Пам’яті полеглого воїна Юрія Кононенка: Він був нашими крилами

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Пам’яті полеглого воїна Юрія Кононенка: Він був нашими крилами

Родина Кононенків з Полтавщини, якими опікується «Українська фундація «Мрія», відчула сповна всі жахи війни. У березні під час виконання бойового завдання біля селища Урожайне Донецької області загинув люблячий батько і коханий чоловік Юрій, який буквально з перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до лав захисників, служив у роті спецпризначення, а вже в червні 2024 року помешкання родини у Полтаві було пошкоджене внаслідок російської ракетної атаки.

Так буквально за декілька місяців родина втратила все, та попри всі жахи, які випали на їх долю, Наталія Кононенко робить все, аби її син Роман мав щасливе дитинство і виховує його так, як би цього хотів її чоловік.

Наталя зі своїм майбутнім чоловіком познайомилися у Сенчі на Покрову, в 2009 році, завдяки сестрі. Вони разом працювала на одній з бурових. В 2012 році одружилися і незабаром в подружжя родився син Роман. А через три роки переїхали до Полтави, тут орендували житло.

«Ми познайомилися, обмінялися телефонами. Знаєте, як кажуть, я відчула, що це «моє». Серце тьохнуло. І Юрій про це так само сказав. Він мене худенький був, маленький, казав на мене «моя м’якенька подушечка». В мою сім'ю він прийшов не як зять, а як син. Для моїх батьків був сином».

Початок повномасштабного вторгнення

Початок повномасштабного вторгнення застав родину в Полтаві. Їх розбудив звук літаків.

«Оце все летіло, це було дуже страшно. Син прокинувся з криком, не зрозумів, що трапилося. Я так само не знала за що хапатися, що робити. Вперше побачила, як працювало, мабуть, ППО, бо стріляли і тривога. Подзвонила до сестри, вона теж живе в Полтаві, кажу, війна почалася. Ми зібрали речі і поїхали до них. Чоловік пішов на роботу, він працював в Полтавському управлінні бурових робіт. Цілий день ми вистояли в чергах, де можна зняти хоч трохи грошей, щось купити. Юрій хотів відправити нас до батьків у Лохвицький район, але відмінили всі рейси, ми нічим не могли виїхати».

Так родина ще певний час побула в Полтаві, а потім чоловіка викликали до ТЦК та СП. Пізніше Наталія дізналася, що Юрій ще в перші дні з колегами пішов до військкомату. Але потім вирішив, що йому спершу треба відправити дружину з сином в безпечне місце і вже потім ставати до лав захисників.

«Юрій добрий, дуже добрий, віддасть усе, поділиться будь з ким. Дуже любив працювати. Його мрія була купити собі хатинку, як він казав, станок, млинок. Дуже любив ці сільгоспроботи, весь час був в русі. Ненавидів зиму, бо не міг нічого робити. Так, йому треба щось, йому треба кудись, то в ліс ходив, дуже компанійський, активний, ніколи нікого не ображав. Для сина був найкращим батьком, робив для нього все, виконував всі його мрії».

Війна не відпускала Юрія навіть в ті короткі моменти, коли приїздив до рідних у відпустку. Жінка пригадує, що навіть у Полтаві постійно був напоготові, шукав очима в небі дрони.

Наталія постійно тримала зв'язок з чоловіком. Розповідає, що Юрій ніколи не жалівся і не скаржився. Загалом, багато чого не розповідав, адже був у найгарячіших точках. Пригадує, що для чоловіка було дуже важливим не лишати на полі бою тіла полеглих побратимів. Постійно говорив, що треба хлопців забрати додому.

Звісно, іноді Наталія чула в голосі коханого виснаження і втому, але ніколи не було скарг.

Остання зустріч була дуже щемкою, а прощання важким, говорить Наталія. Пригадує, що Юрій ніби нічого не встигав, все хотів зробити, побачити, піти… А коли прощалися, то було дуже важко на душі всім, ніхто не стримував сліз, ніби передчували щось. Проте, чоловік ніколи не говорив про свою ймовірну загибель, завжди наполягав, що все буде добре, жартував, що «там де Юрій, там тиша і благодать».

Єдине, що жартома колись обмовився, що якщо загине, то хотів, щоб його поховали в Полтаві, разом з хлопцями, а не в Опішні чи на Лохвиччині, звідки вони з Наталією були родом.

Страшний березень

Березень 2024 року став найстрашнішим для родини. Наприкінці місяця Юрій мав прийти у відпустку, та на жаль, не сталося. 14 березня воїн загинув.

24 березня він мав би зустрічати свій 41-ий день народження, та йому назавжди лишиться 40.

Страшну звістку Наталії повідомили телефоном, адже в той момент вона з сином перебувала у батьків на Лохвиччині.

«Я відразу все зрозуміла і кричала в трубку, що скажіть що з Юрою. Чоловік з ТЦК почав зачитувати офіційну інформацію, а я попросила, щоб простими словами пояснив. Він сказав, що Юрій зник безвісти, але це не означає, що загинув. Може бути полон, може бути десь ранений. Рома відразу зібрав всі ікони в будинку і почав шалено молитися».

Та, на жаль, дива не сталося. Коли Наталія приїхала до Полтави, їй показали фотографії для впізнання. І хоча жінка відразу впізнала на них свого чоловіка, вирішили все рівно їхати в Кам’янське.

«Це було якесь надприродне явище. Ми виїхали за Полтаву, було сонце. Потім почався вітер, хмари кубляться, вітер такий. В нас почала диміть машина на рівному місці, ми нічого не могли зрозуміти. А Юра нас просто не пускав. Він наскільки не любив до себе уваги. Для нього це було страшне. І ми вже як їхали, боялися, що не встигнемо його опізнати до кінця робочого часу. Я сиділа і просила: «Юрочка, ми знаємо, що ти не хочеш, щоб ми тебе такого бачили, але нам треба тебе просто забрати додому».

