проекту була у тому, щоб показати через фото живі історії звичайних людей, які жили у Христанівці. Оксана розповідає, що принесли якось фото чоловіка із великою бородою. Виявилося, він був солдатом російської армії наприкінці IX століття. За службу йому дали землі в Сенчі (Лохвицький район – прим.авт), був заможним. Коли прийшла колективізація, доньок своїх повидавав заміж у найближчі села, одна із них потрапила в Христанівку. Сім’я зберігає ікону, якій років триста. Солдат був грамотний на той час. Виявилося, що він похований у Христанівці, а люди й не знали цю історію.

– Ще з нами інформацією поділився Лохвицький краєзнавчий музей (ми сканували ті документи, які стосуються нашого села): у нас вулиця названа іменем поетеси Христини Литвиненко, оспівувала радянські часи. І от вона описала навчання у першій христанівській школі, ініційованій жінкою, дитиною. Це дуже унікально і круто, що орієнтовно у 1890 році, за 25 років до появи першої офіційної школи в Христанівці, в село повернувся солдат, який ходив селом із книжкою, а дівчинка домовилася, що він вчитиме її грамоті. До дівчинки приєдналося ще вісім хлопчиків, і солдат на дому деякий час навчав дітей писати й читати. Поки про це не довідався місцевий піп: він пригрозив солдату, і солдат припинив навчання, – Оксані вдалося роздобути унікальні історичні дані про Христанівку.

«Музей – це місце, яке повертає цінність громаді».

Спочатку люди, згадує активістка, несли фото неохоче, бо не розуміли, що в тому цікавого. Оксані вдалося дістати з глибин христанівської історії те, що було забуте, або чому не надавали значення.

Насправді Оксані вдалося зробити більше: згуртувати місцевих селян, створити у Христанівці місце, куди можна прийти за допомогою, за книжкою, за спілкуванням або просто для того, щоб відпочити і подумати, відновити сили.

Фото – із сторінки Оксани Олійник у соцмережі та зі сторінки Gogo-Mogo.

Матеріал підготовлено в межах проекту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews

Автор: Надія Кучер

• #новини Полтавщини