Чи не тиснуть погони й чи форма до лиця: полтавська поліціянтка – про службу в патрульній поліції

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Чи не тиснуть погони й чи форма до лиця: полтавська поліціянтка – про службу в патрульній поліції

Фото надані Наталією Новіковою

Зараз у системі МВС кількість жінок становить 39%. Майже кожна п’ята працює на керівній посаді. Чи зазнають жінки гендерної дискримінації на роботі та чи просто їм просуватися кар’єрними сходинками, розповіла очільниця сектору забезпечення діяльності Управління патрульної поліції в Полтаві Наталія Новікова.

– Як давно Ви працюєте в поліції? Яке маєте звання?

– У лавах поліції я вже чотири роки, із першого дня, коли запустили Патрульну поліцію в Полтавській області. 5 березня 2016 року вийшла на патрулювання й працюю дотепер. Починала з посади інспектора (найнижча ланка на той час), потім була заступницею командира роти, далі – командиром роти. Зараз працюю в управлінні начальником сектору забезпечення діяльності, дослужилася вже до звання старшого лейтенанта.

Окрім того, цьогоріч мене обрали до Комітету регіонального розвитку Української асоціації представниць правоохоронних органів – громадської організації, яку два роки тому створила ініціативна група жінок з поліції, прикордонної служби, навчальних закладів системи МВС. Працюємо в гендерному напрямку, забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків у системі МВС задля створення комфортного робочого середовища.

– Чому Ви вирішили стати поліціянткою?

– Ще в школі я цікавилася юридичною тематикою. Але наприкінці 90-х у Полтаві ще не було відповідного вищого навчального закладу. А я була «домашньою» студенткою, тож обрала економічну спеціальність. Після закінчення економічного, уже сплачуючи за навчання самостійно, вступила на заочне відділення юридичного факультету. І коли 2015 року з’явилася інформація про реформування поліції й набір, то вирішила спробувати.

За два роки до цього я їздила в Грузію й бачила результати реформи поліції. Багато читала про зміни в кримінальному кодексі цієї країни, як їм це вдалося.

Саме в той час закінчилася моя кар’єра в банківській сфері. Я пішла з посади начальника відділення банку. Останні вісім років обіймала керівні посади. Банки переживали складний період у 2014-2015 роках, тож я вирішила зробити паузу й була на той час безробітна. Тож піти в поліцію – це така собі «авантюра».

– Як до цього вибору поставилися Ваші рідні?

– У мене батько й свекор – бойові офіцери. Чоловік дізнався, що я подала документи в поліцію, як проходила медичну комісію, тобто вже на третьому етапі. Батькам повідомила, коли надійшло запрошення. Мене дуже підтримували свекор і батько, чоловік теж поставився до мого вибору схвально. Найбільше панікувала мама. Вона як жінка бойового офіцера, яка з трьома дітьми була сама по пів року в гарнізоні, не знаючи, де її чоловік, розуміла складнощі цієї професії. 

– Ви обіймаєте керівну посаду в поліції. Чи виникали складнощі в просуванні кар’єрними сходинками, тому що Ви жінка?

– Із самого початку функціонування патрульної поліції в області на посадах командирів рот із восьми осіб перебувало двоє жінок. Через три тижні мене призначили на командирську посаду. Відтоді троє жінок працювали командирами. Тож баланс більш-менш нормальний. Напевне, у патрульній поліції найпростіше відбуваються такі призначення.

– Чи відчуваєте Ви дискримінацію в щоденній роботі?

– Сказати, що дискримінації немає, ми не можемо. Керівництво патрульної поліції хоче, щоб її не було, але ми розуміємо, що у суспільстві є певні гендерні упередження, полісмени приходять з народу. Тому все залежить від конкретної людини. І тут ідеться не лише про чоловіків. Якщо особа влаштована так, що постійно ображає когось, то вона знайде, за що причепитися і до жінки, і до чоловіка. Звісно, чоловіки, які працюють у парі з жінками, уже менше схильні до дискримінації. Бо спочатку були не дуже доречні жарти, на які доводилося реагувати досить жорстко. Втім, дівчата на старті прийшли досить сильні й класні, вони багато в чому задавали тон.

– Чи впливає статева приналежність до розподілу обов’язків на Вашій роботі?