Наталя пригадує, що за два тижні до своєї смерті її коханий рятував своїх побратимів і напарника, яких засипало після ворожої атаки. Напарник Юрія загинув, а чотирьох воїнів відкопали. Серед них був і його командир, який потім і розповів Наталії подробиці загибелі її чоловіка.

Юрій служив у президентському полку, загоні спеціального призначення. Він став першим загиблим полтавцем з цього підрозділу.

Найкращий батько

Юрій обожнював дарувати синові подарунки. Так, незадовго до своєї загибелі, він придбав йому на день народження великий набір інструментів.

Коли Роман дізнався про загибель батька, то довго сидів над цим подарунком і плакав зі словами «Пап, ти мені обіцяв, що поясниш все. Я ще всіх ключів не знаю».

«Дуже важко було, коли його побратими прислали речі звідти. Це був дуже страшний удар. Рома витягував, все було чітко складено, все було запаковано дуже акуратно. Юрій до своїх речей дуже бережно відносився, до кожного болтика, до кожного інструмента, бо він все сам купляв. І Роман це все обіймав, нюхав і казав, що все пахне папою. Заборонив чіпати чи щось викидати».

Наталя з сином та рідними постійно їздить на кладовище. Юрій дуже любив квіти і тому його могила вся цвітне. Жінка говорить, що попри неймовірну спеку, жодна квітка не зів’яла чи не загинула.

Життя після

Юрій не давав Наталії якихось конкретних настанов по вихованню сина, але завжди наполягав, щоб вона дбала про нього, ні в чому не відмовляла. Між собою чоловік з сином постійно говорили про землю і фермерство, саме тому Роман дуже хоче стати фермером.

Наталія Констатує, що загибель батька дуже вплинула на Рому. Він подорослішав в мить, старається бути сильним.

«Але він ще ж дитина. Багато за що береться, що для нього не посильне. Він наслідує батька: його звички, манери, фрази. Але Рома дуже сентиментальний. Іноді сварюся на нього, а він повертається на Юрину фотографію: «Папа, чуєш, як вона говорить зі мною?». Він дуже переживає. Ми стараємо відволікати його. Та Рома часто задає питання, чому саме в нього тепер немає батька».

Наталія не стримуючи сльози говорить, що для неї Юрій був і ногами і крилами (жінка має проблеми зі здоров’ям, їй важко ходити, - ред.).

За місяць до загибелі Юрій став дідусем – у племінника Наталії народився син.

«Я тоді написала: «Дід, я тебе вітаю, родився хлопчик, Ростік». Чоловік мріяв, як буде гуляти з онуком у візочку. А потім, коли малюку був місяць, Юра загинув, так і не встигнувши побачити онука. І в нас тепер одна дата: радісна і сумна. Ну, залишаємо радість, що робить. Далі життя продовжується».

Наталія намагається не опускати руки навіть попри черговий удар долі – у червні внаслідок російської ракетної атаки був пошкоджений гуртожиток, де жила родина майже 10 років. Дивом, ніхто з них не постраждав, адже вони затрималися у батьків на день. росія позбавила їх не лише батька й чоловіка, а й місця, де вони були так щасливі. Зараз живуть у сестри. Для Роми це стало дуже важким ударом, адже востаннє він був вдома під час останньої відпустки батька.

Попри весь біль, який випав на їх долю, Наталія з сином продовжують жити і в пам'ять про найкращого чоловіка і батька жінка буде виховувати Романа так, як би цього хотів Юрій і вкладати в нього те, що вкладав би він:

«Щоб був такий, як Юра, працьовитий, був гарною людиною, нікого не ображав, був відповідальним. Щоб і на роботі, між колегами і однолітками був чесним, добрим, порядним. Щоб любив, поважав старших, рідних, оточуючих. Все найкраще, напевно. І йому дам все, що в мене є, бо він у мене одна моя крихітка маленька. Ми любили, ми його чекали, дуже радувались. У нас папа був найкращий».

Ціною власних життів, сотні тисяч військовослужбовців стоять на захисті України. Саме тому ми маємо усвідомлювати ціну, сплачену сімʼями військових. Ворог відібрав найцінніше у них! Найменше, що кожен українець може - це потурбуватися про родини тих, хто віддав своє життя заради всіх!

Саме з цією метою було створено благодійну організацію «Українська фундація «Мрія», засновником якої є відома на весь світ Юлія Паєвська (Тайра) українська військовослужбовка, волонтер, парамедик, командир добровольчого медично-евакуаційного підрозділу «Янголи Тайри». Вона консолідує увагу суспільства заради підтримки родин та дітей загиблих, полонених та зниклих безвісти військових!

Фундація МРІЯ - Полтавське представництво базується у місті Кременчуці і підтримує родини загиблих, зниклих безвісти та полонених військових, які проживають на території Полтавської області.

Полтавське обласне представництво «Української фундацї «Мрія» закликає памʼятати кожного, хто боровся за світле майбутнє нашої країни, продовжуючи крокувати шляхом боротьби за свободу. Заради їхньої памʼяті та заради себе.

Посилання на сайт «Мрії» https://mriya.foundation/?

Сторінки Полтавського представництва «Мрія».

https://www.facebook.com/mriyapoltavskepredstavnictvo

https://www.instagram.com/mriya.poltavshyna?%3D%3D&

Головні сторінки Мрії ( Facebook, Instagram)

https://www.facebook.com/mriya.foundation

https://www.instagram.com/mriya.foundation?==

Автор: Марина Левчук

• #загинув
• #новини Полтави
• #війна