13:20
Музикант Тарас Компаніченко: «Ми не маємо права відкладати зміни, хлопці, які на Сході дають нам карт-бланш»
27 вересня 2016, 08:10 0
Фестиваль «Мазепа-фест», який після п’яти років небуття знову відродився в Полтаві, подарував полтавцям та гостям міста виступи чудових артистів. Серед них – пісні етно-гурту «Хорея козацька». Засновник та соліст гурту – заслужений артист України, талановитий кобзар, бандурист, мистецтвознавець Тарас Компаніченко. Поціновувачі його творчості знають Тараса як артиста, котрий відроджує забуті музичні твори – старовинні канти Почаївської лаври, пісні епохи українського Середньовіччя, козацького бароко. У його репертуарі є й сучасні думи, приурочені трагічним подіям на Сході країни («Дума про битву на Савур-могилі»). До слова, на відкритті «Мазепа-фесту» Тарас Компаніченко заспівав пісню «Всі покою щиро прагнуть» авторства Івана Мазепи.
Гурт «Хорея козацька» – музичний колектив, створений 2005 року. Репертуар охоплює пісні з різних епох: від пізнього Середньовіччя до кінця ХХ століття. Особливої уваги в «Хореї козацькій» надають давній епічній традиції. Жанрова різноманітність творів широка: думи, історичні, героїчні та повстанські пісні, гімни, псалми, канти, духовні концерти. Музиканти грають на народних музичних інструментах: кобзі, бандурі, скрипці, волинці. Гурт багато гастролює в Україні та за кордоном.
«Коло» мало нагоду поспілкуватися з артистом, який розповів про свої враження від фестивалю, поїздки на Схід, пісні, народжені Майданом та зміни, котрі відбулися за кілька років після Революції гідності.
– Тарасе, з яким настроєм приїхали на «Мазепу-фест», що думаєте про відроджений фестиваль?
– Із бойовим. На Лівобережжі, старій Гетьманщині, «Мазепа-фест» – це чудова культурна подія, яка стимулювала модерну українську музику, надихнула молодіжні колективи писати сучасні твори не лише на історичну тематику, і це важливо. Бо ми модерна нація і, безперечно, нам потрібні такі фестивалі для розвитку культури. Цей фестиваль патріотичний, недарма він називається на честь діяча (про Мазепу, прим. авт.), який свого часу, в XVII- на початку XVIII століття, був культуротворцем. Іван Мазепа, учень Лазара Барановича, сформував навколо себе культурний осередок, до якого входили Лаврентій Криштанович, Пилип Орлик, Теофан Прокопович, Данило Яворський, Дмитро Яворський, Іван Величковський, полтавець, – це ціла низка непересічних українських поетів. Тому, власне, іменем Мазепи цей фестиваль був названий недаремно.
– Скажіть, будь ласка, чи буває зараз «Хорея козацька» на фронті? Як вас сприймають там?
– Добре сприймають. Деякі мої знайомі, наприклад, Світлана Мирвода (українська бандуристка, прим. авт.), завели звичку бувати там щовихідних. Ми зараз там не так часто їздимо, але я знаю, хто б туди з артистів не приїхав, хлопці дуже добре зустрічають, бо це моральна віддушина і психотерапія водночас. На Схід, звичайно, їздять і рок-гурти, які додають адреналіну, це теж потрібно, але там адреналіну й так багато. Ми весь час спілкуємося з різними батальйонами, допомагаємо їм, збираємо кошти на тепловізори, слідкуємо за потребами поранених.
– Розкажіть про створення «Думи про битву на Савур-могилі», присвяченої жертвам Іловайського котла?
– Це було 2014 року. Я багато їздив на Схід, всі поїздки були дуже щемними. Але не ті враження мене надихнули на створення пісні. Ми «моніторили» все, що відбувається в країні, ще з часів Майдану. Знали ім’я кожного загиблого воїна, тоді це не була статистика, це вже зараз ми звикли, що кожного дня хтось гине. Десь наприкінці липня 2014 року я побачив відео, зняте під Шахтарськом. У наш БТР потрапив снаряд, навколо лежали вбиті хлопці. Якийсь негідник, я би не назвав його ворогом, бо занадто гучне слово для нього, а просто негідник, наступав на голови, на груди вбитих, фотографувався і розказував «Ну, за что эти украинские солдаты здесь погибли? Зачем они сюда пришли?», розривав їхні паспорти. Я після цього відео два дні пив заспокійливе і, зрештою, доки з мене все це не вийшло (не створив твір, прим. авт), заспокоїтися не міг. Власне, перші два рядки я написав ще на Майдані в січні 2014 року, а потім воно завмерло. І ось ці рядки були написані після побаченого відео:
Те, що написано в нас на прапорах,
Спів невимовних сфер,
Сяйвом залиті небесні простори,
Нині і прісно, й тепер.
В Айдарі, перед Іловайською трагедією, я декламував це як вірш. А після страшного Іловайська дописався четвертий куплет. Саме тоді я був весільним старостою, а мені весь час дзвонять із передової і розповідають про страхіття, які там відбуваються. Ми не знали, хто загинув, хто живий, що взагалі відбувається. І тоді саме дописався четвертий куплет:
Кров’ю залиті сорочки брончасті
Розбито шоломи ясні
Порубані ми і постріляні барзо
І спалені в дикім огні
А по потребі лицарській на варті ані душі, хоч кричи,
Військо положене наше, мій брате,
Пре зловорожі мечі.
