Еміль Вілонджа про участь у телевізійному шоу «Голос країни-2017» та кроки до музики

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Еміль Вілонджа про участь у телевізійному шоу «Голос країни-2017» та кроки до музики

Еміль Вілонджа. Фото Ярослави Фоніної

18 –річний Еміль Вілонджа, минулої неділі спричинив фурор на проекті «Голос країни». Юнак із Полтави заспівав знамениту пісню Луї Армстронга «Let my people go». Зал слухав Еміля стоячи, чимало глядачів підтанцьовувало. А от із вимогливих суддів до полтавця повернувся лише Сергій Бабкін. Щоправда інші, побачивши Еміля пошкодували, що не обрали його. У ексклюзивному інтерв’ю журналісту «Кола» Еміль Вілонджа, який нині навчається на електрика у коледжі, розповів чому не хоче далі працювати за фахом, про сім’ю, захоплення музикою та участь у шоу.

Мама Еміля працює тренером із шахів, а батько – священик. Має ще брата, який нещодавно отримав фах інженера і шукає роботу. Завдяки своїй зовнішності, харизмі та голосу Еміль Вілонджа завжди викоремлювався серед інших. Перше запам’ятовується швидко, а про останнє ми поговорили з Емілем. Сам хлопець розповів, що змалечку захоплюється музикою та грає на гітарі й фортепіано.

– Еміль, відколи почав займатися музикою?
– У дитинстві я почув як мій брат грав на скрипці, мені було десь 5-6 років. Тоді мамі і сказав: хочу грати на музичному інструменті. Ми прийшли до музичної школи №2 імені Володимира Шаповаленка і мені запропонували грати на піаніно.
А далі як у будь-якій музичній школі тебе «посилають» у хор. Відтоді я почав «рости» музично: спочатку співав у хорі, ансамблі і став солістом.

– Як ставилися батьки до твого захоплення?
– Коли почав продовжувати займатися музикою, то батьки спочатку приходили на виступи, а потім перестали. Чим дорослішим я ставав – тим менше у них ставало часу для мене.
То виходило так, що я з самого дитинства не те, щоб без підтримки, а більше до самостійності звик. І коли батьки прийшли на концерт, то у мене була «ломка» голосу і вийшов поганий виступ. Після цього мама сказала, що у мене недостатньо сильний голос. Проте був випадок, коли мама приїхала з-за кордону і подивилася «Студентську весну-2016», тоді саме був фінал фінал і я співав «Чорнобривці». Я зачепив її «за живе» і вона зрозуміла, що помилялася.

– Ти мав кумира? На кого ти хотів бути схожим у дитинстві?
– В дитинстві мав лише одного кумира – Майкла Джексона. Я дуже любив його творчість і досі знаю всі його пісні напам’ять, вивчив його рухи. Тепер я зовнішньо схожий (як мені говорили) на Фаррелла Вільямса, а рухи запозичив у Джексона.

– З якої пісні розпочалася твоя вокальна кар’єра? Із пісні кумира?
– Вперше я заспівав на сцені у хорі. Назви вже не пам’ятаю (давно то було). Перша ж сольна композиція, яку я вчив – «Варто чи ні?» Олександра Пономарьова. Це було років шість тому.

– Відомо, що ти грав у гурті. Ще «існуєте», що граєте?
– Наша група розпалася більше року тому, бо тоді було не до того . У мене саме був «завал» у навчанні і я почав менше приділяти уваги музиці. Одного разу запропонував зробити «перерву», після цього я пішов у «сольне» плавання.
Більше того, ми були схожі на дует більше, ніж на гурт: нас було лиш двоє – басист і я. Ми співали авторські пісні і деякі кавери. Музику писав я, а слова – разом. Іноді нам допомагали друзі. Пісні робили для себе спочатку, потім хотіли їх викласти в інтернет як міні-альбом. Проте за браком часу це не вдалося. Ці пісні ще збереглися, і можливо колись вони увійдуть в альбом уже мій сольний.

– То було важко поєднувати навчання і музику? Виникали серйозні проблеми у школі?
– Великих скандалів не пам’ятаю. У школі мене всі підтримували, яка б не була ситуація.

– В Інтернеті знаходимо відеозаписи пісень, де ти зазвичай виконуєш ліричні пісні. Нині ти перейшов на блюз-джаз. Що вплинуло на зміну стилю і репертуару?
– Років з 12-ти я любив слухати рок, бо там дуже цікаві музичні партії, поєднання ритмів. Спочатку я був надто ліричним і співав драматичні пісні про кохання. У мені певна протилежність: по життю я веселий хлопець, але коли на сцені, то відразу змінююсь і такий стаю трагічний ( сміється). Тому часто запитували: чому в тебе такі трагічні пісні? Ти до сліз доводиш. Давай щось веселеньке співай. Тоді я передивився свій репертуар і додав туди джаз і рок, навіть намагався читати реп, але там потрібно ще проробляти техніку читання. Тож тепер я почав комбінувати музичні стилі.