– Траплялися ситуації, коли полісмени не хотіли виїжджати на виклик у парі з жінкою. Але це індивідуальні випадки, і вже командир вирішує такі питання. Я навчалася на лідерському курсі для командирів, і в кожного з моїх колег траплялися ситуації, коли чоловік не хотів виїжджати з жінкою на патрулювання, аргументуючи: «Я боюся, що вона мене не захистить, «Вона слабша».

Тут я зауважу, що коли ти поліцейський, ти відповідаєш за себе та напарника. Коли командир, то відповідаєш за весь підрозділ. Я завжди казала своїй роті, що в нас як у командирів, є три завдання: перше – щоб повернулися всі живі, друге – щоб повернулися всі здорові, і вже третє – виконати поліцейську функцію. Моральний аспект – це зберегти особовий склад, виконавши завдання, яке поклало на нас суспільство.

– Чи є гендерні упередження на кшталт «Ти цього не робитимеш, бо тидівчинка» тощо?

– Ми ж розуміємо, що є хлопчик, якому з дитинства казали, що він чоловік, має захистити. Такий його життєвий багаж, і він не може по-іншому. У нас була ситуація. Новий хлопець став працювати в парі з дівчиною. Вона невисока, а він досить кремезний. Але на лінії склалася така ситуація, що вони не дочекалися підтримки, і дівчина абсолютно професійно спрацювала в плані прикриття та силового застосування. Тож тут усе залежить від людини. Із часом чоловіки змінюють ставлення, вони потім кажуть: «Не хочу іншого напарника. Це найкраща напарниця, яка в мене була». Загалом потрібен час, щоб екіпаж спрацювався, як для пари «чоловік-жінка», так і для «чоловік-чоловік». Сподіваюся, що колись у нас будуть екіпажі «жінка-жінка». Законодавчих обмежень цьому зараз немає, але в нас поки що не готові формувати такі пари. Напевне, навіть більше суспільство, ніж керівники. Хоча я завжди кажу: «Скільки разів нам треба застосовувати силу, а стільки ж разів нам треба говорити». У роботі полісмена комунікативні навички важливіші, ніж фізичні можливості. І закон говорить, що підстави для застосування сили мають бути дуже конкретні.

– Чи потрапляли Ви на роботі в ситуації, небезпечні для життя?

– Так, звичайно. Це й бійки, і ситуації в нашому «Робін Гуді». До того ж спротив був на рівні керівництва закладу: надійшов виклик – і тобі треба потрапити всередину, а тебе не пускають. Зброю під час виїздів не доводилося застосовувати.

– Власне, мене цікавить, як жінок-патрульних вітають з 8 Березня на роботі, адже пан Аваков на конференціях говорить про важливість подолання гендерних стереотипів та насильства. Водночас Патрульна поліція Кременчука поздоровляє «витончених жінок, які забезпечують затишок у будинку». Чи вітають Вас із Днем захисника?

– Ми над цим працюємо. На мою думку, по-перше, проблема – у сформованих звичках. По-друге, – у нерозумінні. 10 жовтня я була на заході під назвою «Подвиг не має статі», який організовувало міністерство. Там бійчині, лікарки, які були в АТО, розповідали особисті історії. На зустрічі пообіцяли внести ініціативу, щоб уже в жовтні цього року ми  відзначатимемо День захисників, а не захисника. І тут дівчата кажуть: «Вітатимемо хлопців». Я відповідаю: «Ні, не будемо, бо це й наше свято також». Уже другий рік поспіль у нашому колективі тривають дискусії на цю тему. Я запропонувала поздоровляти колег 19 листопада – на Міжнародний день чоловіків, щоб дати альтернативу. Так, у чоловіків також є проблеми, їхні права також утискають у певних громадах.

– Якщо вже заговорили про права чоловіків, як ставляться у поліції до того, що чоловік іде у відпустку з догляду за дитиною?

– Знову ж таки, тут усе залежить від виховання й особистих стереотипів. У Департаменті патрульної поліції є полісмени, які йдуть у відпустку з догляду за дитиною. У цьому вони мають абсолютну підтримку керівництва.

Я колись запитала в хлопців, чи пішли б вони у відпустку з догляду за дитиною, коли малюку більше, ніж рік, коли мама вже не потрібна як джерело харчування. То були відповіді від «Чому я це маю робити?» до «Класна ідея. Мені дуже хотілося б».

До слова, мій чоловік особисто ходив у відпустку з догляду за дитиною. Доньці на той час було 1,3 року. Він провів з нею шість місяців.