Ну, і потім це стало піснею.
– Який Ваш найяскравіший спогад про Майдан?
– Важко сказати, мабуть, ніч із 18 на 19 лютого, коли на сцені була жменя людей: Євген Нищук, нині міністр, Валерій Гладунець (гурт «Полікарп»), Тарас Жарко, артист, Таня Гаврилюк, артистка, священики, журналісти. Більш нікого, жодного політика. Палали профспілки, невідомо було, хто живий, хто загинув. Мало людей. Коли співаєш, не страшно, а щойно відходиш, думаєш, тільки б не в рот поцілив снайпер, який по тобі водить. Потім, коли сонце почало сходити, я почав співати «Варшав’янку» (пісня матросів-анархістів, перероблена і перекладена Тарасом Компаніченком українською мовою, прим. авт.) без жодних інструментів. А загалом спогад від Майдану – це любов, високий дух днів і ночей, коли тебе обіймають дівчата, коли всюди всі свої, коли з тобою моляться всі домінації: іудеї, православні, католики, греко-католики, мусульмани, кришнаїти навіть, буддисти.
– За кілька років після Майдану Ви бачите якісь зміни в країні, насамперед у свідомості людей?
– Інерція машини бюрократичної ще досить сильна. Люди звикли працювати за певними корупційними схемами, тому переламати цю свідомість, яка усталилася роками, важко, але Майдан дав певні орієнтири. Тому всі спроби прозоро робити тендери дуже позитивні. Хоча, звичайно, люди шукають, як їх обійти, але принаймні з цим вже стараються боротися. Суспільство зовсім інше, змінилося докорінно. Люди не хочуть терпіти, люди не вірять просто словам. Звичайно, важко під час війни нам робити ці зміни. І Москва на це розраховує. Пам’ятаєте заклик зі Сходу 2014 року: «Ми зараз повернемося, підемо на Київ і дамо вам». Але ж люди мудрі, тверезо оцінюють ситуацію. Звісно, треба спонукати владу до змін, тиснути, контролювати конституційними методами. Треба працювати, ходити між краплинками, як казав наш перший Президент, чи другий після Грушевського (про Кравчука, прим. авт.), по лезу бритви. Ми не маємо права відкладати зміни, хлопці, які на Сході, дають нам карт-бланш.
– Тарасе, звідки у Вас інтерес до давньої музики?
– Моє захоплення почалося дуже давно, я навіть не знаю, як його означити достеменно. У дитинстві я записував бабусю з дідусем, потім хотів довідатися, якого часу ці пісні. У мене було багато збірників пісень, наприклад, в одному з них цитувався Кость Гордієнко-Головко, останній лицар Запорожжя. Тому, коли я почав досліджувати козацтво, мені цікаво було атрибутувати ті чи інші пісні. Щоб це не було там, «Несе Галя двері» – це пісня трипільської культури. Хотілося знати, що ця пісня, наприклад, періоду Середньовіччя, а ця – із пізнього Середньовіччя, це ренесанс, а це бароко. Розпочавши вивчати своїх попередників, Максимовича, Слезнєвського, Драгоманова, я почав атрибувати пісні. Але без рукописів та стародруків не обійшлося. Самі ось ці пам’ятки – побожні пісні, канти, духовні концерти – свідчення, які показують розвиток інтелектуальної музичної думки того чи іншого періоду. Це пам’ятки нашої культури, цікаві як стовпи патріотичного виховання. Ми повинні знати, чим апелювати, коли нам кажуть: «У вас не було культури, вас придумали австрійці, вашої мови не було, її створив Котляревський». Коли знаємо, тоді можемо зацитувати Мазепу: «Всі покою щиро прагнуть» та запитати, якою це мовою написано? Чи якщо ви знаєте літопис князя Лева Даниловича 1301 року: «А це я, Лев, дідішній володар землі Руської, згодившийся з боярами своїми…» Якою це мовою написано? Всі ці артефакти, аж до графіті на Софії Київській, свідчать, що мова давньоукраїнська існувала паралельно з церковнослов’янською. Бо часто думають, що спочатку була церковнослов’янська, а потім десь із небес з’явилася українська мова. Все це елементи нашої культури, з яких, коли збираєш до купи, складаєш калейдоскоп або достеменний пазл.
Довідка «Кола»
Тарас Компаніченко – кобзар, бандурист та лірник. Значну частину репертуару становлять епічні твори – думи, старовинні канти Почаївської Лаври, так звані запорозькі пісні, козацькі псалми, лицарські пісні, невольничі плачі, богомольні пісні, побожні псалми та канти, духовна та світська лірика. Виконує також пам’ятки старовинної музики та літератури України XV–XVIII століття, твори на слова поетів, які жили в ті часи. Активний учасник українських революцій: 1990-1991, 2004, 2013-2014 років. Батько чотирьох дітей. Усі діти грають на різних музичних інструментах: віолончелі, скрипці, кобзі та інших.
Щоб писати коментарі
Авторизуйтесь