– Більшість виконаних композицій тобою англійською мовою. Чи є в доробку пісні українською і які вони?
– Так. Це «Чорнобривці», «Два кольори», «Варто чи ні?». Зазвичай це ті пісні, які я в дитинстві співав. Вони мелодичні і ліричні.

Сама мова українська мабуть наймелодійніша у світі, а якщо ще й музика така ніжна, то це заворожує сильно. Тому українські пісні швидкі і рухливі не люблю.

– У яких конкурсах брав участь, переміг? Яких з них перший і останній?
– У 2012 році брав участь у міжнародному конкурсі у складі квартетету «Два+два». Тоді ми зайняли друге місце. Потім була «Студентська весна -2016», де я взяв гран-прі. І власне це все. Загалом я не в багатьох конкурсах брав участь. Поки був дитиною, то мама за мене вирішувала куди йти. Останнім конкурсом наразі є «Голос країни».

Відчувається, що Еміль досі із приємною тривогою згадує про свій останній конкурс. Нові спроби, як то кажуть – нові враження. Ми детальніше розпитали Еміля про закулісся телевізійного конкурсу.

– Еміль, довго готувався до телевізійного шоу «Голос країни» чи це була спонтанна ідея?
– Вийшло так, що задовго до моєї участі мені пропонували туди піти знайомі. Я не заперечував, але якось постійно не те, щоби не хотілося, але не подавав заявки. Минулого року наважився. І тут мені одного вечора дзвонить продюсер із «Голосу» і каже: чи не бажаєте ви взяти участь? Я був шокований і відповів: так!

Тож на 8-му ранку я мав уже бути в Києві. А мені написали об 11 годині вечора. Тоді я повідомив татові: Мені терміново у Київ! Він подумав, що я жартую спершу. Дав мені гроші на квиток і сказав, щоб я був на зв’язку.

– Чи ти вірив, що тобі зателефонують із шоу? Які були передчуття, коли подавав заявку?
– У мене великі були надії на цей конкурс. Я вірив у себе, бо мені говорили оточуючі, що я харизматичний. Це додає віру у себе і велику впевненість.

– Розкажи, як проходить «процедура» кастингів у «Голосі»?
– Спочатку був дзвінок. Потім ти приходиш на кастинг і тобі дають анкету. Пізніше ти проходиш «кімнати відбору»: першу, де співаєш «без мінусу» (вживу – прим. авт.) і другу. В ній сидять інші продюсери. Тоді ти даєш флешку з піснею і її виконуєш.
На всіх цих етапах люди «відсіювалися» і поверталися додому.

– Пам’ятаю як зайшов у другу кімнату у куртці. У кишенях був телефон, гаманець – все заважає. Стою і співаю «Let my people go», а мені говорять: чому ви не рухаєтеся? Я відповідаю – у мене тут речі в кишені. Коли зняв куртку, то все поліпшилося. Сказали: чекайте дзвінка. А це мабуть найгірше – чекати.

– Чи всі спокійно їхали додому, не пройшовши і передкастинг?
– Одна жінка прийшла на кастинг і забула флешку, але вона позитивно на це відреагувала: сіла і просто слухала учасників відбору. Не те, щоб вона образилася і пішла додому, а їй було цікаво там знаходитися.

– Які труднощі виникали при відборі на шоу?
– Найважче було, не «перегоріти» емоційно перед виступом. І я це передбачав: за день до сліпих прослуховувань переробив партію голосу повністю. Спочатку мінус пісні «Let my people go» був близький до оригіналу. І недарма. Уже при «сліпих» прослуховуваннях нас, близько 18 чоловік, завели у кімнату і почали знімати. Я запитував, коли я виступатиму. Сказали: скоро. І тут я помітив, що залишився передостанній у списку. Сил уже практично не було. І то добре, що я переробив партії, бо на той момент «перегорів» повністю.

Під час виступу мене підбадьорило лише те, що мені почали аплодувати. Це мене повернуло до пісні і виступу. Я коли вийшов на сцену, то чотири крісла злилися візуально в одне.

– То скільки часу тривали «сліпі» прослуховування на «Голосі»?

– Наскільки мені відомо, то їх проводили чотири дні з 8-ї ранку і до першої ночі бувало. Я от, наприклад, прийшов о 8 ранку і вийшов о 9 вечора. То було для мене випробовуванням, особливо, коли сказали, що після виступу ще давати інтерв’ю. Я ж до того не знав, що таке шоу-бізнес. Але це мені починає подобатися.

– Хто підтримував при відборі на шоу?