У чоловіка на роботі скоротили виробництво, і ситуація складалася так, що дешевше було звільнитися. Тому ми вирішили помінятися: я пішла працювати, бо мала хорошу посаду й зарплатню. Згодом криза спала, чоловік пішов на роботу, а дитина – у садочок.

Тоді мені казали: «Ви дуже добре підготували дитину до садка». А я відповідала: «Я тут ні при чому. Це не моя робота й заслуга. Це все батько». У нього, мабуть, більше витримки. Бо коли дитина їсть сама, то це по всій кухні. Мені ж треба було швиденько її нагодувати. Він давав дитині більше самостійності: відразу відмовився від візка, тобто донька ходила, їла самостійно.

– Як справи в поліції щодо забезпечення жіночими формою та взуттям? Наскільки вони зручні?

– Коли реформу лише запускали, було все класно. Потім з’явилися певні незручності. Але я минулого року була на конференції до 20-річчя жіночої поліцейської організації в Кентуккі (США), і ми говорили про проблеми жінок у поліції. То і в розвиненій Америці, і в Україні проблеми ті самі: форма; зброя, яка не за розміром, не дуже зручна; поясне спорядження, кріплення кобури тощо. Ми розуміємо, що в армії та поліції багато років усе робили для чоловіків. Але жіноча й чоловіча фізіологія різні. Елементарний приклад: брюки з поясом, кобура кріпиться на пояс, великий пістолет – і руків’я вже зависоко, адже в жінок талія вище, ніж у чоловіків. Пістолети, які в нас на озброєнні, для жіночої руки завеликі. Ми про це говоримо й на рівні міністерства, і на рівні Нацполіції, щоб на це звертали увагу, тому що треба закріпити нормативно, що ми можемо використовувати різні типи зброї.

– Чи є заходи, де за статутом Ви маєте бути саме у спідниці?

– У жіночій формі Національної поліції завжди була спідниця. За нормативними документами спідниці для Патрульної поліції взагалі не передбачені, навіть у офісі ми працюємо в брюках. Раніше форму шили за чоловічими лекалами. Зараз з’явилася жіноча. У нас була розмова з одним із підрозділів поліції про бронежилети. Як виявилося, жіночий бронежилет шиють для кожної жінки індивідуально, особливо, якщо це бронежилет прихованого носіння. То був абсолютний прогрес, коли жінки з того підрозділу отримали індивідуальні бронежилети. Зараз ми йдемо до того, що бронежилет закріплюють за кожним індивідуально. У нас з’явилися полегшені бронежилети для жінок, бо спочатку все було важке й чоловіче.

– Насправді не все так погано з формою…

– Багато в цьому напрямку робить асоціація представниць правоохоронних органів, бо на наші зібрання запрошують посадових осіб, уповноважених ухвалювати рішення або тих, які можуть впливати на ухвалення рішень. І коли вони чують про наші проблеми, то кажуть: «Ми про це навіть не думали». Один із чоловіків, який вступив до асоціації, зазначив: «Коли я почав спілкуватися тут з жінками, то по-іншому поглянув на все. Навіть не здогадувався, що жінкам потрібно щось інше». Ми вважаємо, що якщо долучили до цього руху чоловіків, то від цього виграли і вони, і ми. Адже поліпшуючи щось для себе, ми даємо бонуси і чоловікам теж.

– Розкажіть докладніше про основні напрямки роботи асоціації.

– Основні завдання громадської організації – це створення абсолютно здорового робочого середовища, забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Окрім того, участь у міжнародних конференціях, навчання, тренінги. Минулий рік був націлений на менторство. Цей рік – на розвиток регіональної мережі. 2019-го ми брали участь у міжнародній конференції в Анкориджі (штат Аляска), де було понад 700 учасників та учасниць із 40 країн. Там нас прийняли асоційованим членом до Міжнародної аcоціації жінок-поліцейських (IAWP).

Ми створили таке товариство, у якому кожна може знайти підтримку, натхнення, чогось навчитися. Коли створили патрульну поліцію й туди прийшло більше 20% жінок, не могло статися інакше. Адже все було налаштоване на чоловіків, і це треба було змінювати.

Матеріал створений  у межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовує Волинський прес-клуб у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми,  що фінансує Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) і виконує Міжнародна організація Internews

20 березня 2020

Автор: Наталка Сіробаб