– Їздив сам на всі кастинги. Коли ж були «сліпі» прослуховування, то спеціально нічого не казав батькам, аби зробити сюрприз. Знали лише друзі і знайомі у коледжі. Друзі і до конкурсу підтримували мене тим, що робили репости моїх виступів.

– Що відчував, коли виходив на сцену при «сліпих» прослуховуваннях?

– У мене вже не було ніяких відчуттів і почуттів, через те, що перегорів і хотілося лише додому.

Коли я вийшов, то був реальний ступор. Очікування не співпали з реальністю: я думав, що приїду, виступлю і поїду. А насправді ж чекав цілий день. Навіть по обличчю на відео видно, що я вже «ніякий».

– Пісню для конкурсу сам обирав чи хтось радив? Чому саме пісня «Let my people go»?
– Вибрав самостійно. Вона динамічна і мені підходить. Пісня мала «заводити» слухачів. Вийшло ж навпаки: глядачі мені додавали сил і запалу.

– Чи вимагали гроші представники шоу за те, що покажуть по телебаченню (за так званий ефірний час)?
– Грошей не брали ніяких. Нас навіть там годували безкоштовно.

– Яка загалом атмосфера панує на «Голосі каїни»?
– Чудова. Я про таке тільки мріяв: ти йдеш на сцену, а там музиканти стоять. І тільки ти починаєш співати, то вони – грати. Тож на голосі відбулося певне дежавю.

– У одному з інтерв’ю ти говорив, що хотів потрапити у команду Джамали. Чи засмутився, що вона не повернулася на твій голос, а потрапив до Сергія Бабкіна?
– Ні. Коли я пішов до Серія Бабкіна, то мені здалося, що ця людина мені рідніша. Незважаючи на те, що Джамала нині відома співачка, Бабкін мені духовно ближче. Тепер ми з Сергієм спілкуємося про творчі плани на майбутнє і підтримуємо контакти.

– Чи хотів розвернути всі тренерські крісла чи вистачило б одного для участі у проекті?
– Я хотів, звісно, чотири тренерські крісла розвернути. І якби не «перегорів», то думаю, що зміг би це зробити. Тоді пішов би до команди Джамали. Але то, мабуть, так мало бути, щоб розвернувся лише Сергій Бабкін і я пішов до нього.

– Які враження від команди на «Голосі»?
– Дуже дружня і весела у нас команда. Виходить так, що ми багато часу жартуємо. Тож прощатися буде з людьми важче. Думаю, що під час конкурсу не буде радості ні в того, хто переміг, ні в того, хто піде. У нас навіть певний договір є: щоб не було, бути разом на всіх ефірах. Я думаю, що в нас найдобріша і мудра команда. Суперництво почнеться під кінець шоу, коли до перемоги один крок і залишиться мало людей.

– Імовірно, ти не чув до цього моменту про Сергія Бабкіна як співака. Який він «вживу»?
– Я його взагалі не знав, чув лише деякі його пісні, наприклад «Я – солдат». Але коли я прийшов до нього в команду і трішки більше про нього дізнався, то я зрозумів, що він – велика людина.

– Розкажи, як проходять нині репетиції на «Голосі?
– Тренер викликає пару, яка боротиметься між собою. У кімнаті ми розучуємо пісню. Репетиція така вже була. Я думаю, що «бої» будуть краще, ніж «сліпі» прослуховування.

Хлопець тепер всерйоз задумується над музичною кар’єрою і хоче у майбутньому виконувати рок. Тож музика для Еміля – більше ніж хобі та навіть професія. Говорить: точно не буде працювати за фахом.
– Бути музикантом, артистом, виступати на сцені, збирати публіку – це мої мрії, які тепер я зможу реалізувати, якщо буду старатися і докладати зусилля. Це легше, насправді, ніж здається. Думаю закінчити коледж і поступити у КПІ (Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського – примітка авт.) аби отримати повну освіту електрика. Але паралельно я намагатимуся показати себе як співака і «вирватися на люди», – коментує Еміль Вілонджа. 

Наостанок хлопець випиває чай з печивом і дає поради тим, хто хоче підкорити сцену, але ще не наважився натиснути «play».
– Я б порадив не вбивати свою мрію, навіть якщо вона дитяча. Чому б не втілити її, коли ти виріс. Коли ти дорослий – то більше можливостей для цього. Якщо хочете піти на шоу «Голос країни», то залиште сумніви і невпевненість у собі. Це видно відразу по обличчю, рухах, голосу. Всі люблять впевнених людей і тих, хто знає ціль. Тому залишайтеся самі собою, розвивайтеся і не забудьте взяти флешку з піснею на конкурс.

Читайте також: Наталія Май: «Багато хто досі не вважає працю артиста роботою».

Автор: Ірина Лазаренко

• #конкурс